«Переслідування, тортури та вбивства журналістів є огидними і мають бути припинені», «Безпека всіх журналістів, які вільно повідомляють про перебіг конфліктів, має важливе значення для того, щоби світ розумів реальність і факти війни, що триває» — такі та інші тези частенько можна побачити в міжнародних і національних правових документах. Цим підкреслено значення, статус і безпеку журналістів під час збройного конфлікту чи будь-якої іншої нестабільної ситуації. Численні організації були створені для підтримки діяльності журналістів і контролю за дотриманням усіх можливих принципів безпеки з боку будь-кого чи будь-чого: держав, інших організацій, міжнародних установ на рівні ООН тощо.

Однак це не виключило атак на медійні установи та журналістів. Таке траплялося в історії, й не раз

Удар по Радіо й телебаченню Сербії, РТС (Югославія)

Державний мовник Сербії РТС, або Радіо і телебачення Сербії (1992–2006), протягом 1990-х років був вагомим джерелом новин та інформації для людей у цій країні. РТС активно підтримувала уряд Сербії та його політику, включаючи участь у війнах у Югославії. Медіа часто зображувало сербів жертвами агресії та применшувало чи заперечувало повідомлення про звірства сербської армії. Наприклад, мережа транслювала повідомлення таких сербських лідерів, як Слободан Мілошевич, який закликав до «захисту» сербів у Хорватії та Боснії й заперечував звинувачення у воєнних злочинах, скоєних сербськими силами.

24 квітня 1999 року НАТО спрямувало дві ракети Tomahawk у будівлю Радіо і телебачення Сербії в Белграді. Будівля напівзруйнована, 16 людей загинуло, ще десятки людей тривалий час перебували під завалами. Паралельно було здійснено декілька атак і на інші об’єкти, які належали РТС: теле- та радіовежі, ретранслятори тощо. Командування НАТО аргументувало свій удар, по-перше, тим, що його було здійснено з метою «погіршити управління та командування, обірвати мережі зв’язку» югославських збройних сил, які, за версією розвідки НАТО, використовували мережі РТС у воєнних цілях. За даними розвідки НАТО було встановлено, що комунікаційні лінії та ретранслятори РТС були підключені до урядової структури стратегічного й оперативного командування та управління, через який проходив військовий трафік, а обладнання РТС використовувалося для підтримки діяльності військових і спеціальних поліцейських сил колишньої Республіки Югославія. По-друге, атаку пояснили тим, що будівля РТС була об’єктом подвійного призначення, а ті, хто працював усередині, «робили важливий внесок у війні пропаганди, організувавши кампанію проти населення Косово». Іншими словами, медіаконтент РТС сприяв військовим операціям, підриваючи моральний дух протиборчих сил і цивільного населення в Косово (Gasser, H.-P. (2003). The journalist’s right to information in time of war and on dangerous missions. Yearbook of International Humanitarian Law, 6. doi:10.1017/s1389135900001380, ст. 381-382).

Міжнародний кримінальний трибунал по Югославії (МКТЮ) зазначив, що «(цивільна) телевізійна мережа справді була частиною загальної системи військового зв’язку сербського уряду і, отже, була законною ціллю для військових операцій». Однак підкреслив, що військове командування перед завданням  подібного удару має все-таки зважати на прийняті міжнародні принципи щодо статусу та захисту журналістів під час збройного конфлікту. Вони є цивільними й не можуть бути воєнними цілями, однак щодо останнього є нюанси.

Удар по «Голосу Шаріату» (Афганістан)

«Голос Шаріату» — медійний інструмент «Талібану» у веденні інформаційної війни проти США та її союзників. Радіостанція виробляла різний контент на підтримку екстремістської ідеології «Талібану» та відмови від західних цінностей і вірувань, закликала повстанців до насильства, транслювала різного роду погрози, особливо на адресу США. Почути «Голос Шаріату» можна було в усьому Афганістані; фактично це було єдине джерело новин та інформації для багатьох афганців, які проживали в районах, контрольованих талібами.

8 жовтня 2001 року спільні сили США та союзників завдали авіаударів по головному офісу «Голосу Шаріату» в Кабулі, фактично припинивши діяльність радіостанції. Удар був частиною військової кампанії США в Афганістані після терористичних атак на Сполучені Штати 11 вересня 2001 року. США заявили, що офіс «Голосу Шаріату» був законною воєнною цілю. Станція не лише брала активну участь в інформаційній війні, а й також була інструментом вербування людей до лав «Талібану». Американські військові також наголосили, що попередньо вжили всіх можливих заходів для зменшення шкоди для цивільних осіб, зокрема розкидали листівки, попередивши про майбутній удар лише по передавачу станції, а не по всій будівлі. Позиція США, однак, зазнала критики з боку деяких журналістських обʼєднань, які вважали, що такий удар може негативно вплинути на свободу преси та право на інформацію в Афганістані.

Суперечки щодо законності удару з погляду міжнародного права ведуться досі. З одного боку, стверджують про порушення принципу пропорційності шкоди та воєнної переваги, з іншого — наполягають на легітимності удару, оскільки таліби використовували радіостанцію для координації військових операцій, вербування новобранців і поширення пропаганди.

Атаки на медіа під час інших війн

Удари США та союзників по медіа в Сербії та Афганістані не були першими подібними випадками в історії. Так, під час Другої світової війни, у 1944 році, союзні сили завдали удару по радіостанції у Берліні, яка транслювала риторику Третього Рейху. Під час війни в Перській затоці збройні сили США завдали ударів по декількох медіа, зокрема в 1991 році — по Іракському державному телебаченню, які, за версією США, використовувалися повстанцями для розголошення деталей військових операцій супротивників, наражаючи останніх на небезпеку, та координації операцій самих повстанців. Під час Іракської війни 2003 року США завдали удару по будівлі «Аль-Джазіри» в Багдаді, яка начебто транслювала екстремістську риторику режиму Саддама Хусейна. Всі названі медіа були атаковані, оскільки вони виконували роль ретрансляторів пропаганди та мови ворожнечі чи використовувалися однією зі сторін конфлікту, щоб здобувати перемоги в інформаційній війні та на полі бою.

Міжнародне право зараз не містить категоричних формулювань про баланс між пропорційністю та законністю завданих ударів по медіа. Однак війна ведеться не у вакуумі й неможливо завжди витримувати ту ідеальну нейтральну позицію, до якої закликають всі міжнародні конвенції й договори. Ані питання дотримання норм міжнародного права, ані питання підтримки тієї чи іншої позиції в конфлікті без переходу в пропаганду — обидва не мають однозначної відповіді. Однак міжнародне право неодноразово чітко наголошувало, що будь-яка інформація та заклики до скоєння злочинів абсолютно неприпустимі.

Персональні справи

За кожною інформацією чи закликом стоїть не лише лейбл, медіа чи інституції, а саме людина — як ідеолог та очільник усіх процесів. Тут згадаймо і про справу в Нюрнберзі над Юліусом Штрайхером, засновником і редактором газети Der Stürmer («Штурмовик»), яка була сповнена антисемітським контентом і закликала до винищення євреїв у Третьому Рейху та на окупованих ним територіях. Штрайхера заарештували після війни, судили в Нюрнбергу за злочини проти людства та повісили. Він навіть перед смертю так і не розкаявся.

Також пригадаймо справу Media case у Міжнародному кримінальному трибуналі по Руанді (країна в Африці), де у 90-х ворогували племена хуту й тутсі. Урядовий геноцид перших проти других призвів до винищення до 20 відсотків жителів країни. Була розгорнута пропаганда вбивств у місцевих медіа, а населення озброювали. Згідно з дослідженням, до 10% випадків насильства були напряму спричинені роботою пропагандистів, а кількість проявів геноциду була більшою в зонах упевненого прийому радіо. Справа проти Жана-Боско Бараягвізи, голови виконавчого комітету радіостанції «Радіо Тисячі пагорбів», Фердинанда Нахімаана, засновника цієї радіостанції, та Хасана Нгезе, засновника, власника та редактора газети «Кангур» — всіх засуджено за підбурювання до геноциду та вчинення інших воєнних злочинів, злочинів проти людяності. До слова, діяльність медійників у подіях геноциду в Руанді НАТО визначило таким чином: «якщо медіа використовується для підбурювання до вчинення злочинів, як у Руанді, то воно є законною мішенню для військових».

Іншими словами, медіа чи окремі журналісти можуть і дуже навіть здатні відігравати ключові ролі в розпалюванні та підбурюванні до скоєння ще більшого насильства під час конфліктів. І завдяки такій «діяльності» вони легко можуть перетворитися на законні цілі для військових під час збройних конфліктів.

Яка позиція міжнародного права

Норми міжнародного права зазначають, що журналісти та інші представники медіасфери не можуть бути воєнними цілями під час військових операцій. Однак на практиці виникають сумніви, особливо сьогодні, коли війна триває не лише в полях і лісах. Міжнародне право припускає можливість, коли цивільний обʼєкт може стати військовим і потрапити під приціл, — усе залежить від того, чи такий обʼєкт робить «ефективний внесок у військові дії» та чи його знищення, нейтралізація чи захоплення забезпечить «певну військову перевагу».

Якщо з першою умовою більш-менш зрозуміло, оскільки до обʼєктів, які здійснюють «ефективний внесок», відносять «безпосередньо ті, що використовуються збройними силами» або чиє розташування має сенс для військових та їхніх операцій, — це ставить такий обʼєкт під ризик удару. Однак слід враховувати й те, що ці норми були написані ще в 1950-х роках, коли методи й інструменти ведення війни були «стандартними», тобто це були дві сторони з автоматами, літаками й танками в полі, повітрі чи лісах. А нині інструментарій війни значно розширився — вона давно відбувається поза межами «стандартів»: в інформаційному, культурному або економічному просторах тощо.

Але щодо терміна «певна військова перевага» існує лише одна умова: «неправомірно здійснювати атаку, наслідком якої є лише потенційні або невизначені переваги», а ті, хто її здійснює, має врахувати всі обставини та — в разі сумніву — безпеку цивільного населення. З першого погляду, все просто, однак є значні сумніви в розумінні терміна «потенційні або невизначені переваги», адже неможливо, з одного боку, передбачити всі наслідки такого удару, а з іншого — як зіставити «потенційні переваги» з «ефективним внеском» в умовах війни, що ведеться, до прикладу, в інтернеті чи в медіа?

Чи є російські медіа безпосередніми учасниками війни

Агресія Росії проти України відчутно вносить свої корективи до сталих норм міжнародного права та їх сприйняття. Численні російські медіа є, по суті, інформаційними агентами Кремля, рупорами пропаганди терористичного режиму Путіна, сповненими мовою ворожнечі, та є головним інструментом Росії у веденні інформаційної війни.

За словами Сергія Шойгу, міністра оборони Росії: «Настал тот день, когда мы все признали, что слово, камера, фотография, интернет и вообще информация стали еще одним видом оружия, еще одним видом вооруженных сил. Это оружие может быть применено и по-хорошему, и по-плохому. Это оружие, которое в разные годы по-разному участвовало в событиях нашей страны, как в поражениях, так и в победах». Ці «натхненні» слова міністр оборони Росії виголошував у 2015 році під час щорічної церемонії нагородження російських журналістів «Медіа-ас» за значні внески у зміцнення позитивного іміджу збройних сил Росії. А серед постійних номінантів — «РИА Новости», «Первый канал», «Звезда», «ТАСС», «Комсомольская правда», «RT (Russia Today)», «Россия-24» та багато інших.

У 2021 році Шойгу говорив про «особливі» заслуги журналістів під час операції в Карабасі та конфлікту в Сирії, в зображенні російських військових як миротворців, що сприяло поверненню миру та справедливості на ці території.

Фактично нагороди вручають журналістам, які справно вміють «відбілювати» армію Росії, відображати її діяльність у найяскравіших і найприємніших ракурсах.

Стандартно цим займаються військові кореспонденти. У конфлікті в Україні разом із позиціюванням армії Росії як «асвабадітельной» вони зосередили свою роботу на висвітленні до найменших дрібниць у режимі реального часу всього, що відбувається на передовій і в тилу. Однак це інформування здійснюється лише з використанням офіційної риторики Кремля — іншими словами, не російські сили, а «миротворцы» чи «освободители», не українці, а «сатанисты» чи «укрофашисты», а все, що відбувається, — це «геноцид российского народа в Украине под началом киевского режима» й так далі. Військові кореспонденти — такі собі інформатори-помагайчики для військ Росії, зокрема у виборі цілі, оцінці ефективності завданих ударів, визначені локації стратегічних сил супротивника, їхньої кількості та якості — все це однозначно дає певну перевагу її силам на полі бою. Багато військових кореспондентів активно співпрацюють із міноборони Росії або її спецслужбами. Серед них Семен Пєгов (автор телеграм-каналу «WarGonzo»), Олександр Коц, Владлен Татарський, Юрій Котенок (автор телеграм-каналу «Военкор Котенок») та багато інших, хто співпрацює з «Главным управлением Генерального штаба ВС РФ».

Росія також має потужні інформаційні сили й у тилу, серед головних завдань яких наразі — «відбілювання» Росії загалом та, зокрема, її армії, створення образу слабкого й деморалізованого ворога на противагу могутній «другій армії світу», залучення та вербування добровольців до лав ЗС Росії. Тут до справи беруться провідні інформаційні агенції, згадані раніше, та їхні очільники, ідеологи й експерти — Ольга Скабєєва, Євген Попов, Маргарита Симоньян, Володимир Соловйов, Дмитро Кисельов, Андрій Красовський (до слова, його заочно було засуджено до 5 років позбавлення волі за публічні заклики до геноциду) та інші. Багато з них, за різними даними, також напряму співпрацюють із міністерством оборони Росії, ГРУ, адміністрацією президента — про це свідчать і численні нагороди, які пропагандисти неодноразово отримували за певні «заслуги».

Їхню роботу підсилюють й інші російські журналісти — вони наввипередки продукують сюжети, які прямо закликають до вчинення воєнних злочинів та інших правопорушень на території України (приміром, у матеріалах «Что Россия должна сделать с Украиной», «Началась новая стадия демонтажа Украины», «Украина создает новую религию - бандеро-язычество», «“Геноцид и уничтожение”: жители Донбасса в ужасе от действий украинской армии», «Наступление России и нового мира», «Украинский синдром. Анатомия современного военного противостояния», «Пришло время повторить» тощо). Слабка здатність російського суспільства до критичного мислення відкриває неабиякі можливості для російської журналістики. Так, створюються ілюзорні всесвіти в інтересах Путіна та інших членів вищого політичного керівництва Росії зі спотвореною системою цінностей, переконань і поглядів про міжнародно визнані цінності, мир і сталий розвиток суспільства.

Свободи слова як такої в Росії давно вже не існує — вона перетворилася на інструмент маніпулювання та агресії, а медіа стає ще одним засобом ведення війни в руках Путіна.

Чи робить така діяльність і риторика російських медіа та її «журналістів» винними в підбурюванні до геноциду та скоєнні інших злочинів? Однозначно так.

Чи робить вона їх законними цілями для військових, з огляду на випадки з ударами по медіа та неоднозначністю в міжнародному праві? Цілком імовірно, що «бавовна» в офісах російських медіа може стати реальністю.

Дарина Підгорна, юристка ГО «Регіональний центр прав людини»