Лють, ненависть і жага помсти — природні відчуття українців у відповідь на російську агресію, яка забрала тисячі життів мирних людей у нашій країні. Тому заклики правозахисних організацій, зокрема Human Rights Watch, не публікувати фото і відео російських полонених, викликають обурення й роздратування. Після Бучі, Маріуполя, Харкова, Чернігова — церемонитися з загарбниками, які прийшли нас убивати? У соцмережах можна побачити заклики протилежного змісту — поводитися з росіянами так, як вони поводяться зі своїми українськими жертвами.

Головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва висловила думку, що жорстокість росіян на Київщині була навмисною: «Аби посилити нашу ненависть, радикалізувати та щоб у нас врешті-решт зірвало дах. Ми знаємо до чого це призвело у Чечні. Маргіналізувало спротив, перетворивши людей на вигідних пропаганді терористів та екстремістів». Водночас у західних медіа вже з’являються матеріали про розстріл російських полонених в Україні, а також критика публічного залучення російських бранців, наприклад, для проведення пресконференцій.

Поки що такі випадки поодинокі, однак медіа, перш ніж публікувати будь-які матеріали, де зображені російські полонені та розголошуються їхні персональні дані, варто познайомитися з нормами міжнародного права, які регламентують це питання.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими підписана 1949 року. Радянська Україна ратифікувала цей документ 1954 року. Останні зміни вносились до тексту конвенції 2005 року. Положення конвенції загальні, в них не враховані реалії двадцять першого століття.

«Втім, це не означає незастосовність цих норм до українських реалій. А тому ми наполегливо закликаємо дотримуватися рекомендацій при висвітленні інформації за участі військовополонених», — йдеться в  рекомендація щодо висвітлення інформації про військовополонених, які уклав Центр демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ).

Чи є російські військові, які потрапляють у полон в Україні, власне військовополоненими? Адже сама Росія не називає те, що робить, війною, а наполягає на визначенні «спеціальна військова операція». «Наступ Росії на Україну у розумінні конвенції є війною і відповідно до всіх військовополонених застосовуються норми міжнародного права. Незалежно від того, визнають війну у Росії чи ні», — відповідає на це питання юристка Людмила Панкратова, членкиня Незалежної медійної ради. Тож російські військові стають військовополоненими і підпадають під захист конвенції, коли потрапляють до рук українських військових. При цьому права і обов’язки однакові в тих, хто здається в полон добровільно, і в тих, хто захоплений силою.

Військовополонений має право повідомити лише своє ім’я, прізвище, військове звання, дату народження та армійський полковий чи серійний номер. Конвенція захищає їхнє право не відповідати на жодні інші запитання.

«Військовополонені завжди повинні бути захищеними, зокрема від актів насилля чи залякування, а також від образ та цікавості публіки», — йдеться у статті 13; однак визначення «цікавості публіки» в документі нема — це предмет для тлумачень. Заступник директора ЦЕДЕМ Ігор Розкладай каже, що основною метою статті 13 є не захист персональних даних військовополонених чи створення перешкод для публічного інтересу, а саме захист від негуманного поводження з полоненими.

Червоний хрест у 2020 році тлумачив цю вимогу так: фото та відео з військовополоненими не можна публікувати, якщо на них можна ідентифікувати людину і якщо полонені зображені у принизливому становищі. Водночас фото і відео полонених у принизливому становищі допустимі, якщо є вагома причина, а ідентифікувати їх не можна: «Червоний хрест наводить такий приклад вагомої причини: увага громадськості до порушення гуманітарного права (наприклад, законів та звичаїв війни)».

Чи потрібно зберігати анонімність полонених? Медіаюристи по-різному дивляться на це питання. З одного боку, є порада Червоного хреста не ідентифікувати людей, тому ЦЕДЕМ вважає, що при публікації фото і відео не слід зазначати прізвищ, імен або навіть ініціалів і посад полонених, а лише звання та військову спеціалізацію (наприклад, пілот, танкіст, мінометник тощо). «Потрібно зберігати анонімність, окрім випадків, коли полонені добровільно беруть участь у відкритій конференції», — каже Ігор Розкладай.

Ім’я цього пілота українські медіа оприлюднили, повідомивши також, що його мати живе в Україні

З іншого боку, для України є актуальною протидія російській пропаганді, яка ладна заперечити навіть те, що сонце сходить на сході. Тому Людмила Панкратова радить шукати підстави для виправдання ідентифікації реальних людей.

«Останні відео з допитами полонених, які я переглядала, мають плашку, де українською, російською та англійською мовою вказано, що люди, показані на відео, дали згоду на оприлюднення  цієї інформації. Відповідно, допит починається з питання: чи даєте ви згоду на оприлюднення відео? Військовополонений відповідає: так. І це якраз той механізм, який дає право  медіа ідентифікувати цих людей», — коментує юристка. На її думку, замість обмежувати висвітлення історій військовополонених, слід шукати сильну аргументацію суспільного інтересу: «Ми маємо бути обережні, але розуміти своє право».

Ретушувати обличчя полонених, на думку Людмили Панкратової, можна, якщо мета це виправдовує. «Але у більшості випадків я б цього не робила, оскільки найперша мета — показати реальних людей, щоб їх упізнали рідні. У перші дні наступу Росія заперечувала, що її військові потрапили в полон, і оприлюднення їхніх облич дало зворотній зв'язок. Їх впізнали родичі. І, на мою думку, у таких випадках  показ обличчя виправданий», — каже вона. Радіоведучий і член Незалежної медійної ради Дмитро Тузов теж вважає, що росіяни мають бачити реальних людей, бо «в іншому випадку вони будуть казати, що це все постановочні кадри».

Натомість Ігор Розкладай вважає, що ретушувати варто: «З формальної точки зору це правильно. Звісно, мотивація — донесення інформації до тої сторони, яка приховує достовірні свідчення про війну, і  це слушна позиція. Цей аргумент мені імпонує, але його складно довести і співставити з Женевською конвенцією. Ситуація складна, і ми вперше з цим стикаємось».

Що значить «зображення військовополонених у принизливому становищі»? Чітких критеріїв, за якими можна було б визначити, чи становище є принизливим, конвенція не дає. «Після початку наступу Росії у перших відео справді можна побачити, як полонені стояли на колінах, зі зв’язаними руками, заклеєними скотчем очима тощо. Але це були перші дні, коли всі переживали шок початку повномасштабної війни та звірств ворога. Однак надалі військові  змінили свій підхід до допитів і оприлюдненого відео. Ті ролики, які ми бачимо зараз, на мою думку, не мають на меті принизити честь та гідність військовополонених. Але натомість метою є показати, що це реальні люди. У тих відео, де полонені телефонують рідним і повідомляють, що вони в полоні, я не бачу порушення прав військовополонених. Особливо якщо перед цим є їхня згода на показ відео з оприлюдненням персональних даних», — коментує Людмила Панкратова.

Натомість очевидним прикладом приниження гідності військовополонених, на думку юристки, є обрізане волосся українських жінок-військових, яких згодом звільнили з полону. «До речі, у Конвенції є окрема стаття про права жінок-військовополонених, — говорить Людмила Панкратова. — І з ними мають поводитись відповідно до їхньої статі. І те, що сталось з нашими військовими, — однозначне порушення. Бо не було жодної виправданої мети голити волосся. Це було зроблено саме для приниження».

Також принизливими можуть вважатися ролики, де військовополонених просили сказати «паляниця». Хоча в цьому випадку можна шукати суспільний інтерес, адже неспроможність вимовити слово «паляниця» має свідчити, що ці люди — з іншої країни.

У демонстрації пресконференцій полонених юристи порушень конвенції не бачать, якщо ці люди погодились на участь. Така згода може бути усною і записаною на камеру. «Головне — це добровільність. Важливо визначити, що вони діють не під примусом», — каже Ігор Розкладай. Участь у пресконференції не принижує гідності полонених. А аналітикиня CNN та депутат із Шотландії Скотт Свіні вважають, що полонені росіяни, які вже брали участь у таких конференціях, говорили охоче і щиро, без акторства.

Організаторам таких пресконференцій ЦЕДЕМ радить:

• не застосовувати до військовополоненого будь-якого примусу щодо участі у пресконференції;
• повідомити військовополоненого, що він може без остраху добровільно розповісти правду про дії росіян і накази командування;
• бажано зафіксувати на відео факт добровільної згоди полоненого на участь у пресконференції;
• проводити пресконференції із залученням медіа після звернення до відповідальних підрозділів свого військового формування (зйомка відео на телефон не вважається пресконференцією!). 

Медіа дуже важливо знати й зазначати джерела відео з військовополоненими, які вони публікують. «Якщо медіа бере офіційні відео, то там є перевірена інформація, за яку відповідає армія, і це звільняє ЗМІ від відповідальності у разі недостовірних відомостей», — коментує Людмила Панкратова. Головна редакторка сайту «Факти ICTV» Лілія Стрілець сказала «Детектору медіа», що використовує відео лише з офіційних пресконференцій або зі сторінок Служби безпеки України. «Адже деякі ролики, які ширяться в мережі, можна інтерпретувати як моральне знущання, і не завжди можливо перевірити правдивість та об’єктивність цього відео», — пояснила вона. Якщо відео отримане не з офіційних джерел, перевірити правдивість інформації — завдання самих журналістів. У таких випадках Людмила Панкратова радить ретушувати обличчя полонених на відео.