В одному з об'єднаних ефірів авіатор, а тепер, як величезна кількість українців, учасник спротиву окупантам Владислав Жарін спокійно, буденно пояснив, чим, серед іншого, займається. Україна розблокувала російські соцмережі. Тож він поширює там не відео допитів російських полонених, а зображення ворожих трупів. Нічого жорстокого в цьому пан Жарін не вбачає. А журналісти у студії без проблем підтримали ініціативу.

Це порушення стандартів, за таке блокують як за пропаганду насильства та жорстокості? Моніторинг соцмереж не дає мені однозначної відповіді. Хтось скаржиться, що блокують. У когось, навпаки, подібні фото й відео у вільному доступі й поширюються десятки разів.

Те саме з мовою ненависті. Когось забанили за слова «москаль» і «кацап», а хтось лихої долі уникнув. Виглядає, що опції, які зовсім недавно вважали неприпустимими, нині потроху стають нормами. Принаймні, в широкому інформаційному просторі України: від телебачення до сторінок та акаунтів.

Але й на фронті прокльонів прогрес. Віднедавна заклики до насильства проти росіян та російських військових права спільнот уже не порушують. Бажати їм лютої смерті на майданчиках Facebook та Instagram тимчасово дозволено. Окрема опція для України, Росії та Польщі – бажати смерті Лукашенкові та самому Путіну. На останнє агресор уже відреагував:  агресору це не подобається. Агресор, який бомбить дитсадки й пологові будинки в Україні, називає дозвіл бажати смерті своєму вождеві «оголошеною інформаційною війною без правил».

Водночас не всі українці, в тому числі відомих, готові подібне прийняти. Показовим вважаю допис політика Борислава Берези, яким автор висловив глибоке занепокоєння, цитата, трендами дегуманізації в суспільстві. «Я бачу, як сьогодні ми, під впливом горя, болю та люті перетворюємося на озлоблених створінь. Я жахаюся тому, що на нас чекає», — пише він. Та наголошує: мова ненависті, дегуманізація передусім є рівнем Росії, нашого ворога. До цього рівня не варто опускатися.

Можна обмежитися коротким поясненням: фото мертвих і живих, але принижених поразкою ворогів активно поширюють ті, хто хоче бодай у такий спосіб долучитися до знищення окупантів. Тобто, дайте автомат, покажіть російського орка і не розказуйте про гуманізм, зніміть біле пальто. Проте в дегуманізації є значно ширша мета, ніж психологічна розрядка, випускання пари завдяки точковому спрямуванню негативних емоцій. Та й загалом подібні прийоми, саме прийоми, а не емоційне розвантаження, давно є складовою інформаційної війни. Причому досить ефективною.

Наведені далі приклади можуть прозвучати недоречно, бо цитується агресор. Тим не менше,  радянські письменники влітку 1942 року винесли в заголовки своїх творів слово «Убий!» Спершу був Костянтин Симонов із віршем «Убий його!», трохи згодом — Ілля Еренбург із короткою статтею «Убий!»

Згоден, наведене непрямо підтверджує прогнози та побоювання Борислава Берези про розгін дегуманізації як питомо російський інформаційний наратив. Проте ці побоювання безпідставні.  

Дегуманізація ворога — передусім наратив війни. Будь-якої: історія ХХ століття має безліч таких прикладів. Зокрема, коли Америка вступила у Другу світову, японці відчули на собі, що таке мова ненависті. Британські журналісти теж її активно використовували на адресу німців. Що, до речі, досить гнітило учасника британського інформаційного фронту журналіста Джорджа Орвелла. Але він прийняв правила гри. 

Принагідно слід обережно зазначити: коли російська агресія почалася зі вторгнення в Крим та на Донбас, мова ненависті в бік Росії звучала в Україні чомусь не так голосно й одностайно. Великі медіагрупи сьогодні закопали томагавки й об'єдналися в єдиний фронт. Але до того весь час, від березня 2014 року та буквально за тиждень до агресивного вторгнення, комерційні канали здебільшого обмежувалися доволі рутинними зведеннями із зони бойових дій. За межами новинних випусків намагаючись ігнорувати російську загрозу, ба навіть виробляючи контент для російського ринку й залучаючи до розважальних проєктів російських гостей-гастролерів. Ті, своєю чергою, водночас освідчувалися в любові до всього українського й отримували «російські» гонорари.

Тепер їхні українські колеги щодня не припиняють спроб достукатися й докричатися до них, закликаючи схаменутися і вплинути як не на свою владу, так на своїх російських фанатів. Показово, що подібні звернення теж дуже швидко трансформуються. Спершу ще звучали слова надії, спроби переконати. Чимдалі частіше з боку наших селебритіз звучить ота сама мова ненависті. І віднедавна її не приховують, а підкреслюють — вже самі виставляють у соцмережах перед російською аудиторією жахливі кадри війни.

Запускається маховик, описаний формулою «ані любові, ані туги, ані жалю». Передусім до ворога. Ставити його під сумнів, побоюватися дорівнює страхам, що по закінченню війни українці почнуть дегуманізовувати одне одного. Аж до фізичного знищення опонентів. Натомість мова ненависті на ворожу адресу під час війни — дуже ефективна зброя на інформаційному полі бою. Якщо хочете, вербальний аналог джавеліна. Звісно, якщо ця мова врівноважена словами любові та вдячності захисникам, інформацією про наші перемоги й успіхи на всіх інших фронтах. Головне, аби по завершенні цієї війни ніхто в Україні не почав незабаром ворога гуманізувати…