Здається, вперше за багато років у Європі та Північній Америці сформувався суспільний консенсус щодо інтерпретації війни Росії з Україною: Україна – хороша, Росія – погана.

Повномасштабне вторгнення шокувало весь світ. Те, що, попри постійні намагання України донести це до світу, здавалося неможливим, стало очевидним. Ні в кого не залишилося сумніву: ніякої громадянської війни в Україні немає, мова йде про російського агресора і мирну проєвропейську Україну.

Україна чудово розіграла свої трагічно здобуті карти на світовій інформаційній арені. Президент Зеленський став героєм поп-культури. Україна асоціюється зі свободою та сміливістю. Українських біженців приймають з широкими і в міру гарячими обіймами. Україна отримує безпрецедентну військову та фінансову допомогу.

Українські експерти, посилаючись на російську концепцію семантичної війни, сходяться на думці: світ визнав, що нацисти чи фашисти зараз – це росіяни, а не українці. А, значить, у війні наративів Україна перемогла.

Справді, якщо дивитися на ситуацію з точки зору одного цього російського наративу, то, безперечно, Росія зазнала нищівного удару. Симпатії «вільного світу» однозначно зараз на боці України. Але чи це єдина наративна битва, яка розігрується на світовому інформаційному полі? І чи виграли ми її остаточно?

«Українці – екстремісти та націоналісти»

Зовсім ні. Для того, щоб у цьому переконатися, достатньо прочитати, наприклад, нещодавню статтю в авторитетному Washington Post «Російська війна в Україні активізує екстремістів у всьому світі». ЇЇ автори, зокрема, пишуть: «Лідери у Києві, реагуючи на агресію, радісно прийняли до себе озброєні націоналістські підрозділи, зокрема крайній правий батальйон “Азов”». Далі йдеться, що обидві сторони цієї війни притягують до себе екстремістські елементи, лякаючи всю Європу. Цитують у статті німецьких губернаторів та неназваного арабського чиновника. Так, Україну малюють тим самим пензлем, що й ісламських терористів чи німецьких скінхедів. І Україна «лякає Європу».

Так, Росія вісім років послідовно малювала «Азов» у кольори нацизму. А їй вторили всі ліберальні організації та медіа в Європі та за її межами. Націоналізм для них – дуже страшне слово, а озброєний «Азов» –  втілення їхніх страхів.

Чому цей наратив небезпечний для нас? Бо вся наша стратегія зараз – і воєнна, і економічна, і соціальна – базується на засадничому принципі спорідненості з Європою. Росії зараз абсолютно байдуже, якщо її вкотре назвуть агресором. Росія зараз абсолютно не проти, щоб її боялися. А от Україні такі асоціації шкодять, бо вдаряють в самісіньке серце.

«Де українці – там і расизм»

Ось іще одна історія. Спочатку – південноафрикансько-американський комік Тревор Ноа, потім – голова Всесвітньої Організації охорони здоров’я, а потім цілий Папа Римський заявили, що хороше ставлення до українських біженців у Європі – ознака расизму.

Паралельно ці меседжі ширяться в соціальних мережах від імені незліченних ботів з африканськими іменами та аватарками. «Чому не допомагали Сирії, а тепер допомагають Україні? Це расизм». «Чому наших біженців тримають у таборах, а українських – запрошують у свої домівки? Це расизм». «Так їм і треба, цим українцям. Їм було начхати на Сирію чи Південний Судан, то тепер хай начуваються».

Чи є в цьому частка правди? Так, звичайно, є. Дійсно, до українських біженців у Європі ставляться незрівнянно краще, ніж до біженців з арабських чи африканських країн. Президент Польщі Анджей Дуда так і сказав про два з половиною мільйони українців, яких прийняли у Польщі: «Ми не називаємо їх біженцями. Це наші гості, наші брати, наші сусіди з України». Той же Дуда два роки тому критикував пропозицію Євросоюзу розподілити сирійських біженців між європейськими країнами: «Жоден диктат Європейського Союзу, я вважаю, не повинен змушувати нас до цього. Ми не повинні з цим погоджуватися».

Але чому витягати це все зараз? Чому притягувати українців до наративу про расизм? Бо це завдасть шкоди Україні. Іншої цілі в такого меседжу просто немає. Якби завданням було викликати більше співчуття до темношкірих мігрантів, то його формулювали б зовсім не так. Тоді йшлося б, що ставлення до українських біженців повинно лягти в основу нової імміграційної політики в Європі. Натомість, на особистих почуттях і болючих темах грають умілі лялькарі, які вміють навіть дуже шановних людей перетворювати на корисних ідіотів.

Додайте до цього історії про расизм самих українців, які розганялися самі розуміємо ким у перші тижні війни, і стає зрозуміло: між Україною та ліберальним світом намагаються вбити масивний кілок, якщо не збудувати цілий мур.

Тема біженців недарма стала центральною. Адже саме імміграційна політика стала тією «третьою рейкою» європейської політики, яка успішно привела в парламенти друзів Путіна – крайніх правих. Саме вона розколола Євросоюз і призвела до виходу з нього Великої Британії. Саме вона розгойдує політичний спектр Європі, тягнучи його крайні точки все далі від центру — і все ближче до Росії.

«Україна та Росія — брати, хай розберуться самі»

Наступна ефективна зброя, розрахована на голубів-лібералів по цілому світу — це старий добрий міф про братні народи. Цей добряче заїжджений шлягер не перестає займати перші місця у хітпарадах улюблених наративів – чи то на концертних сценах, чи у виставкових залах, а тепер ще й у Ватикані, який запросив росіянку з українкою спільно нести хрест під час Хресної дороги. Цю пісню співає не лише Путін та його альтер его Пєсков, а й, наприклад, Емманюель Макрон, який не вважає винищення росіянами українців геноцидом, адже це «братні народи».

Тут ворогам навіть особливо старатися не треба: наратив настільки давній і легітимізований десятиліттями зовнішньої політики як Росії, так і самої України, що просто бери та грай. І європейцям вигідно списати трагедію українців як прояв «домашнього насильства», на яке, про всяк випадок, краще заплющити очі.

Додаймо до цього всього ще й те, що люди, які повинні були б найкраще знати свою історію, тобто інтелектуальна еліта, зазвичай самі дотримуються порівняно лівих і часто-густо проросійських поглядів. Вони виросли і сформувалися в антиамериканській і антикапіталістичній атмосфері 60-х і 70-х. Вони міряються кількістю прочитаних романів Достоєвського і Толстого, ходять до театру на «Чайку» і Чайковського, фанатіють від Нетребко і Большого театру. Вони від щирого серця не розуміють, чому Україна не хоче бути чи братом, чи жінкою Росії. «Чому ви не хочете розслабитись і отримати задоволення?» — здивовано запитують вони. «Ви ж усе життя разом». Бо так, читали вони історію, писану імперськими переможцями, й інша, за дуже рідкісними винятками, їх не цікавила.

Перемальовувати цю картину світу, увічнену в підручниках, дисертаціях і монографіях, а звідти – у попкультурі та в масмедіа, дуже непросто. Те, що українці не сприймають міцні обійми та насильницьку любов, вже трохи шокувало європейських інтелектуалів. Треба скористатися цією можливістю і ще потрясти культурні та академічні основи «братнього» наративу – тому роль наукової та культурної дипломатії зараз стає важливішою, ніж будь-коли раніше.

«Україна не має значення»

Українська співачка у Німеччині виконала в ефірі одного з телеканалів Imagine Джона Леннона спільно з місцевим співаком. В ефір пішов її коментар про музику, яка об’єднує. При цьому редактори вирізали все, що вона говорила про війну, зброю, фейкові новини та інші гострі речі.

Тарасові Тополі та «Антитілам» відмовили у виступі організатори «Концерту для України», який у Бірмінгемі провів і транслював телеканал ITV. Бо музиканти хотіли виступати у військовій формі, а концерт був «гуманітарним».

Міжнародні компанії, які працюють в Україні, навперебій роблять внески гуманітарним і міжнародним організаціям, і мало яка закуповує хоча б тактичні аптечки, не кажучи вже про бронежилети чи тепловізори.

Що це – притаманний лібералам пацифізм чи щось інше? На мою думку, більше.

Ось відома британська блогерка у сфері краси та моди звертається до своїх послідовниць у відео в інстаграмі: «Це такий жах, що робиться з тим людьми… Я не опублікувала традиційного п’ятничного відео, воно було занадто веселе. Зараз не до того. Натомість, я вчора купила кілька пачок памперсів, ще якісь консерви, дрібнички, і пішла в аптеку неподалік, де збирають допомогу тим нещасним людям. Зараз повезуть до Польщі, де багато біженців. Можна було, звичайно, перерахувати гроші, але я пішла і занесла – і ось є відчуття, що я виконала свій обов’язок. Тепер можна рухатись далі».

Про що це? Про братню чи дружню допомогу? Ні. Про таких людей не говорять: «Ті нещасні люди». Так говорять про тих, кого жаліють. Про об’єкт своєї благодійності.

Заможним європейцям чи американцям дуже легко почуватися добрими самарянами, допомагаючи нам — посилаючи памперси, фінансуючи облаштування пунктів для біженців на кордоні, переводячи гроші на Червоний Хрест, який чи то чаю наллє, чи, може, навіть довезе щось туди, де дійсно важко.

Ні, нам не треба бути невдячними. Звичайно, у цих трагічних обставинах нам дуже потрібна гуманітарна допомога, прихисток для біженців, кошти на медицину чи питну воду. Звичайно, люди, які це роблять, заслуговують на уклінну подяку від кожного з нас. Проте у цьому невинному наративі, де нам, безпомічним, допомагають, легко розслабитись, як у теплій ванні, а потім зваритись і остаточно втратити спроможність діяти і жити. Бо цей наратив позбавляє нас найважливішого – суб’єктності.

Об’єкт жалю – така собі «бідна Настя» – неспроможна на подвиги, на самостійне прийняття рішень. Їй потрібна опора, протектор. Сама своє майбутнє визначати вона не здатна. За неї мають вирішити сильні.

Хто ці сильні? Ну як хто. «Великі» нації. З великими культурами та імперськими історіями. Росія, Франція, Німеччина, Велика Британія, Америка, Італія, Японія. Україна до них не належить. Вона має бути на чиїйсь орбіті. Чогось її тягне до європейської сонячної системи, а мала б собі крутитися навколо Росії як вірний сателіт.

Тому «Росія воює не з Україною, а з НАТО», а «Україна – маріонетка в руках Заходу». Тому «Росія має право на забезпечення власної національної безпеки, і тому вступ України до НАТО є неприпустимим». Упізнаєте, чий наратив?  

Здавалося б, де благодійність, а де сфери впливу. А у сприйнятті вони зовсім поруч, бо корінням ці наративи ідуть до одного і того ж уявлення. Великі держави – читай, імперії – та всі інші – читай, колонії. І тим колоніям, як спокійно дозволив собі сказати Путін, «нравится, не нравится, — терпи, моя красавица». Бо ти – не суб’єкт. Ти – об’єкт. Ти – раб. Можемо тебе пожаліти і допомогти. А можемо й не допомогти. Можемо побити.

Тобі не треба давати протиповітряну оборону і джавеліни – хіба рабам дають зброю? Тобі не треба давати місце за столом, де приймаються рішення. Тобою покерує власник, а ти, головне, не виступай багато, бо доведеться тебе трохи придушити.

Властиво, вся ця війна – про незалежність України та її суб’єктність. Про право України самій визначати свою долю і своє майбутнє. Про право самій вирішувати, чи йти в НАТО, чи не йти. Чи хотіти в ЄС, чи не хотіти. Чи дружити з Росією, чи не дружити.

І війну за цей наратив ми ще не виграли. Ми успішно переконали світ, що Росія – жорстокий рабовласник. Ми навіть переконали світ, що ми – гладіатори, здатні на таке собі спартаківське повстання. Але ми ще не переконали світ, що ми – спроможна, самостійна держава, яка сама визначає свої цінності та пріоритети, якій можна довіряти і з якою треба рахуватися. Що Україна має значення – не як зноска внизу сторінки, а як співавтор сучасного світу.

І ось тут у нас із вами ще дуже-дуже багато роботи.

Ярина Ключковська, фахівчиня зі стратегічних комунікацій