Якою бачать роботу своїх команд після деокупації, представниці ІМІ розповіли виконавча директорка Вільного радіо Анастасія Шибіко, СЕО-директор "Маріупольського телебачення" Микола Осиченко, головний редактор "Реальної газети" Андрій Дихтяренко. Також думками поділилася журналістка з Криму Олександра Єфименко.

"Після деокупації міста ми плануємо знову запустити телеканал у Маріуполі, – говорить Микола Осиченко та додає: – Чому? Тому що ми – МАРІУПОЛЬСЬКЕ телебачення, і цим, у принципі, все сказано".

За його словами, робота буде дуже напруженою та цікавою. Уже очевидно, що постане питання з приміщенням каналу, бо більшість будівель знищено.

"Це питання ми точно вирішимо", – говорить Микола Осиченко.

Щодо техніки, запевняє, що має попередні домовленості з міжнародними організаціями та телеканалами зі всього світу, які готові допомогти Маріуполю з технікою.

"Що стосується тем, я вважаю, що декілька років основними темами будуть відбудова міста, розповіді про реальні події цієї війни, життя Маріуполя (прямі трансляції і ще раз прямі трансляції). Також канал буде всебічно допомагати документалістам зі всього світу", – каже журналіст.

Він наголошує: після звільнення міста працювати в команді телеканалу точно не будуть люди, які інформаційно обслуговували окупантів:

"Категорично ні. Я чудово знаю, хто і на якій посаді зараз працює на окупантів. Навіть якщо якимось дивом вони уникнуть законного покарання, на "Маріупольському ТБ" вони працювати не будуть. Кадри – багато моїх співробітників готові повертатися до Маріуполя. До того ж підростає дуже крута зміна (студенти МДУ, де я викладаю). Прорвемось!"

Олександра Єфименко, журналістка-фрилансерка, Крим

"Я однозначно повернуся до Криму одразу після теоретичної деокупації півострова, щойно матиму таку нагоду. Перше, що я там зроблю, – я обійму своїх друзів, які залишаються там і так само чекають звільнення та неймовірно переживають за мене і за всіх тих, хто залишається в інших містах України зараз", – говорить Олександра Єфименко.

Поки вона не уявляє, як складатиметься її історія в деокупованому Криму заново. І поки що намагається цього не робити.

"Що більше ти плекаєш і вирощуєш надію – то більш боляче потім, коли вона не справджується. Це така штука, коли ти мав у 2014 році перекреслити абсолютно всі свої надбання і здобутки через окупацію власного дому. Відкласти всі свої плани, скасувати їх і переїхати до міста, яке ніколи не було твоїм вибором. Після звільнення всю історію восьмирічної давнини доведеться переграти знов: залишити абсолютно все, але різниця в тому, що цей вибір уже буде моїм. Я ухвалювала його щоразу, коли дивилася на кожен з російських прапорів у Криму, і думала: "Колись настане день, коли тебе більше не буде тут. А я буду", – каже Олександра.

Що стосується будування журналістики на звільненому півострові, то, на думку Олександри, її не треба будувати – вона вже є:

"Наприклад, редакція Крим.Реалії (проєкт Радіо Свобода. – Ред.), з якою я працювала і продовжую періодично працювати зараз, коли вже не маю доступу на півострів. Ці люди знають про Крим усе і навіть трішки більше. Дуже важливо, щоб вони та інші медіа, які фахово займаються регіоном, попри окупацію, могли повернутися до Криму або повернути туди своїх кореспондентів. Тому що кількість судових засідань над колаборантами в Криму, думаю, буде безпрецедентною, а відкриті суди для кореспондентів, те, чого Крим не бачив вісім років поспіль, – це важливо. Як і той факт, що навіть після повного звільнення території України та повернення її до кордонів 1991 року залишиться важливе питання, яке нікуди не пропадало з повістки, – просто відсунулося через повномасштабну війну на другий план. А кримські політв’язні? Ті, які перебувають на території Російської Федерації зараз. Їх треба повертати й писати, говорити про них – завдання ЗМІ, зокрема".

Олександра Єфименко наводить цифри. Згідно з моніторингом тематики ЗМІ, у 2019 році тема Криму в українських ЗМІ займала не більш ніж 1%. 

"Це жахливо, територія в окупації багато років, а увага на ній не сфокусована взагалі. І я розумію, що зараз цікавитися Кримом досить зручно – коли є реальний шанс, нарешті, звільнити півострів. Але якби такий фокус уваги, який ми маємо від ЗМІ, був весь час окупації – було б набагато результативніше і краще. Нам будуть потрібні незалежні професійні журналісти в Криму, чим більше – тим краще. Не просто люди, які приїдуть зняти те, як підіймаються українські прапори над адмінбудівлями, а ті, хто фахово і послідовно буде занурений у тематику півострова. Ми жахаємося від того, що бачимо на звільнених територіях, які були по пів року в окупації. Уявіть, скільки всього стане відомо в Криму після звільнення", – резюмує журналістка.

Вільне радіо, Анастасія Шибіко, Анна Сердюк

Видання працювало в Бахмуті Донецької області. Це місто не окуповане, але під постійними обстрілами. Перебувати там фізично колектив не може, приміщення редакції зруйновано.

Зруйнована будівля редакції Вільного радіо. Фото: Facebook-сторінка Вільного радіо 

"Для мене найближчими місяцями робота в Бахмуті видається радше відрядженням. Прикро про це писати, але така реальність. І, мабуть, такою вона залишиться, навіть коли лінія фронту трохи віддалиться від міста. Там немає води, тепла, електрики, зв'язок дуже ситуативний і лише в окремих районах. І буде це все не скоро – по всьому місту висять і лежать сотні шматків ліній електропередач, розбиті котельні", – говорить виконавча директорка Анастасія Шибіко. 

Вона наголошує, що жити постійно в таких умовах важко:

"Було відносно "нормально", коли містом їздили танки, САУ та інша техніка, коли прилітали не тільки ракети, а й артилерія, але було світло, вода, мобільний зв'язок та часом навіть інтернет. А ще цілі вікна, двері та стіни у квартирі, – згадує директорка та додає: – Коли зв'язку із зовнішнім світом немає, працювати в таких умовах важко – як ділитися контентом? Хіба йдеться про довгі та позачасові документальні формати. Це зараз не зовсім про нас".

Найближчими місяцями роботу в Бахмуті вона бачить лише за такою схемою: приїхав, відпрацював, поїхав за кількадесят кілометрів, де є електрика та зв'язок, опрацював, опублікував. І так по колу. 

"Щодо роботи команди, побажання такі ж. Коли в Бахмуті вибухи не звучатимуть щохвилини, поступово буде повертатись інфраструктура, можемо потрохи розглядати повернення команди. Тих, які захочуть цього і кому буде куди повертатись. З кожним днем ймовірність цього зменшується. Місця для спільної роботи в нас немає. Офіс розбито ще в серпні, а нове місце знайти малоймовірно. З кожним днем у Бахмуті стає на кілька цілих будівель менше", – розповіла Анастасія Шибіко.

Редакторка Вільного радіо Анна Сердюк зазначила, що нині редакція не потребує чіткого прив’язування до міста:

"Як на мене, ми зараз якраз намагаємося відійти від суто Бахмута, тому не думаю, що нам потрібна така чітка прив’язка саме до цього міста".

За її словами, надалі роботу редакцію будуватимуть, як і зараз, – з огляду на те, що більшість журналістів радіо не з Бахмута. Зараз уся команда працює віддалено.

"Реальна газета", Андрій Дихтяренко (Луганськ)

"Уже вісім років ми досліджуємо ситуацію передусім на Луганщині. І було б дивно, якби ми не скористалися такою можливістю і не продовжили б теж висвітлювати події, дивитися, що відбувається, після того, як усе закінчиться нашою перемогою. Звісно, ми хочемо повернутися", – розповів головний редактор "Реальної газети" Андрій Дихтяренко.

Позитивну відповідь Андрій дає на питання щодо роботи. Редакція готова її налагоджувати у звільненому Луганську, розуміючи ризики, з якими може зіткнутися.

"Знову ж таки за вісім років, коли ми фактично працюємо з нашими джерелами на окупованих територіях Луганської та Донецької областей, були різні випадки, коли краще було не поспішати. І ми теж не будемо поспішати, але ми точно будемо повертатися. Туди точно першими поїдуть наші кореспонденти. Коли ж там налагодиться мирне життя, тоді, можливо, і редакція повертатиметься", – зазначив головний редактор.

На запитання щодо того, як він уявляє повернення колег до Луганська, адже це фактично черговий переїзд, Андрій Дихтяренко наголошує: люди виїхали з Луганська не за власним бажанням і вони не мали іншого вибору:

"Я приїхав до Києва не з власної волі, а через те, що мене фактично вигнали з Луганська. Бойовики не давали нам працювати. Коли ж будуть інші обставини, будуть інші рішення".

Він розповідає: після 24 лютого дехто з журналістів "Реальної газети" став переселенцем удруге. Нині всі працюють по різних містах і за роки війни навчилися одними з перших, як працювати добре дистанційно.

"Ми гнучкі, легкі на підйом, ми швидко пристосуємося до змін обставин і, сподіваюся, будемо оперативними, одними з перших, хто там з’явиться", – додає головред.

Валентина Троян, журналістка Громадського радіо, представниця Інституту масової інформації щодо окупованих територій та Луганської області