«Дано, добрий день! Мене звати Марина, я журналістка видання "СтопКор". Мені дуже прикро, що з вами сталася така жахлива історія у 2012 році, яку ви описали у своєму пості. Ми б хотіли її висвітлити, щоб жертви насильства зрозуміли, що не треба мовчати про такі речі. Але підкажіть, можливо, у вас зберігся номер телефону Нікіти? Щоб ми могли почути й його версію подій того страшного вечора».

Таке повідомлення отримала письменниця Дана Окоманюк від шефредакторки видання «СтопКор» Марини Тітової.

Комунікація журналістки ілюструє поширену проблему серед медійників: нерозуміння етичного стандарту «балансу думок», який часто сприймається як надання слова всім.

Що таке баланс у журналістиці? Згідно з пунктом 10 Кодексу етики українського журналіста, «точки зору опонентів, у тому числі тих, хто став об’єктом журналістської критики, мають бути представлені збалансовано».

Потерпіла і ґвалтівник не є опонентами, вони є жертвою злочину і кривдником.

Збалансованість подання інформації не може досягатися через запрошення до слова потерпілих і ґвалтівників. Ставлення знаку рівності між жертвами і нападниками є хибним, адже призводить до фальшивого балансу.

Наприклад, не є балансом запросити російського військового прокоментувати хід військової агресії в Україні. Також можна побачити хибний баланс сторін, коли в один ефір запрошують активістів ЛГБТІК-спільноти або феміністок та представників радикальних рухів, які скоюють на них напади.

Баланс у журналістиці не означає «надати слово всім»: це не математика, це етика.

Йдеться передовсім про досягнення журналістом рівноваги між правом на свободу висловлювання й інформацію та обов’язком захисту потерпілих. У такому разі завданням медіа є створення балансу між вимогою до точності та небезпекою невиправданого страждання людини.

Перш ніж починати працювати з такою складною й чутливою темою, як сексуальне насильство, варто звернути увагу не тільки на Кодекс етики українського журналіста, але й на Кодекс Мурад. Це добровільний кодекс поведінки для збирачів інформації, в тому числі журналістів, про тих, хто пережив сексуальне насильство через війну.

Його ініціювала Наді Мурад — іракська правозахисниця, співлауреатка Нобелівської премії миру 2018 року. Вона була в сексуальному рабстві й зазнавала тортур після захоплення селища Кочо, де вона жила, бойовиками-ісламістами в серпні 2014 року. Після свого звільнення Мурад бореться з торгівлею людьми та воєнними зґвалтуваннями.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну кодекс переклали українською. Він доволі великий і ґрунтовний. Якщо максимально коротко у п’яти пунктах:

1. уникати припущень. Ми не робитимемо припущень або узагальнень щодо людей, які пережили сексуальне насильство, або їхнього досвіду, наприклад, щодо того, як їм «слід» поводитися або реагувати, щодо їхньої вразливості, травми тощо;
2. поставити на перше місце безпеку людей, які пережили сексуальне насильство. Безпека, здоров’я та гідність людей, які пережили сексуальне насильство, мають для нас найвищу пріоритетність порівняно з іншими нашими цілями. Ми докладатимемо зусиль, щоби зрозуміти ризики та наслідки для людей, які пережили сексуальне насильство, та їхнього оточення, які можуть виникнути в результаті контакту з нами. Це можуть бути ризики повторної віктимізації, репресій, стигматизації; фізичні, онлайнові, інформаційні ризики; ризики для безпеки комунікацій та правові ризики;
3. не звертатися до людей, які пережили сексуальне насильство, несподівано. Після початкової підготовки ми запитуватимемо людей, які пережили сексуальне насильство, про їхні бажання, пріоритети, занепокоєння, ризики та поточну ситуацію;
4. не експлуатувати людей, які пережили сексуальне насильство. Ми не вдаватимемося до витягування інформації, маніпулювання, експлуатації, знущання або домагання та не використовуватимемо людей, які пережили сексуальне насильство, та їхню інформацію в своїх інтересах;
5. відповідальність тих, хто збирає інформацію. Ми розуміємо, що вибір людини, яка пережила сексуальне насильство, не замінює собою відповідального прийняття рішень тими, хто збирає інформацію.

Й найважливіше. Журналістам варто пам’ятати, що зґвалтування — це, в першу чергу, болюча травма і злочин, а вже потім гаряча тема.

Потерпілі не зобов’язані бути героїнями публікацій медіа, навіть якщо вони оприлюднили свою історію на своїй сторінці в соціальній мережі.

Вони також не зобов’язані займатися просвітою, щоб інші «жертви насильства зрозуміли, що не треба мовчати». Цим опікуються соціальні працівники, гарячі лінії, психологи, правозахисники та адвокати.

Ліза Кузьменко, голова ГО «Жінки в медіа», членкиня Комісії з журналістської етики

Колаж: pixabay.com