Після повномасштабного вторгнення Московії до України в суспільстві гостро постало питання: чи існують нормальні росіяни? Ліберальні, адекватні, не путіністи, не рашисти — існують такі росіяни? Одразу згадуються Андрій Макаревич, Лія Ахеджакова, Олексій Навальний. Нібито ж нормальні, правильні, адекватні росіяни.

Ну але це твердження перекреслюється, до прикладу, висловлюванням Навального про Крим та бутерброд. Детальніше — за посиланням. І у кожного «гарного» росіянина постійно можна знайти якийсь «душок» імперіалізму.

Так само і з їх ліберальною журналістикою. Ми не будемо зараз розповідати про всіх цих псевдовоєнних кореспондентів, які в одній руці тримають автомат, а в іншій — камеру. Сьогодні навіть на про Венедіктова з його «Эхо Москви». На прикладі однієї звичайної кореспондентки однієї ліберальної «Новой газеты» та висвітлення життя під окупацією в Херсоні ми доведемо, що лібералів у Московії нема.

Наша сьогоднішня героїня — це Єлєна Костючєнко, 34-річна журналістка родом з Ярославля. До останніх днів Єлєна жила та працювала у Москві, була штатною кореспонденткою «Нової газети» — видання, яке позиціонувало себе як «ліберальне» і навіть трохи опозиційне.

Фото: novayagazeta.ru

Саме «Новая газета» вважається в Росії одним з найдавніших та найнезалежніших ЗМІ, яке з часів свого заснування 1993 року «ріже правду-матінку» про все і всіх. Низка журналістів цього видання були вбиті, як вважається, на замовлення влади. Зокрема, найгучніша справа — вбивство 2006 року Анни Політковської, яка займалася розслідуваннями питань, пов'язаних із війною в Чечні та її наслідками.

2009 року було вбито ще одну журналістку, яка співпрацювала з «Новою газетою» в справах порушення прав людини в Чечні, — Наталію Естемірову. Низка журналістів у різний час отримували погрози, частина з них займалися правозахисною діяльністю, громадською активністю, за що також піддавалися замахам і, навіть, вбивствам.

Тому, здавалося б, хто, як не журналістка «Нової газети» Єлєна Костюченко, мав би написати правду про війну в Україні й розповісти росіянам, що їх діти, брати та батьки роблять в нашій країні? Але вийшло все не зовсім так.

Ми зараз аналізуємо статтю, яку ця кореспондентка написала саме про наше місто. Ми знаємо, про що вона писала, орієнтуємося на місцевості та в особливостях нашого регіону. Тому з упевненістю можемо сказати, що кореспондентка написала повну ахінею, вигадала частину своїх персонажів та подала викривлену ситуацію в своєму матеріалі.

Єлєна КостюченкоФото: facebook.com/elena.kostyuchenko.7

Про що ж йдеться? 26 березня на сайті «Нової газети» з'явився матеріал «Херсон. Что увидела спецкор «Новой» Елена Костюченко своими глазами». Це справді великий і розлогий текст, з багатьма героями, з описом усіх важливих подій, які відбулися в Херсоні за перший місяць війни.

Озвучено було навіть інформацію, яку між собою пошепки переговорювали херсонці зі словами: «Коли переможемо, то розберемося». Ідеться про те, хто і як здавав нашу область ворогу. Але туристці з Москви не до військових таємниць чужої їй держави: вона просто з того і почала, що, посилаючись на одного з колишніх високопосадовців області, видала всю хронологію захоплення регіону московитами. З іменами, подіями, некрасивими вчинками... З тим, про що розумний журналіст спершу перепитає тисячу разів, чи можна таке публікувати.

Та в когось є журналістська етика, а в когось — журналістика хайпу.

Зазначений матеріал кореспондентки «Нової газети» Єлєни Костюченко рясніє літературними образами, описами конкретних ситуацій, подій, діалогами. Він читається, як літературний твір. І, на жаль, саме таким в більшості і є.

Фото: Новая газетаАвтор: Єлєна Костюченко

Зокрема, по всіх канонах пропагандистської художньої літератури нам подають ситуацію, героя та антигероя. Звісно ж, в ситуації перемагає герой, антигерой, підігнувши хвіст, покидає «поле битви». Так, під час роздачі «гуманітарної допомоги» московитами з'являється персонаж — він нецензурно висловлюється, ображає людей, свариться. Йому протистоїть бабуся, яка розповідає про «прекрасних світлих хлопчиків» з Росії, які прийшли допомогти. Читач одразу стає на бік бабусі й «рятівників», бо їх образи подано світлими барвами, тоді як звичайний обурений херсонець — поданий в темних тонах.

Йому у вуста авторка не вклала питання: «Як можна брати їжу з рук тих, хто відібрав у вас цю їжу? Як можна дякувати тим, хто розграбував наше місто, спалив і розтрощив наші магазини, торгівельні центри?» Ні, вона вклала в його вуста образи та лайку. Натомість протиставила «доброго російського солдата», який говорить про те, що «нікого не вбивав» і прийшов «рятувати» нас.

Авторка вдається до ще однієї тонкої теми — релігії. Знову бабуся, тепер з іконками, дякує «рятівникам», дарує їм іконки, розповідає про віру в добро і мир. Поруч з'являється дівчинка, яка зацікавлено заводить розмову з симпатичним солдатиком. Читаєш ці рядки й опиняєшся у якомусь пропагандистському романі про «вєлікую атєчєствєнную», аж ніяк не в окупованому орками Херсоні.

Фото: Новая газетаАвтор: Єлєна Костюченко

Вишенькою на торті стають слова бабусі, що вона живе у селищі «Южному», з якого пішки прийшла у середмістя Херсона. От важко собі не те, що пригадати, але й на мапі знайти таке селище в околицях Херсона. Це банально вигаданий топонім. Як і, швидше за все, більшість описаних діалогів та ситуацій.

Матеріал вийшов абсолютно брехливим, таким, що не розкриває почувань та настроїв містян, до того ж сама «Новая газета» спочатку видала його цензуровану версію (в ній були відсутні слова «війна», «окупація» тощо), а згодом взагалі видалила матеріал зі свого сайту.

Фото: Новая газета

Поки Костюченко поверталася зі свого вояжу до України, «Газета» заявила, що призупиняє свою діяльність. І зробила це так, що дія ця стала плювком в обличчя усім.

«Ми призупиняємо випуск газети на сайті, в соцмережах та на папері — до завершення «спеціальної операції на території України» З повагою, редакція «Нової газети», — коротко описали ситуацію власники видання.

По-блюзнірськи, правда? «Поки йде війна, яку ми не називаємо війною, ми помовчимо. Вам знати про неї нічого не треба». Хоча так, як ви писали, і справді не треба!

Матеріали Єлєни Костюченко передрукувала в себе інша «ліберальна» преса. Та ж «Медуза», до якої також часто виникали питання. Щоправда, тут без цензури. А далі — більше.

Фото: meduza.io

Бідна кореспондентка, щойно ступила на землю Рассєюшки-матушки, одразу кинулася в плач:

«Я надивилася жахів у тій Україні, витратила всі свої гроші, писала правду, за що і постраждала. Ми не всі такі, Росія — не Путін, там справді вбивають людей. Але ж це не я вбивала. Я ж не брехала про це!»

І все в тому дусі. Викликала на сльозу, випросила в читачів грошей, адже їстоньки таки треба.

Фото: facebook.com/elena.kostyuchenko.7

Зараз брехливі матеріали Єлєни Костюченко пішли, як то кажуть, в народ. Знову ж, говоритимемо про конкретну брехню про Херсон. Польські російські (як це взагалі?) видання стали передруковувати в себе її статті, журналістська спільнота об'єдналася на допомогу бідній ліберальній журналістці. Інтерв'ю в неї стали брати, в яких вона плаче і розповідає щось на кшталт «братських народів» і «ліберальних цінностей». Тільки ніхто не звернув уваги на те, що описане в статтях цієї ліберальної журналістки розбігається з дійсністю.

• 
• 

І, до слова, існує велике питання щодо того, як вона потрапила в Україну і виїхала з нашої країни. Щонайменше один раз Єлєна, за її словами, перетинала пункт пропуску «Краковець—Шегині»). Буцімто звідси вона зробила перший репортаж, а далі поїхала в Одесу, Миколаїв і Херсон.

І тут виникає друге питання — яким чином громадянка Росії потрапила до окупованого Херсону з Миколаєва? Містяни не могли виїхати з міста тижнями через бойові дії, досі це небезпечно. Товари в місто заїхати не можуть, медикаменти, які так необхідні містянам. А журналістка, яка абсолютно не орієнтується на місцевості, змогла потрапити в блокадний Херсон? Дуже дивна ситуація. А далі був, виходить, Крим?..

Для чого написано цей матеріал? Ви бачите, що ми коротко аналізуємо конкретну роботу конкретної журналістки. Жінки, яка вважає себе професіоналкою, ліберальною та правдивою журналісткою, патріоткою не путінської Росії. Але все її єство, вся робота просотана просто зверхністю до українців, імперіалізмом і тхне затхлістю радянської пропаганди. Лібералізм Єлєни схожий на звичайний проросійський антипутінізм Навального: «Ми — не путін, ми мирні, але Крим наш і русскіє своіх нє бросают!»

Тож матеріал цей написаний саме для того, аби на конкретному прикладі показати, що так, вони там всі однакові. І всі вони там однаково винні у цій війні. І гарних росіян не буває — вони усі вороги і вони завжди готові вставити нам ніж у спину, щойно ми їм довіримося. Правда, Андрію Анатолієвичу?..

Kavun.City