Я зазираю у вікно будинку. Почуваюся трохи злодійкою, що прийшла вкрасти секунди чужого життя. Але цікавість бере гору. За столом сидить хлопчик років 7-8, щось малює. За його спиною на всю стіну — книжкова полиця. На протилежному боці кімнати біля плити чоловік, можливо, тато хлопчика, готує вечерю. Під вікнами будинку, що виходять просто на тротуар, запарковані велосипеди. А у вікнах горять зірки та електронні свічки — так практично у кожному вікні шведської родини: шведи чекають Різдва. 

Майже всі вікна у цій країні вікінгів без штор — з вулиці видно абсолютно все, що відбувається в будинках чи квартирах на перших поверхах, особливо в темну пору доби, коли вмикають світло. Хіба так комфортно, думаю я собі, адже будь-хто, проходячи повз, може зазирнути й побачити, що відбувається всередині. «Нам нема чого приховувати», — відповідають шведи, до яких чіпляюся з цим питанням.

В офісі регіональної газети Sydsvenskan також багато відкритих вікон. У Швеції мало сонця, тому цією відкритістю мешканці наче ловлять кожен сонячний промінь. Газета Sydsvenskan заснована в 1848-му й виходить уже цілих 174 роки. Увесь цей час пріоритетом журналістів залишається суспільний інтерес і користь для читачів. Тут багато матеріалів про людей. Абсолютно звичайних і негероїчних, які роблять прості буденні речі. Про тих, хто пече пряникові будиночки чи бореться за збільшення кількості смітників на вулицях. І також багато про Україну. Регіональне шведське видання відряджає на український фронт своїх журналістів, щоб мати репортажі безпосередньо «з поля». 

Журналіст відділу розслідувань Дан Іварсон розповідає нам, медійникам, які приїхали з України, Молдови, Грузії та Вірменії, про шведську відкритість баз даних. Заходить в одну з них, де зібрана інформація про всіх громадян Швеції. Вводить своє ім’я та прізвище. На екрані з’являються його дані — номер телефону, адреса, розмір заробітної плати. Далі більше — фото будинку, машини, родини, навіть собаки. 

«З цієї бази ви можете довідатися, що моя дружина заробляє більше за мене», — каже Дан. 

«А це нормально, що всі ці дані у відкритому доступі?» — ми, люди з країн колишнього Радянського Союзу, котрі звикли до постійних перепон і високих парканів, чесно кажучи, трохи шоковані. 

«Шведам нічого приховувати: що більше відкритості, то менше шансів для корупції та махінацій», — отримуємо відповідь. 

Сам факт, що інформація така доступна — запобіжник проти розповсюдження чуток, пояснює колишній журналіст і медіаомбудсмен Ула Сігвардсон.

«У Швеції журналістам майже все дозволено», — резюмує коротко. Тут найліберальніше законодавство, а свобода слова і друку фактично необмежена. Пиши, знімай, що хочеш. Але пишуть і знімають не все. 

10 років Ула працював медіаомбудсменом. Це така людина, яка у Швеції розглядає скарги читачів на пресу. Уявіть собі ситуацію: газета щось про вас написала, вам не сподобалося, ви вирішили, що журналісти порушили ваші права — не дали вам слова, перекрутили якийсь факт, оприлюднили фото чи прізвище без вашого дозволу. В такому разі ви можете звернутися до омбудсмена, і він розглядає — порушили ваше право чи ні. Якщо ухвалює позитивне рішення — газета мусить надрукувати його і заплатити штраф у казну омбудсмена. 

Якось до Ула звернулася навіть сама королева Швеції Сільвія. Їй не сподобався колаж у газеті, на якому її зобразили навколішки в гумових рукавицях із ганчіркою. На колажі королева змітала свастику під килим. А історія ґрунтувалася на тому, що батько королеви, німкені за походженням, був у нацистській німецькій партії, і Сільвія тривалий час ігнорувала запитання журналістів на цю тему. 

Ула відмовив тоді королеві. Мовляв, не порушили журналісти її прав. До суду вона не пішла, бо то даремна трата часу і грошей, пояснює колишній медіаомбудсмен. Адже у Швеції свобода слова не обмежується законними актами — лише етичними нормами. Винятком є наклеп. За нього можуть навіть посадити в тюрму. Але не журналіста, який написав матеріал, чи редактора, який його випустив, а головного редактора або відповідального видавця — він несе відповідальність за всю інформацію, яка з’являється в його ЗМІ. А втім, випадків, щоб когось посадили за наклеп, у Швеції не пригадують, бо власне ніхто не робить матеріалів, як в Україні — на кшталт «президент убив свого брата». 

Натомість про етичні норми шведські журналісти домовилися ще 1916-го, і ось уже понад століття їх намагаються виконувати. Це називається саморегуляцією — журналісти контролюють себе самі, не чекаючи, що влада або чиновники візьмуться за них, накреслять їм червоні лінії та будуть штрафувати чи саджати у в’язницю. 

Попри відкритість баз, шведські медіа поважають приватне життя. Жодних прізвищ злочинців до оголошення вироку. А прізвища тих, хто спричинив, наприклад, аварію чи скоїв незначний злочин, не називають навіть після суду. Жодних відкритих облич дітей чи інформації про неповнолітніх. Навіть якщо ті вчинили страшний злочин. І якщо людина — непублічна, тобто не політик або чиновник, дуже обережно поводяться з фотографіями та особистою інформацією. Завжди перед тим себе питають, чи має ця інформація суспільний інтерес — себто користь або важливість, а не цікавість. 

«Головне, що в нас є, це довіра читачів, це наш продукт», — каже редактор відділу розслідувань видання Barometern Гектор Барахас. 

Довіра Barometern вимірюється роками. Газета виходить із 1841-го. Зараз — це 40 сторінок щодня. Нині додався сайт і соцмережі — у Швеції, як і в інших країнах, паперову пресу читають переважно люди за 55, молодь сидить в інтернеті. 

Гектор як ніхто інший розуміє цінність журналістської свободи. Сам він — колумбієць. Син колумбійського журналіста, якого вбили. А його, Гектора, дитиною відправили до Швеції, щоб урятувати від смерті. Він виріс серед чужих людей і став «своїм» шведським журналістом. Головною цінністю своєї роботи називає служіння суспільству. 

У конференц-залі Barometern, де ми зустрічаємося, старий дерев’яний стіл. Він належав засновнику газети Йону Енгстрьому. Той був багатим чоловіком, який у 1841-му захотів змінювати свідомість людей. Швеція тоді була бідною країною, «лайном», як каже Гектор. Третина людей виїхала за кордон, переважно до США, рятуючись від голоду, але Емгстрем вірив, що слово може все змінити. Тому почав видавати газету. 

Нині Швеція — одна з найбагатших країн, а шведи — люди, які в опитуваннях щодо рівня щастя завжди на перших позиціях. Та навіть через 150 років від першого випуску Barometern Гектор вірить у те саме, що й засновник газети. 

«Я християнин, католик, але не вірю, що Біблія може змінити життя людей на краще. А от журналістика може».  

Сам Гектор тричі отримував попередження від омбудсмена про недотримання етичних стандартів. Для нього це був страшний сором.  

Якось він зробив новину з фото і повідомлення, побачених у соцмережі. Там чоловік хизувався неабияким уловом. А наловив він риби в недозволений час і в забороненому місці. Гектор заблюрив обличчя браконьєра й видав інформацію. Той уже за кілька годин зателефонував до редакції — вимагав прибрати новину з його фото. 

Редакція відмовилася, вирішила, що все зробили правильно — обличчя не засвітили ж. А проблема полягала в тому, що «герой» був у светрі, який бабця зв‘язала йому на день народження, і старенька за ним упізнала, що її внук — порушник закону. Була розчарована і засмучена.

Онук вирішив, що газета порушила його право на приватність, і написав скаргу до медіаомбудсмена. Той ухвалив рішення, що порушення все-таки було: мовляв, суспільного інтересу ані цей чоловік, ані його светр не становлять, а журналісти, оприлюднивши фото, втрутились у його приватне, хай і беззаконне, життя.

Журналісти фото прибрали. Хоча тут варто наголосити, що закон не зобов‘язує цього робити. Вся система саморегулювання добровільна і побудована лише на домовленості журналістів. 

Я відкриваю останній номер Barometern. Серед історій про місцевих людей (про що саме статті, здогадуюся хіба що за фотографіями й окремими словами, бо шведської не знаю) натрапляю на матеріал із Херсона. Також упізнаю за знимкою — на ній жінка із заломленими руками, я вже читала цю історію в наших ЗМІ: на подвір’я її дому впала ракета, загинув 13-річний син. 

Шведам, у чиїй країні понад сто років нема війни, складно уявити, що десь, не так уже й далеко від них, таке відбувається — вбивства, руйнації, катування, дні без світла та води. Ми й до війни жили в різних реальностях, а тепер і поготів. Але в історії шведів загалом було аж кілька десятків війн. І після них вони змогли побудувати успішну країну та вільні медіа. Країну, в якої нам, українцям, є чого повчитися. 

Я повернулася додому з великою надією, що ми також зможемо. Після того, як переможемо росію, візьмемося за свої «гріхи». Поламаємо паркани і відчинимо вікна. Всередині самих себе. Навчимося домовлятися і поважати одне одного. Почнемо довіряти. І станемо більш відповідальними. Бо безмежна свобода — це передусім безмежна відповідальність. Насамперед перед собою. Журналістів — перед аудиторією. Політиків — перед виборцями. Нас усіх — перед нашими дітьми. Для них ми мусимо збудувати країну, яку не захочеться покидати, країну можливостей, у якій будуть жити, вчитися, радіти.