У часи російської війни я читаю видання, що має назву «Новая газета». Його редактор, Дмитро Муратов, отримав Нобелівську премію миру минулого року (разом із Марією Рессою). Муратов присвятив свою перемогу пам’яті журналістів, убитих через їхню роботу.

Журналісти цього видання їздять на фронт завжди, коли це фізично можливо. Чимало з того, що ми знаємо про попереднє вторгнення Росії в Україну — 2014 року — ми дізналися з «Новой газеты». Цього разу, коли почалась війна, «Новая газета» почала писати репортажі — про українських біженців, про українських чоловіків, які йдуть воювати, про російські родини, які шукають зниклих синів, і про знищення українських міст.

Із п’ятниці ці репортажі зникли. «Новая газета» досі існує, але її змусили видалити матеріали про війну зі свого сайту. Російська військова цензура забороняє вживати саме слово «війна». «Новая газета» намагалась обійти цю заборону, вживаючи евфемізми з приміткою, мовляв, не можемо вживати слова «війна». Але зараз тексти про війну зникли. Муратов ухвалив таке рішення, сподіваючись зберегти газету.

Зі статей, які я планував перечитати, лише одна збереглася — про те, як російські школи реагують на війну. Це хроніка, в якій є запитання від батьків, відповіді від керівництва шкіл, урядові рекомендації — усе доволі цікаве. У школі, куди ходять ваші діти, напевно, вчать «критично мислити», користуючись інтернетом. Виявляється, що цього самого вчать і в Росії, однак там «критично мислити» значить покладатись на промови президента Росії як на найбільш достовірне джерело знань.

Це ставить усіх у сюрреалістичне становище, коли цей президент починає кровопролитну війну, спираючись на підлу брехню. Влада вимагає сприймати цю підлу брехню як офіційну правду. Освітній чиновник, отримавши запитання від батьків щодо їхніх дій у час війни, видав інструкцію, згідно з якою «промова Володимира Путіна від 21 лютого 2022 року — найвидатніше історичне відкриття останніх років і ключ до розуміння нашого часу».

Ті, хто знайомий із радянською історією, будуть вражені цим сталіністським тоном. Остання промова лідера — правда. Лідер — авторитет у всіх сферах: у ботаніці, фізиці, а в цьому випадку — в історії. Те, що він каже, визначає не тільки наші знання, але й наше бачення світу. Ми вклякаємо перед його генієм.

Плани уроків доповнили деякими тезами російського президента про війну. Історію викладатимуть, спираючись на слова про «єдність народів Росії і Україну». Ця теза співзвучна з заголовком розлогої статті, опублікованої за підписом Путіна в липні 2021 року. Протягом останнього десятиліття Путін повторює, що Бог хоче, аби Росія з Україною були разом завжди, через щось, що ватажок варягів нібито зробив тисячу років тому, коли ні Росії, ні України, ні сучасного поняття нації не існувало.

Ця чудернацька історіософія може бути втілена лише за допомогою війни, яку вона виправдовує. Якщо українці не визнають істини, відкритої Путіну, це значить, що їх треба бити сильніше, вбивати ще більше. Тільки сила може заштовхати реальний світ, який чинить спротив, до мрій самотнього диктатора про вічність.

Русь хрестили в Києві, тому Путін вірить, що українська столиця — мати російських міст. Родинна метафора, що постає з міфу, наївно брутальна: в цій війні Київ потрібно знищити, щоб довести, що він російський. Матеревбивство доведе материнство.

Тим часом російським дітям треба дати наратив, що пов’яже хрещення у десятому столітті з руїнами, які Путін створює у двадцять першому. В офіційній методичці для вчителів кінцева точка історії — визнання Росією самопроголошених «Луганської народної республіки» і «Донецької народної республіки», які Росія відгризла від України 2014 року. Це не збіг, що Путін визнав ці «республіки» у промові 21 лютого. Його початкове виправдання війни — твердження про утиски, яких нібито зазнають мешканці цих територій. Відтоді Путін переключився на інші брехні — про нацистів, ядерну зброю і таке інше, але й хрещення, яке відбулося в десятому столітті, теж може стати аргументом. І педагогіка під лаштується. Якщо минуле потрібне лише для того, щоб служити теперішньому, з нього можна ліпити все, що завгодно.

Отже, ми з’ясували, як працює історія в російській школі. Тепер ми можемо здати іспит з історії. Ось яке запитання поставлять російським школярам: «Згадайте вашу історію. Росія завжди діяла як гарант безпеки і незалежності України. Чи можна описати дії нашої держави як допомогу старшого брата молодшому?»

Це так недолуго, що історик хоче вийти з кімнати й помити руки. «Згадайте вашу історію» — апелювання до речей, які людина «мусить» знати. «Росія завжди діяла» — ще одна річ, з якою ви зобов’язані погодитись. «Завжди» — певна ознака того, що теза, яку зараз озвучать, не є історичною, адже в історії немає «завжди». Й іще одна жахлива родинна метафора, що надає брехні наївної і брутальної форми: Старший Брат може завжди закрити рота молодшому, вбивши його.

Це потворно, що російські школярі повинні потерпати від цього інтелектуального знущання, поки російські бомби й ракети нищать українські школи. Але те й інше — насправді частина одного цілого. Насильство вимагає приборкання минулого, монополізації невинності, створення хибної впевненості в тому, що будь-які дії російської держави в теперішньому чи в майбутньому є правильними. Ми були першими, ми завжди всіх захищали, ми завжди всім допомагали, навіть якщо вони самі не завжди це розуміли. Коли національна пам’ять організована в такий спосіб, люди поводяться передбачувано, і їх легше послати воювати в безглуздих злочинних війнах. Це так працює всюди, не лише в Росії.

Як російський збройний наступ в Україні, російський педагогічний наступ може піти не так, як планувалося. Російські батьки знов і знов питають, як говорити про «війну», ігноруючи новітню військову цензуру, яка вимагає від них називати це «спеціальною операцією». Вчителі підписують антивоєнні петиції, їх звільняють за це. Цікаво було б дізнатися про це більше — сподіваюся, «Новая газета» зможе про це написати.

Справжня історія може бути побудована лише на джерелах. І джерела, особливо такі цінні, як матеріали розслідувальної журналістики, завжди вимагають людських зусиль і людського ризику. Історія — це не ковзанка минулого, створена однією людиною, аби всі ми ковзали в бік війни. Це те, як ми всі — кожен трохи по-своєму — сприймаємо труднощі минулого, уявляючи наші особисті шляхи до майбутнього. Журналісти-розслідувачі — герої нашого часу й союзники майбутніх істориків. Бажаю журналістам «Новой газеты» сил і стійкості та дякую за те, що допомагають мені вчитися.

Оригінал — блог Тімоті Снайдера. Перекладено і опубліковано з дозволу автора