Кремль, не покладаючи рук, активно працює на ниві російського «державотворення». Путін виголошує дикі промови та підписує «договори» кульковою ручкою, яку вмочує у чорнильницю. Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки зібрав головні фейки та наративи пропаганди за 30 вересня – 2 жовтня.

1. Слідами виступу старого хворого фанатика
2. Що ховається за «гойдою» Охлобистіна
3. Конституційний суд «узаконив дірку від Запоріжжя»
4. До чого призведе війна за примарний Червоний Лиман

Слідами виступу старого хворого фанатика

Путін 30 вересня підписав договори про «приєднання до Росії» українських територій і виступив з довгою промовою. У ній він (як зазвичай довго та плутано) звинувачував «колективний Захід» у всіх гріхах.

У стислому вигляді промова Путіна виглядає так: «жили народи Донбасу, які сумували за втраченою єдністю з великою Росією, і ось нарешті її відновили». І це ще хоч якось вкладалося в загальний наратив Росії щодо війни в Україні. 

Але далі промовця понесло: індіанці, опіумні війни, гендерний перехід, англосакси, бомбардування Дрездену, підірвані «Північні потоки», медичні експерименти...

Оголошуючи про спробу анексії української території, Путін 43 рази згадав Захід і США та лише шість саму Україну. Фактично, це був виступ старого хворого фанатика, чий розум поглинений лише одним – ненавистю, образами та комплексом неповноцінності.

Він використав щонайменше 37 (!) пропагандистських штампів. Ось лише деякі з них.

Про «братній народ»

«Повторюся: це невід’ємне право людей, яке ґрунтується на історичній єдності, в ім’я якої перемагали покоління наших предків».

Про геноцид, фейкореферендуми, українофобію

«Довгі вісім років людей на Донбасі піддавали геноциду, обстрілам і блокаді, а в Херсоні та Запоріжжі в них намагалися злочинно виростити ненависть до Росії, до всього російського… Але їх незламний народ сказав своє слово».

Про мирні переговори та «Росія своїх не кидає»

«Ми закликаємо київський режим негайно припинити вогонь, усі бойові дії, ту війну, яку він розв’язав ще у 2014 році, та повернутися за стіл переговорів… Але вибір народу в Донецьку, Луганську, Запоріжжі та Херсоні обговорювати не будемо, він зроблений, Росія його не зрадить».

Про особливий шлях Росії

«Заходу просто не дає спокою, що у світі є така велика, величезна країна з її територією, природними багатствами, ресурсами, з народом, який ніколи не житиме за чужою вказівкою… Саме в жадібності, у намірі зберегти свою нічим не обмежену владу і є справжні причини тієї гібридної війни, яку колективний Захід веде проти Росії».

Про подвійні стандарти

«Тільки й чуємо з усіх боків: Захід відстоює порядок, що ґрунтується на правилах. Звідки вони взялися? Хто взагалі бачив ці правила? Хто узгоджував? Послухайте, це просто марення якесь, суцільний обман, подвійні чи потрійні стандарти!

Про так звану нерівність

«Ми пишаємося тим, що у XX столітті саме наша країна очолила антиколоніальний рух… щоб скорочувати бідність та нерівність, перемагати голод та хвороби».

Про те, що «всі брешуть»

«Правду втопили в океані міфів, ілюзій і фейків, використовуючи надто агресивну пропаганду, брешуть відчайдушно, як Геббельс».

Про «гей-пропаганду»

«Хіба ми хочемо, щоб у наших школах з початкових класів дітям нав’язували збочення, які ведуть до деградації та вимирання? Щоб їм втовкмачували, що крім жінок і чоловіків нібито існують ще деякі гендери, і пропонували зробити операцію зі зміни статі?»

Про багатополярний світ та ядерний шантаж

«Формуються нові центри розвитку, вони репрезентують більшість — більшість! — світової спільноти і готові не лише заявляти про свої інтереси, а й захищати їх і багатополярно бачать можливість зміцнити свій суверенітет… США — єдина країна у світі, яка двічі застосувала ядерну зброю, знищивши японські міста Хіросіму та Нагасакі. До речі, створили прецедент».

НАСПРАВДІ, майже нічого не було сказано про Україну, «демілітаризацію», «денацифікацію» та інші колишні цілі війни. Це означає, що мета у вождя світового антиколоніального руху на прізвище Путін залишилася лише одна – перманентна війна із Заходом. І не важливо, з яким результатом та втратами. Мета виправдовує засоби – руйнувати, сіяти хаос, знищувати. При цьому доля самої Росії та її народу вторинна.

І Путін довів це. Спочатку він ухвалив «указ про незалежність Запорізької області», а потім в той же день привітав запоріжців, які стали «незалежними», ракетним ударом, вбивши та понівечивши десятки людей. 

Цікаво, що навесні 2014 року Путін виступав у все тій же Георгіївській залі Кремля, але з приводу незаконної анексії Криму. Тоді він запевняв, що «Росія не хоче поділу України».

Як довели подальші події, справи Путіна різко розійшлися з його словами. Тому й не дивно, що ані Україна, ані західний світ не вірять, що російський президент й надалі дотримуватиметься якоїсь угоди.

Саме тому президент України Володимир Зеленський заявив, що жодних перемовин з людиною на прізвище Путін Україна не вестиме.

Що ховається за «гойдою» Охлобистіна

Наступним актом комедії «приєднання до РФ» у п’яти актах став мітинг-концерт у Москві. Його головною зіркою став навіть не президент РФ, а артист, громадянин «ДНР» – Іван Охлобистін, якого вже давно вважають офіційним блазнем Путіна.

30 вересня він заявив: «Рано чи пізно ми переможемо. Хтось каже, що спеціальну військову операцію скоро перейменують в контртерористичну. Але я вважаю, що цього не достатньо. Правильно це назвати Священна війна… Гойда, брати і сестри. Бійся старий світ, позбавлений істинної віри, позбавлений істинної мудрості, керований збоченцями та сатаністами. Бійся, ми йдемо», – волав Охлобистін.

НАСПРАВДІ, ця «гойда» абсолютно чітко вкладається в путінську війну «до останнього росіянина». Це зовсім не «заклик до дії», а клич опричників Івана Грозного. У 2009 році Охлобистін зіграв роль блазня Івана Грозного Вассияна у фільмі Павла Лунгіна «Цар». І, як видно, так з ролі й не вийшов.

Кожен опричник приносив клятву на вірність цареві і зобов’язувався не спілкуватися з так званими «земськими».

«Цар особисто брав участь у стратах, а натовпи опричників стояли навколо і вітали страти криками «гойда, гойда!». Переслідуванню піддавалися дружини, діти страчених, навіть їх домочадці».

А про бойову якість опричників у справжній війні свідчить наступний історичний факт.

 «У 1571 виступив у похід на Москву кримський хан Девлет-Гірей. Згідно з В. Б. Кобриним, опричнина, що розклалася, при цьому продемонструвала повну недієздатність: опричники, які  звикли до пограбувань мирного населення, просто не з’явилися на війну, так що їх набралося на війну тільки один полк (проти п’яти земських полків)».

Підсумки опричнини: як зазначає В. Кобрин, «писцеві книги, складені в перші десятиліття після опричнини, створюють враження, що країна зазнала спустошливої ​​ворожої навали». До 90% землі перебувало «в запустінні».

В сучасній путінській Росії, де вже кричать «гойда!» на мітингах, аналогом опричників, для яких жодні «земські» закони не писані, є кадирівські росгвардійці. Перед ними й досі є страх у пересічних «земських росіян». 

У війні з українцями кадирівці стали відомими хіба що через свої «звитяги» у TikTok, ставши об’єктом чисельних мемів.  А Росгвардія загалом – вже давно є загрозою виключно для самих росіян.

Але тенденції у путінській Росії очевидні. До 30 вересня багато хто вважав, що Путін і колективний «охлобистін» – це дві принаймні публічно різні особи. Мовляв, перший грає у політичні шахи, а другий усіляко його підтримує та підтакує.

Після 30 вересня стало цілком зрозуміло, що це одне й те саме. Звернення Путіна про «опіумні війни» та «гойда-спіч» Охлобистіна цілком збігаються за змістом. І там, і там манія величі, ускладнена манією переслідування. 

Це робить Путіна абсолютно недоговороспроможним не тільки для Зеленського, а й для Заходу. Жодної надії на компроміс, «велику угоду», розмін на «шахівниці» більше немає. Із «охлобистіними» нема про що домовлятися.

Конституційний суд «узаконив дірку від Запоріжжя»

В третьому акті комедії з «приєднання до Росії українських територій» провідна роль належала Конституційному суду (КС) РФ. Розпач «кадирових» зрозуміти можна. Планувалися Київ, Одеса, Львів, Харків… А довелося «приєднувати Херсонську область та «дірку від Запоріжжя».

Фактично, на відміну від Криму, який на момент незаконної анексії був повністю окупований, Москва нині не контролює адміністративні кордони жодної з чотирьох українських областей, які оголосила приєднаними. 

Під контролем України залишаються значні частини Запорізької та Донецької областей, зокрема, й облцентр Запоріжжя.  Крім того ЗСУ перебувають на територіях Херсонської та Луганської областей. і ці території невпинно розширюються. Вже наступного дня, після підписання договорів у Кремлі, Україна повернула під свій контроль місто Лиман Донецької області.

Тобто завдання перед КС РФ стояло непросте. Цікава й хронологія подій, яка вчергове доводить усю правову нікчемність цього шоу. Навіть з точки зору російського законодавства.

Отже, в ніч на 1 жовтня КС «екстрено» взяв до розгляду чотири звернення Путіна «щодо перевірки на відповідність Конституції Росії підписаних ним договорів про приєднання до Росії» чотирьох частково окупованих українських регіонів.

НАСПРАВДІ, про те, що Путін звернувся до КС, як того вимагає закон «Про міжнародні договори РФ», перед їхньою ратифікацією російським парламентом, раніше офіційно не повідомлялося.

На сайті КС ще о 21:00 звернення 30 вересня не було зареєстроване – при цьому ТАСС о 20:47 вже чомусь цитувало заяву голови КС Валерія Зорькіна про те, що вже йде «конституційне оформлення приєднання чотирьох українських регіонів і вноситься зміна до переліку суб’єктів».

Зорькін був присутній 30 вересня на підписанні «договорів» у Кремлі, сидів у першому ряду і аплодував словам Путіна про те, що «люди, які живуть у Луганську та Донецьку, Херсоні та Запоріжжі, стають нашими громадянами – назавжди». 

Але, за законом РФ «Про Конституційний суд», суддя не може висловлювати свою позицію у справі, яку належить розглянути. Більш того «його має бути усунуто від участі у розгляді справи у разі обставин, які можуть викликати сумніви в його неупередженості».

Так до путінського шоу долучилися і його конституційні «гойди».

Якесь дивне формулювання щодо «кордонів нової території Росії» ухвалив КС РФ.

Кордони територій на «момент створення» (питання «чого саме?» залишимо через його риторичність) сильно відрізняються від кордонів «в адміністративних межах». Офіційного тлумачення, що саме це означає (усі чекають ранкового Пєскова), досі немає. Але багато експертів припускають, що плутанина навмисна для можливості потенційного подальшого торгу. На тлі успіхів українських Сил оборони це формулювання дозволяє піти російській армії з українських земель коли завгодно і звідки завгодно.

Героями наступних актів цього шоу стануть Держдума та Рада Федерації, яким належить все це ухвалити. Очікується, що це відбудеться 3 та 4 жовтня. Але, з огляду на темпи просування української армії та нетерплячку Путіна, можуть зробити і одним днем.

До чого призведе війна за примарний Червоний Лиман

А піти все одно доведеться. У той час, коли у Москві «приймали нові території», був остаточно звільнений Лиман.  

Цікаво, наскільки МО РФ вистачить креативу для пояснення своїх нових поразок в Україні? Нагадаємо:

• Коли російським військам довелося відступати з Харківської області, залишивши Балаклію, Куп’янськ, Ізюм та низку інших населених пунктів, Конашенков назвав це «операцією зі згортання та організованого перекидання».
• Коли російські війська залишили територію Київської, Сумської та Чернігівської областей, а також острів Зміїний, в оборонному відомстві РФ говорили про «кроки доброї волі».
• З Лиману втекли, згідно з офіційним поясненням, через «відведення військ на більш вигідні рубежі».

НАСПРАВДІ,  це «відведення» призвело до шквалу вже відкритих закидів з боку одних офіційних осіб (Кадирова та Гурульова) у непрофесійності інших (генерала Лапіна і завуальовано – начальника російського Генштабу Герасимова).

Більш того, у РФ наприкінці 2 жовтня почали відкрито казати про прорив українськими військами фронту у Херсонській області.

Вже як доведений факт лунають заклики «готуватися до оборони прифронтових міст та селищ».

Усе це свідчить лише про одне: Росія втратила управління. Як на найвищому рівні у Москві, так і на полі бою. Вона досі продовжує воювати за свій примарний «Червоний Лиман»,  в той час, як він вже давно називається Лиманом. І в цьому головна проблема путінської Росії.

Усі ці «договори» та «приєднання» мають видати бажане за дійсне – створити «ХерНР» для однієї людини. 

Путіну та його оточенню через провали на фронті вкрай потрібно показати своїм громадянам хоча б якусь ілюзію перемоги.

Враховуючи черги на кордонах з небажаючих мобілізуватися та істерику, яка вирує серед вищих ешелонів влади і виплескується вже у публічну площину – все це має ознаки не перемоги, а поразки. Як воєнної так і пропагандистської.