В українському кіносвіті нові перипетії: товариство жваво обговорює інтерв’ю акторки Катерини Кузнецової. У 2009 році вона переїхала працювати до Росії, а нині з-за кордону дає сповнені патріотичних почуттів інтерв’ю. Почуттів до України, звісна річ. Тут треба уточнювати, адже сама Катерина жаліється, що її із якогось дива всі ці роки вважали саме російською акторкою. Направду дивовижа. А як варто було сприймати людину, яка живе в Росії, знімається в Росії і практично ніяк не позиціонує свою українськість? І після 2014 року не висловлює своєї політичної позиції.

Ясна річ, після обох інтерв’ю, які за збігом вийшли майже водночас (ютуб-канали «Аліна Доротюк» та «Люкс FM»), у кіноспільноті вибухнула суперечка. Хтось звинувачував акторку в лицемірстві. Вона поїхала до Росії у 22 роки, розчарувавшись через «скляну стелю» в Україні. Розповідала вже відому історію, що наші серіальні актори завжди були у принизливому становищі: менші гонорари, другорядні ролі, відсутність гримерок чи трейлерів. Ну і відповідне ставлення. Йдеться, звісно, не про російські серіали, а про спільне виробництво та навіть суто українське. Отже, подумала Катерина, потрібно їхати до Росії, бо тут діла не буде. Щоправда, діло з’явилося орієнтовно після 2013 року, коли вітчизняне кіно почало інтенсивно розвиватись. Але не склалося. Катерина Кузнєцова далі обирала Росію, заробляла там гроші, збирала на квартиру, попри війну та окупацію Криму. Аж тут, сидячи в Іспанії й не побувавши на батьківщині жодного разу, розповідає, як наш народ сміливо бореться з ворогом. До речі, про ворога — якось дуже обережно. Навіть Путіна Путіним не назвала, а «кремлівським щуром».

Але є й захисники акторки. Серед них — традиційні екзальтовані пані та панове, які проти агресії та цькування. Так вони називають формування такого потрібного нам інституту репутації. Але є й раціональні аргументи.

Головний із них — апелювання до загальної, так би мовити, якості кіноспільноти. Та й загалом мистецької, включно із шоубізнесовою. І вона в загальних рисах мало чим відрізняється від самої Катерини Кузнєцової. Відсутністю позиції, боягузливістю, компромісністю, браком самоповаги та, даруйте, патріотизму. То чи справедливо накидатися на одну з багатьох? Численні та доволі популярні інтерв’ю з цими людьми зазвичай зводяться до обговорення особистого життя, роботи і «правил життя» штибу: «Чи отділяєте ви гламур от епатажа?». Відповіді на бодай мінімально серйозні питання показували катастрофічну відсутність світогляду та розуміння важливих процесів. Від політики до, скажімо, руху на захист прав жінок. Бо навіть зірки, які цими питаннями начебто займалися, нерідко городили журналістам неймовірну у своїй архаїчності маячню.

Те, що говорить Кузнєцова у своїх інтерв’ю та в інстаграмі, видається абсолютно відірваним від реальності та зі світу рожевих блискіток та м’якеньких хмаринок. «Я — людина Всесвіту», «нам не варто ненавидіти. Бо вони — про помсту, а ми — про милосердя», «не треба ненавидіти ще й тому, що це викликає онкологію. Варто відчепитися від тих росіян, хай живуть як хочуть», «треба підставити другу щоку», «я не розуміла масштабу загрози». Ну і на завершення — аналітика: мовляв, «спецоперацію» схвалює 40 % росіян. Ну так, на око, за відчуттями. До того ж, акторка палко підтримує, приміром, свою російську колегу Чулпан Хаматову. Яка досить довго підтримувала Путіна. А нині теж проти війни й виступає на мітингах із тезою «це все президент, а росіяни ні в чому не винні, дайте візи».

Пів року тому мене майже шокував епізод на великій зустрічі з Андрієм Жолдаком, який давно не працює в Україні, натомість робить багато постановок російської класики, зокрема і в Росії. Композитор Ілля Разумейко досить тактовно, але все ж запитав про це в режисера, наголосивши, що нині така співпраця в нас вважається не надто комільфо. На що майже весь зал почав шикати й обурено твердити, що, мовляв, чувак, ти за себе говори. Та і що ти за таку дурню мелеш, ми ж люди Всесвіту, ми проти такого націоналізму. Це стало яскравим свідченням абсолютної незрілості шановної аудиторії, її безхребетності та нерозуміння загрози. Може здатися, що 24 лютого на них зійшло прозріння, але це здебільшого хибне враження. Не можна все життя жити «в доміку», а потім раптом зрозуміти всі реалії цього жорстокого світу.

Довгі роки в нас складалася ситуація, коли українські актори були на побігеньках у російських. Їх принижували свої ж — продюсери, які вважали іноземний ринок значно важливішим. Причому будь-який іноземний. Коли серіал «Кріпосна» став популярним у Польщі, його почали знімати з розрахунку на місцевого глядача — з польськими акторами та обов’язковою польською мовою, бодай у частині епізодів. Тим часом українська там звучала хіба у вигляді чогось недолугого. Жодних протестів не спостерігалося. Ба навіть зараз ситуація аж ніяк не ідеальна. До зйомок далі кличуть російських акторів, а «патріотичні» фільми знімають ті, хто раніше цими почуттями не страждав і залюбки знімав навіть кремлівську пропаганду.

Ця поведінка виливається в такі ситуація, як нині з намірами Державної агенції з питань кіно ліквідувати «Довженко-центр». Призначення Марини Кудерчук на посаду голови Держіно супроводжувалося гучним скандалом. Адже до процедури, та й до самої пані Кудерчук було багато питань. Частина спільноти, звісно, почала активні дії, які, між тим, швидко «здулися». Бо пасіонаріїв у «тусовці» не так багато і їхні протести зазвичай досить кволі. Саме середовище не формує достатню кількість сильних, авторитетних, харизматичних людей, які були б авторитетами в суспільстві.

Тому в нас і є проблема з інститутом зірок, про який мовиться не перший рік. Людей, знаменитостей, які добре знають історію, цікавляться політикою (як українською, так і міжнародною), мають свій тверезий погляд на процеси і здатні голосно заявити, що їм не подобається, що їх хвилює і насторожує. Такі люди, дякувати богові, є. Але їх надзвичайно мало. І з цим направду треба щось робити.