За останні пару місяців в інформаційному просторі відбулася низка масштабних дискусій про потенційне майбутнє Росії. Усі ці дискусії об’єднані єдиним баченням того, з чого це майбутнє почнеться. Таким початком майбутнього майже всі, хто бере участь у дискусії, визнають військову перемогу української армії над російською навалою. Таким чином різні політичні течії в країнах Заходу, включаючи і російських опозиційних Кремлю політичних емігрантів, дійшли консенсусу щодо того, що єдиним форматом майбутнього, яке влаштовує всіх, є наша перемога. Однак щодо того, як ця перемога буде виглядати і що відбудеться після неї, згоди і досі немає. Тому я вирішив зібрати у цій публікації озвучені різними спільнотами варіанти та пояснити, які переваги та недоліки вони мають для України.

Чому наші воріженьки не згинуть як роса на сонці?

Вперше ця думка зустрілася мені у творі українського письменника Густава Водічки «Батьківщина замріяних янголів». Водічка писав, що українці — нація, яка практикує дзен наймасштабніше з усіх знайомих нам європейських народів.

Фраза «згинуть наші воріженьки як роса на сонці» означає, що вони згинуть самі собою, без жодних зусиль із нашої сторони. І коли це відбудеться, ми «запануєм, браття, у своїй сторонці». Знову ж таки, це відбудеться без наших зусиль колись у майбутньому, а не прямо зараз.

Цей принцип чітко і послідовно простежується у соцмережевих срачах і баталіях. Дуже часто в коментарях під моїми постами про Росію посполиті пишуть: «Навіщо нам ця інформація? Нехай вони там повиздихають!...». 

Знову ж таки — «нехай повиздихають» самі собою без нашого втручання. В українському інформаційному просторі ця думка є популярною. Так, наприклад, у книзі українського письменника Валерія Примоста Jopa mira йдеться, що Росії більше немає, бо вона просто зникла і на її місці тепер хлюпається море, від України та Білорусі до самого Китаю. Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба починав свої окремі промови словами “Imagine there’s no Russia”, а посол із питань санкцій Олексій Макеєв навіть написав слова оновленої пісні Джона Ленона у твітері. 

Попри цей контекст, безперечно важливий для українського фольклору, 140 мільйонів мешканців Росії, тобто територій на схід від України, залишаться там, де вони зараз є. А тому нам треба зрозуміти, як зробити так, щоб вони більше не могли нам загрожувати.

Частиною цього дискурсу, хибність якого я намагаюся вам пояснити, є і позиція «та нехай вони там самі побудують собі безпечну для нас демократію, а ми будемо допомагати порадами і моральною підтримкою». Таку ж позицію має й низка поважних європейських мислителів та експертів. Наприклад, Роланд Фройденштайн, заступник директора Центру Мартенса, який існує за підтримки Європейської народної партії, в процесі нещодавнього обговорення доповіді «Відносини ЄС з майбутньою демократичною Росією: Стратегія», опублікованого Центром європейських досліджень імені Вільфріда Мартенса, сказав: «Поза всяким сумнівом, майбутнє Росії будуть визначати самі росіяни».

Я категорично не згоден із цією позицією. По-перше, для того, щоб визначати майбутнє, конче необхідним є суб’єкт визначення цього майбутнього. Людина або група людей, які висловлюють бажання і бачення того, що має відбутися, того стану, в якому ці люди хочуть опинитися через певний час, та засобів досягнення мети. 

Таких людей зараз ні в Росії, ні за її межами немає. Російське суспільство силоміць утримується в минулому злочинним терористичним режимом групи колишніх співробітників КДБ, у яких так само немає жодного іншого майбутнього, окрім як пролонговане минуле. Тобто намагання відтворити Радянський Союз в межах того простору, до якого вони можуть дотягнутися своїми ресурсами. Примітно, що російська пропагандистка Маргарита Сімоньян в одному з останніх ефірів на телебаченні наголосила, що «найкращою картиною майбутнього для росіян є загальна картина минулого».

Відсутнє бачення майбутнього і у російських політиків, які мають діаметрально протилежні позиції, критикуючи Путіна за агресію проти України. Граничним горизонтом майбутніх подій, які обговорюють російські опозиціонери в еміграції, є втрата влади Володимиром Путіним. Що відбувається далі, вони сказати не можуть…

По-друге, навіть якби на території Росії або поза нею з’явився якийсь умовний суб’єкт, який би сказав «Я знаю, куди потрібно вести Російську Федерацію, і якою вона має стати…», це також мене не влаштовує. Оскільки я вважаю, що після всього, що сталося, те, як виглядатиме Росія, має бути обов’язково узгоджено з українцями. Якщо ж українці не будуть брати участі в цьому процесі, то навіть після заміни Путіна та його банди на інших людей (наприклад, Олексія Навального та навальністів, або Михайла Ходорковського і його прихильників) ці люди стикнуться з жорсткими реаліями російського ресентименту.

Це означає, що немає жодних гарантій, що за 10—20 років напад Росії на Україну, або будь-яку іншу державу, в тому числі і атака за допомогою ядерної зброї, не повториться. Тільки в цьому випадку від цієї агресії матимуть захищатися наші діти, а не ми з вами. Мене це не влаштовує. 

Тому українці не можуть пустити події на північних та східних територіях на самоплив. Українці мають, щонайменше, контролювати перетворення, які там відбуваються. А, щонайбільше — формувати ці перетворення самі.

Практична деколонізація Росії

22—24 липня 2022 року у Празі відбувся другий Форум вільних народів Росії, учасники якого обговорили, як проводити реальну роботу з деколонізації залишків імперії та як актуалізувати активні дії російської опозиції. На Форумі ухвалили «Декларацію про деколонізацію Росії». На її початку наголошується, що процес повної та загальної деколонізації Росії має базуватися на міжнародному праві, включаючи Загальну декларацію прав людини та право націй на самовизначення, закріплене у Статуті ООН.

Далі у Декларації констатується, що Росія сьогодні — це держава-терорист, яку очолюють воєнні злочинці. Відповідно вже сьогодні Росія стоїть на порозі хаосу і громадянської війни.

Форум у Празі відвідали багато українських експертів, які потім детально пояснювали його переваги і недоліки в українських медіа, зокрема політолог Євген Магда.

На форумі у Празі представили цікаву карту Постросії, яка складається з окремих суб’єктів. Малювання карт майбутніх територій є вкрай невдячною справою, оскільки жодне з майбутніх утворень не буде задоволеним намальованими кордонами. У той же час питання деколонізації загалом, та деколонізації Росії зокрема, є популярним та важливим для всієї світової спільноти. 

По-перше, тому що боротьба з поневоленням народів лишається в мейнстрімі Західного ліберально-демократичного порядку денного. До цього сегменту можна віднести, з одного боку, і події в США щодо прав чорношкірих, і політику Емманюеля Макрона щодо колишньої французької колонії Руанди, з іншого —  питання посилення присутності групи Вагнера у Малі та Центральноафриканській республіці, і ще багато частин сучасного порядку денного, заснованого на концепції свободи і вільного вибору людини.

По-друге, тому що неприродне пригнічення етнічних та національних ідентичностей у Російській Федерації веде до того, що неймовірні воєнні злочини проти людяності стають можливими. Найкраще про це розповів український дипломат Роман Безсмертний, який пережив російську окупацію. За його словами, національна ідентичність народів, які населяють Росію, є очевидно штучно пригніченою. Наприклад, дагестанців і чеченців називають чурками, дагами, чехами і тощо. Тому люди, які називають себе «руськими» чи «россиянами» — це люди, які не розуміють своїх кордонів і меж, тому що самоідентифікацію в них забрали. Якщо ти більше не можеш бути бурятом чи тувинцем, бо це право в тебе забрав Кремль, це означає, що ти більше не можеш контролювати свої кордони. Якщо тобі наказали бути «руським» замість «бурята», то так само тобі можуть наказати вбивати і ґвалтувати інших людей… І ти будеш коритися. Тому відібрання самоідентифікації у народів, що населяють Росію, робить їх «ручними франкенштейнами», які просто будуть виконувати накази.

Таким чином, деколонізація Росії несе одночасно декілька позитивних контекстів, про що вже масово пишуть та говорять західні експерти. Деколонізація Росії — це перетворення сучасної Російської Федерації на певну співдружність державних суб’єктів у формі конфедеративного утворення, або ж на співдружність незалежних державних суб’єктів. По суті, така ж, як трансформація СРСР на Співдружність Незалежних Держав (СНД).

Негативними рисами цього сценарію є те, що така конфігурація буде, по суті, вимагати нового «Гельсінського заключного акту» та перезібрання Організації Об’єднаних Націй, що несе ризики дестабілізації у Середній Азії та на Північному Кавказі. 

До того ж, США, Велика Британія та Західна Європа будуть здебільшого проти такого сценарію, оскільки він не передбачає контролю над ядерним арсеналом Росії, а також не гарантує, що це не призведе до посилення Китаю чи приєднання до нього далекосхідних територій Росії.

Іншими словами, деколонізацію Росії неможливо розглядати у відриві від ядерного роззброєння та системної фінансово-організаційної підтримки територій, утворених після розпаду імперії. А це, в свою чергу, ставить під питання спроможність виплати контрибуцій Росією на користь України. Адже ми розраховуємо, що Кремль заплатить за все, що він зруйнував в Україні. Однак, якщо Кремля вже не буде, то умовна Саха (Якутія) або Інгрія (з центром у Санкт-Петербурзі) може сказати, що не несе відповідальності за злочинні дії скаженого мертвого карлика. 

Таким чином, питання контрибуцій та правонаступництва також потрібно розглядати в контексті деколонізації Росії. Те ж стосується і постачання енергоносіїв та інших корисних копалин з колись російських територій в Україну та в країни Європейського Союзу.

З іншого боку, в разі повної дезінтеграції Російської Федерації на окремі конфедеративні чи незалежні суб’єкти постійна екзистенціальна загроза нападу з боку Росії зникає для України, Фінляндії та країн Балтії. А сама Росія стискається до територій реального мешкання етнічних росіян. Якщо у бурятів, тувинців, мордвин, ічкерійців, карелів та інших народів будуть свої «господарства», то їм більше не треба буде думати, як зробити Росію «великою державою» за рахунок знищення когось іще… На мій погляд, це досягнення могло б бути гідною винагородою за виснажливу роботу нашого покоління, щоб залишити нащадкам світ, пошарпаний нашою недолугістю, але безпечний, через плекання цінностей життя і свободи кожної людини.

Великий опозиційний імпотенціал…

З 31 серпня по 2 вересня 2022 року у Вільнюсі (Литва) відбувся Конгрес вільної Росії. Це також уже другий захід такого штибу — перший відбувся у Вільнюсі у травні цього ж року. Тоді була представлена ініціатива, яку в медіа назвали «паспортом хорошого русского». Гаррі Каспаров, Євгеній Чичваркін та Дмитро Гудков пропонували створити процедуру, яка б дозволила, за певних маніпуляцій і декларативних заяв, вивести фінанси і статки окремих росіян з-під санкцій західних держав, домогтися розблокування банківських рахунків та дозволу на пересування світом.

Фактично епітафію на честь цих ініціатив написав російський журналіст Ілля Азар у своєму розгорнутому репортажі на сторінках російської «Нової газети». Українські експерти, які спілкувалися з представниками «реєстрової російської опозиції», підтверджують загальне враження, сформоване репортажем Іллі Азара. 

В першу чергу, впадає у око, що однією з ключових мотивацій цих людей є особистий комфорт, а не зміни всередині Росії. Зусилля, спрямовані Каспаровим, Чичваркіним та Гудковим на розблокування банківських рахунків росіян за кордоном і створення для західних урядів законних підстав знімати з окремих громадян Росії обмеження в обмін на декларування ними антипутінської позиції, поза сумнівом, є важливими. Що більше людей на планеті задекларує, що вони проти Путіна, то менше підтримки в нього буде. Однак ми прекрасно розуміємо, що підтримка Путіна залежить не від декларацій, а від того, хто керує російським телемовленням, яке пояснює мешканцям Росії, що війна — це добре, рабство — це свобода, а державні телеканали дають усю необхідну інформацію для життя і читати будь-що в інтернеті не потрібно.

Таким чином дії російської опозиції в екзилі, спрямовані на облаштування побуту російських громадян у країнах Заходу та організацію виїзду з території Росії ще більшої кількості російських громадян, жодним чином не наближають припинення агресії проти України.

На превеликий жаль, жодних інших інструментів впливу на ситуацію реєстрові російські опозиціонери не пропонують. У тому самому репортажі Іллі Азара на питання муніципального депутата з Санкт-Петербурга «що робити тим, хто залишається в Росії?» Чичваркін відповів «збирайтеся й тікайте».

Більше того, опозиціонери створили наратив, що ті, хто залишаються в Росії, в той чи інший спосіб сприяють режиму Путіна та підтримують його однією своєю присутністю.

Але й така риторика не є найбільшою проблемою українців, які за цим спостерігають. Річ у тому, що найбільшим горизонтом майбутнього офіційна російська опозиція вважає перемогу України у війні з Росією. Найбільш радикальним є Гаррі Каспаров, який хоче побачити український прапор над Севастополем, хоч і не готовий поки що брати на себе відповідальність за силові дії, як це зробив Ілля Пономарьов у випадку з загибеллю дочки Олександра Дугіна. До речі, саме через цю позицію Іллі Пономарьова Каспаров та його товариші вимушені були відмовитися приймати цього російського політика у своєму оточенні. Однак яку саме форму може мати українська перемога над Кремлем і що відбувається далі, реєстрові опозиціонери не кажуть.

Не знають вони і того, що буде після української перемоги. Вони тільки вірують, що отримають владу в Росії, коли буде валятися нічийною під гусеницями українських танків. Водночас вони відмовляються обговорювати, що відбудеться в той момент, коли вони спробують її підняти. Це може свідчити або що вони не знають цього, або що вони вже мають певні домовленості з різними частинами російських еліт, які втратили надію на Путіна.

Так чи інакше, обидві опції не влаштовують українців, зацікавлених у гарантіях, що російський ресентимент від поразки не призведе до нової війни через 10-20 років.

Опозиційний російський політик Володимир Мілов, якого днями запросили долучитися до дискусії про майбутні відносини Європейського Союзу з Росією, публічно відкидає будь-які гіпотези щодо дезінтеграції Російської Федерації, оскільки, на його думку, сепаратистські настрої в російських регіонах настільки маргінальні і незрілі, що мають величину статистичної похибки.

В той самий час Мілов відкидає й ідею гуртування російської опозиції за кордоном для створення єдиної стратегії. Оскільки, за його словами, в разі обрання такого шляху дискусія всередині російського опозиційного середовища буксуватиме на питанні «а хто головний?».

Ті російські опозиціонери, які час від часу з’являються в інформаційному середовищі, загалом підтримують перемогу України над Росією, але не ідею розпаду Росії. Крім того, вони не мають програми конкретних дій, потрібних для передачі влади від путінської банди до іншого суб’єкта. На превеликий жаль, такого гіпотетичного суб’єкта не існує і його навіть не планують створити. 

Тим часом у разі руйнування путінського режиму будуть конче необхідні люстраційні процедури, через які матимуть пройти десятки тисяч людей, так чи інакше пов’язаних із підтримкою путінського режиму. Хто буде робити цю люстрацію і за якою програмою, не зрозуміло. А це означає, що у разі збереження при владі тих самих людей із тією самою ідеологією навіть зміщення Путіна, суд над ним і страта не можуть гарантувати, що Росія не нападе на нас знову за десять чи двадцять років. А це повертає нас до вже озвучених вище питань.

У сухому підсумку…

Перемога України над російською армією — єдино можлива картинка бажаного майбутнього для політичних еліт. Не всі, з різних причин, озвучують це. Однією з таких причин є глибокий страх невизначеності, генератором якої стане українська перемога. Саме цей страх підштовхнув республіканця Джорджа Буша на виголошення першого серпня 1991 року промови у Верховній Раді України, яка потім отримала назву Chicken Kiev speech. Буш пропонував українцям розбудовувати демократію, залишаючись складовою частиною Радянського Союзу, за три тижні до того, як доля української незалежності була вирішена назавжди.

Саме цей страх невизначеності формулює питання «а що буде з ядерним арсеналом?», «а що буде з Середньою Азією і Північним Кавказом? Хто їх буде контролювати і зупиняти в разі чого?», «а що буде з мільйонами російських біженців, які полинуть в Україну і ЄС, у разі смути в Росії?».

Цей страх невизначеності потрібно долати. Однак досвід показує, що «реєстрові російські опозиціонери» в цьому процесі жодним чином не допомагають. Натомість дезінтеграція Російської Федерації на конфедеративні чи незалежні території в пакеті з ядерним роззброєнням та демілітаризацією територій (як це зробили з Україною у 1994 році) може стати чітким і прозорим сценарієм майбутнього, яке настане після української перемоги.

Саме про це пишуть Валерій Пекар та Михайло Винницький у свої новій статті The deconstruction of Russia and reconstruction of a “post-Russia space”: a risky but inevitable scenario на сайті New Eastern Europe.

Однак для того, щоб створити цей сценарій та переконати планету у його ймовірності, українцям потрібно зробити важку домашню роботу. Нам необхідно прийняти відповідальність за те, що саме ми будемо визначати, що і як відбуватиметься на шостій частині земної поверхні у наступні 200—300 років. Це велика відповідальність і непроста задача для народу, який не вилазить із травматичного досвіду в останні кілька сторіч. Але схоже, що в нас немає іншого вибору.