До 24 лютого Олена не отримувала навіть зарплати у своєму ж фонді, та й підтримка українців, які за вісім років уже встигли втомитися від війни, була незначною. Нині «Голоси дітей» мають осередки в кількох містах України, сотні волонтерів, пожертви з усього світу та постійні запити про допомогу.

«Ми почали робити все, що й раніше, але без сну»

Про те, що повномасштабна війна почнеться, у «Голосах дітей» сумнівів не мали. Упродовж лютого Олена щодня давала інтервʼю іноземним виданням, які в той час лише й говорили, що про ймовірність великого вторгнення. 

«Усі шукали спікера, який може говорити про Схід англійською. Мені здавалося, що війна — це вже щось настільки очевидне. Ми точно не жили в повістці, у якій усе сталося раптово», — розповідає Олена. 

Без зволікань з першого дня повномасштабної війни «Голоси дітей» допомагали сімʼям із дітьми. Робили те саме, що й раніше, лише без сну — евакуйовували родини, шукали матраци й постелі для тимчасових прихистків на Заході України.

Бувало, що Азад, який працював зі знімальною групою Sky News на фронті, садив сімʼї до себе в службову машину або просив колег-журналістів вивезти людей своїми автівками. Поселяли сімʼї іноді в готельних номерах, які орендували у Львові іноземні медіа. Та далеко не всі родини, навіть ті, якими протягом багатьох років опікувалися «Голоси дітей», були готові покидати дім і їхати. 

«Я півтора місяця переконував виїжджати з-під Маріуполя бабусю та її трьох онуків, героїв фільму “Віддалений гавкіт собак”. Вони відмовлялися. Тоді я сказав: “Гаразд. Але в разі, якщо щось трапиться, я не зможу вам допомогти, виїжджати доведеться самим”. Після цього вони сказали, що подумають. 23 лютого зателефонували, що готові їхати. Я взяв квитки на 24-те. Зрозуміло, що вони нікуди не виїхали», — говорить Азад. 

Олена ж додає, що в людей зі Сходу, які вже один раз евакуювалися, було багато зневіри до того, щоб виїжджати знову. Усвідомлення масштабів війни до декого прийшло лише після побаченого в Бучі та Маріуполі. 

«В Авдіївці, звідки ми потім вивезли дві родини, на початку було не так гучно, як у Києві, Чернігові. Вони не розуміли, що відбувається, телефонували, запитували, як ми тут. Самі ж казали, що в них усе нормально, тихо. А потім як почалося…», — каже Олена.

«Для нас це була можливість думати не про гроші, а про те, як швидко допомогти одразу всім»

Паралельно з евакуацією та облаштуванням тимчасового житла сімʼям, у «Голосах дітей» організували онлайн гарячу лінію психологічної допомоги. Лише фахівців, з якими раніше співпрацював фонд, доводилося зупиняти ледь не на кордоні. Азад з Оленою вмовляли їх повертатися і терміново шукали спонсорів, які б могли оплатити їм квартири у Львові, де на той час ціни значно зросли. 

«Ми розуміли, що потрібно допомогти тим, хто допоможе дітям. Якщо ти не даси ресурсу психологам, вони не зможуть працювати. Так нам вдалося залишити в Україні десь десяток спеціалістів», — розповідає Азад. 

Водночас люди з усього світу, серед яких були і японські школярі, корейські танцівниці, шамани з Австралії, збирали гроші на допомогу українським дітям. А одного дня волонтери побачили на електронній пошті фонду тисячі листів — їм писали іноземці, які висловлювали свою підтримку та надсилали гроші. Кілька людей сиділи на пошті і просто відкривали ці листи. Система приймання платежів певної миті навіть перестала справлятися з такою кількістю переказів. 

«Найбільше пожертв ішло з Великої Британії, США та Німеччини. Для нас це була можливість думати не про гроші, а про те, як швидко допомогти одразу всім», — розповідає Олена.

Сплеск у кількості донатів стався ще й після того, як про фонд у своєму блозі написала Опра Вінфрі, а Мадонна переказала гроші, зібрані з аукціону свого проєкту. Раніше такого масштабу підтримки фонд не мав. У команді було 5-6 людей і психологи на аутсорсі.

«Коли роздаєш гуманітарну допомогу, ти можеш за неї відзвітувати. Мовляв, ось 10 пакетів. А як ти можеш пояснити людям, що надаєш психологічну допомогу? Ти ж не візьмеш за руку дитину і не приведеш її, щоб показати, як на неї подіяли сесії з психологом. Так, ти можеш написати, що ви допомогли, зробили. Але тут не йдеться про результат за 5 секунд. 

Війна ж усе змінила, багато людей почали звертатися по психологічну допомогу, і так само багато почали нас підтримувати. 

Мені здається, все, що Олена робила і вкладала в “Голоси дітей” протягом багатьох років, зараз їй повертається», — говорить Азад і пригадує промовисту ситуацію: коли у 2021-му вони проводили аукціон і продавали вироби дітей, їм вдалося зібрати близько 1700 гривень. 

У квітні Forbes склали рейтинг благодійних фондів і громадських організацій, які найефективніше змогли залучити гроші для підтримки українців і ЗСУ. «Голоси дітей» тоді ввійшли до десятки. На той час ішлося про зібраних 68,3 мільйона гривень. 

Жодна дитина не має залишитися наодинці з досвідом війни

Пожертви людей з усього світу дозволили «Голосам дітей» відкрити осередки у Львові, Трускавці, Івано-Франківську, Чернівцях, Береговому, Кривому Розі, Харкові. І, зокрема, офіс у Києві. 

«Ці осередки працюють кожен день, і будь-яка мама, яка розуміє, що ситуація з дитиною погіршилася внаслідок війни, може туди прийти. Тобто це не тільки переселенці та місцеві сімʼї військовослужбовців, а будь-хто, хто відчуває на собі таку непосильну ношу», — каже Олена. 

В усіх цих місцях сімʼї з дітьми можуть отримати психологічну допомогу. До своєї первинної мети «Голоси дітей» повернулися після місяців закриття нагальних запитів. 

«Наша місія залишилася такою самою — жодна дитина не має залишитися наодинці з досвідом війни. Лише раніше ми говорили про травму війни, а нині замінили на “досвід війни”. Це ширше поняття» — каже Олена. 

На кожну дитину, пояснює вона, війна впливає по-своєму, і не обовʼязково слід говорити саме про травму. Деякі діти з прифронтових міст і сіл на Сході сприймають війну як щось звичне. Вони спокійно пишуть Олені про те, що готуються до випуску зі школи, поміж тим повідомляючи, що нещодавно отримали контузію чи поранення. 

Є також випадки, у яких достатньо надати психологічну допомогу комусь із батьків, щоб вони зі свого боку допомогли дитині. 

«Не криза, а війна»

Зі стрімким розвитком фонду до «Голосів дітей» почали також приходити міжнародні організації. Азад переповідає ситуацію, коли їх достроково взяла до свого складу велика й поважна міжнародна організація. А втім, в описі про «Голоси дітей» вона вирішила уникати слова «росіяни». 

«Вони пропонували залишити, що війна в Україні триває, діти помирають. Ми на це не погоджувалися. Чому ми маємо боятися казати, що росіяни вбивають дітей? Ми були готові вийти з цієї організації. Досвід кожної війни унікальний. Тому ми маємо диктувати повістку, як буде йти робота з дітьми в Україні, бо саме ми в контексті найглибше. Наратив має йти від нас», — наголошує співзасновник фонду. 

У стрімкому потоці Азад з Оленою хочуть зберегти свою унікальність. Вони самі постійно виїжджають «у поля», особисто спілкуються з дітьми та сімʼями, підтримують із ними звʼязок. Тому в роботі орієнтуються на те, щоб не бути залежними від умов іноземних партнерів. 

«У війні немає шаблонних рішень. Хай скільки ми спілкуємося з міжнародними організаціями, ми ще жодного протоколу чи досвіду не взяли й не переклали. Тому що воно не працює. У Сирії, Вʼєтнамі, на Балканах — одне, а в нас узагалі інше», — каже Олена.

«Мрія» — кожній дитині

Ми прийшли до «Голосів дітей» у день, коли оголосили, що документальний фільм «Будинок зі скалок» потрапив до короткого списку претендентів на премію «Оскар». Історія дітей із Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації та вихователів, які намагаються створити для них безпечний простір, лежить в основі цієї стрічки. Азад продюсував фільм, Олена допомагала знімальній групі, аби процес знімання був етичним і не травматичним для дітей. 

Торік фільм «Віддалений гавкіт собак» — про сімʼю, яку напередодні повномасштабної війни Азад переконував виїжджати з села біля Маріуполя на кордоні з росією, також був у переліку претендентів на «Оскар».  

Обидві афіші фільмів стоять у великій кімнаті офісу «Голосів дітей», поряд із ними — поки шоколадна фігурка «Оскар», а біля неї — стос блакитних коробок, на вершечку яких — деревʼяний літак «Мрія». Цього року у фонді вирішили так привітати підопічних із різдвяними святами — подарувати конструктор, з якого діти мають зробити літака. 

 

• Фото: Олександр Хоменко / hromadske

До складання блакитних коробок долучаються всі працівники офісу. А часом їм допомагають підопічні. Одного дня тут чекали на 17-річну Дашу, яка виїхала з бабусею зі Світлодарська до Миколаєва. 

«У той день, коли Даша мала приїхати до нас пакувати ці подарунки, від обстрілу в Світлодарську загинула її мама. Пряме влучання. І сьогодні це Даша, яка може допомагати, а через день — це Даша, яка втратила маму».

Цією історією Олена підводить до ще однієї проблеми, з якою зіткнулися «Голоси дітей»: поки триває війна, вони не можуть говорити про стратегію розвитку або будувати якісь глобальні плани. 

«Куди ми йдемо — це зараз наше основне питання. Але в той самий час ми не можемо сісти за стратегічне планування, тому що напряму залежимо від розвитку бойових дій, від ситуації на фронті. Сімʼї, з якими ми працюємо, дуже часто з категорії “ресурсних” переходять до категорії родин, які потребують підтримки». 

Певної миті в офісі зникає електрика й ми продовжуємо розмовляти в сутінках. 

«Світло також вносить нестабільність. У нас є і генератори, і свічки на осередках. Нам важливо, щоб було місце, куди людина може прийти за будь-яких обставин». 

За час повномасштабної війни приблизно 5 тисяч сімей отримали допомогу від «Голосів дітей». Через локальні осередки щомісяця проходить 200 дітей. У таборових програмах, які організовували влітку, брали участь приблизно 2-3 тисячі дітей. На онлайн-допомогу є постійно 500 запитів у роботі.

— Про що зараз голоси українських дітей? — запитую я Олену наостанок. 

— Усі голоси зараз про перемогу. Яку дитину не запитаєш, що їй сниться, хочеться, що вона малює, у відповідь обовʼязково почуєш: «Перемога». Їм зараз дуже важливо бачити завершення війни. І багато в голосі дітей — про смерть путіна.