11 лютого Премія імені Георгія Гонгадзе розпочала цьогорічний Медіадень із дискусії про взаємини медіа та бізнесу. Її учасники — генеральний директор групи компаній Liga Дмитро Бондаренко, виконавчий директор «Української правди» Андрій Боборикін, головна редакторка та співвласниця LB.ua Соня Кошкіна. Модераторка — телеведуча Ілона Довгань. Публікуємо скорочену версію дискусії, повну версію можна побачити на відео: 

Ілона Довгань: Чому незалежні медіа потрібні бізнесу? Якщо вони потрібні, чим вони цінні для розвитку бізнесу? Як перші і другі можуть співпрацювати? Які переваги для бізнесу в роботі саме з незалежними медіа, чи є такі переваги взагалі? Давайте окреслимо ситуацію. Є в нас багато незалежних ЗМІ. Чи є у нас зараз така співпраця? Навіщо бізнесу вибудовувати співпрацю з незалежними медіа? Наскільки є зацікавленість у співпраці? 

Андрій Боборикін: Я згоден, що незалежні медіа в Україні існують. Ми з моїм колегою з «Ліги» є прикладом цього. І ми бачимо, що ці медіа мають рекламу, тобто вони рекламують якісь бізнеси, і водночас мають редакційні стандарти, за якими працюють. У «Лізі» є ці редакційні стандарти (я маю на увазі документ, який це закріплює), в «Українській правді» теж є. В «Української правди» є власник, який є представником бізнесу (Томаш Фіала. — «ДМ»), і в цього видання є незалежна команда, яка працює, має угоду між власником і редакцією. І є реклама, тобто є бізнеси, які рекламуються, і теж дають згоду, що вони не впливають на контент. 

Дмитро Бондаренко: Мне кажется, что в Украине представлены все виды возможного взаимодействия медиа с бизнесом. Если мы сейчас не говорим о медиа как бизнесе. У нас представлены все виды взаимодействия — как законные, так и незаконные, как правильные, так и неправильные. Медиа защищают бизнесы в тяжелые времена, бизнесы защищают медиа в тяжелые времена, мы это тоже все видели. Медиа используются для давления на государство, для давления на конкурентов, медиа используются для взаимодействия с целевыми аудиториями, для продаж, для вывода новых продуктов. Все, что существует, — присутствует в нашей стране. Безусловно, есть потребность в сотрудничестве. Если бы не было, то этих процессов просто бы не существовало. 

Соня Кошкіна: Насправді все дуже просто. Чи існують незалежні медіа? Так, існують, це факт. Чи існують ЗМІ, які нормально екологічно співпрацюють із бізнесом? Так, існують, і їх більшість, це факт. Чи зацікавлений бізнес у нормальній, прозорій, білій співпраці з медіа? Так, це факт. Це все є. І ми всі є чинниками єдиної екосистеми, яка називається ринком, і ринок регулює наші відносини, і з року в рік вони стають все більш цивілізованими. Часи, коли можна було просто ставити рекламу без плашки, давно минули. Звичайно, реклама без плашки трапляється. Але ЗМІ, які себе поважають, таким давно не займаються. 

Справді, є певні стандарти, незалежно від того, прописані вони чи не прописані. Але кожна редакція має свою екосистему, відповідність до певних, у тому числі етичних, принципів, і ти вибудовуєш відносини в тому числі із бізнесом. 

Чи може медіа бути бізнесом? Так, медіа може бути бізнесом. Це непросто, але це дуже цікаво, і це специфічна сфера. Комусь цікаво створювати ракети, які летять у космос, комусь — досліджувати бактерії, а комусь цікаво займатись тим, чим займаємось ми.  

Динаміка хороша, мені все подобається. І якщо говорити про власні приклади, то в червні минулого року стартувала компанія збору пожертв для LB.ua. Ми залучали наших читачів, ми не закривали й не закриваємо контент.  Людям, які хочуть співпрацювати, ми пропонуємо можливість зробити пожертву на користь LB.ua. Є різні опції — від символічних до великих пожертв, які перераховують, власне, і представники бізнесу. І за пів року, трохи більше, ця система себе показала як доволі успішна. Ми плануємо її розвивати; я задоволена результатом і сподіваюсь, що так буде далі. 

Ілона Довгань: У чому тоді переваги для бізнесу в роботі саме з незалежними медіа?

Дмитро Бондаренко: Это верификация той информации, которая публикуется, становится достоянием общественности. Независимость медиа — это определенный стандарт качества, то есть информация, которая прошла через независимое медиа, прошла через набор фильтров. Она уже отсортирована и должна вызывать доверие. Медиа, которое не имеет репутации, — это медиа, в котором всякое могут написать. И вероятность доверия к информации, которую ты потребляешь, соответствует тому уровню доверия, который у тебя есть к самому изданию. Чем более уважаемый бренд, чем лучше репутация, тем больший эффект он может оказать на бизнес. 

Андрій Боборикін: Тут треба розуміти, що кожен бізнес рекламою розв'язує якісь свої бізнес-задачі. І якщо в бізнесу є задача продавати багато товарів, то він може співпрацювати не тільки з незалежними медіа. А якщо бізнес має задачу комунікувати якийсь меседж, який стосується репутації або бренду, якщо для цієї задачі важливо, щоб медіа мало також свій власний репутаційний капітал, свій власний бренд, — тоді так, для виконання цієї задачі потрібно співпрацювати з незалежним медійним брендом. 

Ілона Довгань: Є якісь переваги, плюси для розвитку бізнесу в тому, що медіа незалежні? 

Андрій Боборикін: Репутаційні, звичайно. І ми це бачимо не тільки серед традиційно репутаційних бізнесів, якщо так можна сказати. Ми бачимо це в індустрії гемблінгу, де великі компанії створюють фундації та рекламуються, вирішуючи свої репутаційні задачі. Тут треба відштовхуватись від конкретних задач, і не всі вони є високорепутаційними і потребують незалежних майданчиків. 

Дмитро Бондаренко: Есть разница между независимым медиа и медиа, которое соблюдает стандарты. Это не одно и то же. Насколько можно говорить, что коммерческая организация может быть независимой? Это философский вопрос. Кто-то же решает: мы хотим развиваться в сторону общественно-политического вектора — или развлекательного контента, мы хотим зарабатывать на читателях и строить модель прямого финансирования производства контента — или мы хотим зарабатывать на рекламе, или мы хотим зарабатывать на продаже сопутствующих товаров и услуг. Зависимость — это не обязательно токсичность, это не обязательно плохо. Вопрос, соблюдаются ли стандарты, или не соблюдаются. 

Соня Кошкіна: Жодні медіа, навіть якісь прокремлівські смітники, навіть анонімні телеграм-канали, які називають себе медіа, не скажуть, що вони з кимось пов'язані. І навіть якщо вони це визнають, не скажуть, що вони залежні. Усі медіа вважають себе незалежними. Ось медіа, які закрили через санкції. Вони себе вважали залежними? Хоч одне? 

Я говорила, що ринок розвивається, і це круто. Всі ми знаємо одне велике інтернет-медіа, яке довго заробляло й заробляє тим, що робило якусь «чорнуху», а потім за гроші її знімало. А потім, якщо протилежна сторона була ображена, за гроші вона могла опублікувати «контрчорнуху». То есть существует ряд медиа, и некоторые из них считаются вполне приличными и рукоподаваемыми, которые из года в год занимаются тем, что за бабки ставят «чернуху», например, на объект А, за бабки ее потом снимают от объекта Б, и объект Б потом еще может заплатить, чтобы о нем написали, что он хороший. 

Ілона Довгань: То в чому цінність саме незалежних медіа для розвитку бізнесу?

Соня Кошкіна: Ось я про це і говорю. По-перше, таке видання в жодному разі не скаже, що воно не незалежне. Воно тобі буде розповідати про свободу слова, про стандарти, про все на світі. По-друге, є гравці ринку, яких це влаштовує, і тут історія, коли люди знаходять одне одного. А є гравці ринку, які хочуть цивілізовано «в білу» працювати, і вони теж знаходять незалежні медіа, які хочуть цивілізовано і «в білу» працювати. 

У нас, як у будь-якому ЗМІ, є нормальна «біла» традиційна комерційна реклама. Але якщо ми робимо спецпроєкти, то мені особисто цікаво, щоб ці спецпроекти мали додаткову вагу для нас і для читачів. Це не просто створити розділ, забрендувати символікою наших партнерів і писати про щось хороше. Ні — це писати про важливі речі і разом з партнерами це аналізувати, можливо, шукати якісь шляхи виходу з ситуації. 

Запитання з залу: Видання «Бізнес» 20 років купували всі бізнесмени. Чи є, на вашу думку, потреба в такому всеохопному медіа? Чи є місце для більш глибоких медіа, чи ширших, чи зараз ринку достатньо онлайн-медіа в такому форматі,  в якому існуєте ви? 

Дмитро Бондаренко: Я думаю, что произошла определенная сегментация СМИ, и, наверне, от этого пострадали медиа, которые старались занять оба места. То есть, с одной стороны, есть глубоко экспертные издания, которые выпускают обзоры, отчеты, очень профессиональную аналитику, и они заполняют потребность глубоко профессионального контента. При этом есть медиа, которые дают общие обзоры. И есть ли какое-то, я в хорошем смысле слова скажу, место для суррогата? Наверно, уже нет. Ты либо должен занимать узкую нишу и быть в ней лучше всех, либо быть достаточно ухватным, чтобы удовлетворять какую-то другую потребность. Наверно, момент, когда можно было быть и тем, и тем, упущен, потому что уже слишком много информации.

Андрій Боборикін: Якщо казати про аудиторію умовної газети «Бізнес», то треба зазначити, що за двадцять років ця аудиторія пройшла певну еволюцію. Тобто топ героїв оновленого Forbes дуже відрізняється від умовного топу героїв умовного Forbes 20 років тому. І ми бачимо на прикладі сучасних нішевих медіа, що AIN — це також бізнес-медіа, а не ІТ-медіа, як це було раніше. В «Українській правді» є «Економічна правда» — на мою думку, досить глибоке видання, і певно мірою нішеве, в ньому багато аналітики. Але я згоден, що неможливо зараз робити щось середнє між суспільно-політичним виданням, платформою про все, та нішевим медіа. Середина зараз не працює, і не тільки в Україні, а й в усьому світі. 

Соня Кошкіна: Я думаю, що одне іншому не заважає. І для колег не буде великим одкровенням, якщо я скажу, що навіть якщо щось нішеве стається (це, до речі, стосується не тільки бізнесу), і про це пише велике суспільно-політичне видання, то на це відразу звертають увагу. От у колег є «Економічна правда», у нас є відділ економіки. Чи хотіла б я, щоб він був більшим? Так, хотіла б. Чи хотіла б я писати глибше? Так, хотіла б. Але це залежить від кількості людей у редакції, кількості спеціалістів, яких я можу на це поставити, і відповідно від кількості грошей, які я можу на це виділити. А це у свою чергу залежить від того, як працює чи не працює ринок, як ми заробляємо. Повірте, якщо в мене хоч трошки зросте прибуток, то відділ економіки — це буде перше, у що я інвестую. Тому що я вважаю, що це важливо, і я хочу цікаву економіку читати у себе на сайті, а не у когось іншого. 

Поза тим, я вважаю, що це стосується не тільки і не стільки економіки. Тому що, наприклад, у нас дуже добре працює відділ культури, і ми пишемо про багато речей, які відбуваються в українській культурі, на які ні більш масові, ні навіть нішеві ЗМІ не звертають увагу. Тому що ми вважаємо, що це важливо. Я розумію, що кількість переглядів, якщо я напишу «Петр Алексеевич вернулся из Варшавы», буде більшою, ніж у тексту про культуру, але я вважаю, що культура — це важливо, і ми маємо про неї писати. 

Також ми одні з дуже небагатьох на ринку системно, послідовно і регулярно пишемо на теми релігії. Я вважаю, що це важливо, що не потрібно виділяти якусь конфесію; треба писати про релігію, яка є важливою складовою життя нашого суспільства, кожного з нас, нормальною людською мовою. Тому що якщо ви підете на профільні релігійні сайти, то ви звідти за десять хвилин вийдете: ви там нічого не зрозумієте. Воно буде (не завжди, але зазвичай) написано дуже специфічною мовою. Моє завдання — це популяризувати. І ми цим займаємось. Моя блакитна редакторська мрія на цей рік — створити розділ «Релігія». Я так у минулому році планувала, мріяла і створила розділ «Гастрономія».

Запитання з зали (Микола Семена): Я хотів би спуститися з захмарних теоретичних висот на нашу грішну землю. Це все дуже красиво виглядає, і все це дуже гарно написано, але що ми маємо на практиці? Маємо «Дзеркало тижня», яке від величезної газети перейшло до стану, коли не може друкуватись на папері і виходить лише в інтернеті. Ми маємо незалежну газету «День», яка з великої газети зійшла до одного випуску на тиждень. Де той «Бізнес», який колись читали всі? І ще в нас останнім часом загинули сотні регіональних засобів масової інформації, які просто втратили джерело, яке могло б їх фінансувати. І це величезна проблема, тому що головним могильщиком цих засобів масової інформації, які померли, є пошта — вона виставила такі ціни на поширення ЗМІ, які ніхто не може витримати. Наприклад, для того, щоб створити газету, держава повинна мати систему підготовки журналістів. Молода людина має ще зі школи щось писати, потім п’ять років учитися в університеті, потім ще щось закінчити. Держава має створити величезну поліграфічну промисловість. І є пошта, обов’язок якої — взяти газету з друкарні, привезти і кинути в поштову скриньку, і вона за це просить стільки, що це коштує більше, ніж надрукувати газету й вивчитись на журналіста. 

Очевидно, крім осі проблем «бізнес і незалежні ЗМІ», є ще вісь проблем «держава і медіа». Я розумію, що, як кажуть, період становлення бізнесу і становлення демократії — 200 років. У нас минуло ще тільки 30, і ще сім разів по стільки має минути для того, щоб розвинувся бізнес. Але ж ці проблеми зараз позначаються на кожному з нас, і на журналістах, і на читачах. У нас є цілі регіони, які втратили засоби масової інформації і є взагалі поза сферою інформації як такої. І це величезна проблема. Питання в тому, що робити тому ж «Дзеркалу тижня», що робити газеті «День»?

Ілона Довгань: Ви вважаєте, що має бути дотація від держави для таких медіа?

Микола Семена: Я думаю, що дотація від держави — можливий варіант. Але головне завдання держави не в дотації, а у створенні сприятливого середовища для бізнесу і співпраці його із залежними і незалежними засобами масової інформації, щоб вони могли допомагати одне одному і не помирали. Бо у нас помирає і бізнес з одного боку, і ЗМІ з іншого боку.  Давайте приземлимося до конкретних газет, тих же районних, міжрайонних, обласних газет, того ж радіо і того ж телебачення. 

Дмитро Бондаренко: Сложно отвечать на этот тезис, потому что ответ очень циничный, не хочется портить свою репутацию. Все, кто не способен выживать, должны умереть, освободив место для тех, кто может это делать. Я не хочу фокусироваться конкретно на этих газетах. Они умирают, освобождая место для нас в частности. Мы развиваемся все эти годы. 

Если говорить о государственной функции информирования, то об этом должны говорить государственные чиновники. А если мы говорим о рыночных отношениях, то обстоятельства очень сильно меняются, жизнь меняется, и, к сожалению, пресса не просто так умирает. У нас в стране еще экологи не добрались до вырубки деревьев и энергии, которая тратится на вторичную переработку бумаги. Тут нужно соответствовать вызовам сегодняшнего дня. 

Liga.net с 1997 года публикует информацию, и мы никогда не были печатными. Я думаю, что мы — одно из первых в Украине онлайн-медиа. У нас была в середине нулевых попытка печататься, мы смотрели на нишу газет, которые раздают на перекрестке, полностью бесплатных. Слава Богу, мы похоронили эту идею очень быстро, потратив зря деньги и получив опыт. Но в современном мире печать — это очень эксклюзивный продукт, которому вряд ли есть место в реальном мире. Я смотрю на «Урядовий кур’єр», который издается, ну елки-моталки, давно пора бы прекратить уже. Как минимум, есть сайты, как максимум — блокчейн-технологии, которые позволяют сохранять информацию, чтобы ее нельзя было интерпретировать иначе. Это реалии современного мира.

Единственное, что скажу: очень больно, что практически вымерла профессия качественного журналиста. Она держится на бизнесе, который развивает новых людей, на настоящих фанатах своего дела. А что государство и вузы  не выпускают профессионалов — это печаль. У нас есть вакансии, за которые мы готовы платить деньги, а мы не можем найти людей.

Андрій Боборикін: Я згоден. Відповідаючи на питання: «Що робити?» — трансформуватись, і це цілком можливо. В регіонах є великі локальні медіа, наприклад, RIA. Це корпорації, які самі можуть навчати київські медіа, як працювати. Криза новинних пустель у регіонах є, але треба трансформуватись, створювати сайти, сторінки в соціальних мережах. Що ж до «Дзеркала тижня», то в них є сайт, він, мені здається, зростає, там щось відбувається. Можливо, та генерація, яка читає «Дзеркало тижня» тільки на папері, сама вже переключилась на діджитал. Я позавчора читав звіт за 2021 рік The New York Times: у них аудиторія принта з кожним кварталом зменшується, і ніхто не ставить запитань «чому?» або «що робити з аудиторії?». Тобто там сто тисяч передплатників щокварталу йдуть із принта. І сотні тисяч переходять у діджитал. 

Соня Кошкіна: Это факт, к сожалению. Печатные СМИ умирают, если еще не умерли. Но здесь есть особенности развития потребления информации. Я помню, как, например, в 2003—2004 годах мы все — журналисты, политики, тогдашний бизнес, — все как один в 19:30 садились перед телевизором и ждали выпусков новостей. Потому что в этих выпусках сообщались новости. Да, тогда уже существовал интернет, но он еще не был так популярен, как сегодня. И новости люди получали из телевизора, а на следующей день более расширенные информационные блоки они читали в газетах. 

Я работала в газете «День» з 2003 до 2005 года. В конце 2005 – начале 2006 года я переходила в «Обозреватель», достаточно прогрессивное тогда интернет-СМИ. Я была парламентским корреспондентом, и меня в парламенте знали, как корреспондента газеты «День». И если я подходила к какому-то уважаемому человеку и говорила «Дайте мне, пожалуйста, интервью», он меня спрашивал: «А интервью для газеты или уже для сайта?» И когда я говорила «для сайта», у людей просто гас взгляд. Сайт — это надо приехать на работу, включить компьютер, подключиться к интернету, где-то почитать. А газета — это вещь. Ты утром идешь к метро или к машине, покупаешь ее в киоске, берешь в руки, видишь там заголовок, видишь там свой портрет.

Это 2005 год, прошло всего 17 лет. Сегодня вы никогда не купите газету, чтобы узнать что-то новое. Вы купите газету или журнал, возможно, для того, чтобы порефлексировать, подумать, углубиться в что-то масштабное, но точно не для новостей. 

Очень многое зависит от общей культуры. Я училась в Италии, жила там некоторое время, и у них с кризисом печатной прессы вообще никаких проблем нет. Потому что у них есть привычка каждое утро перед работой выпивать маленькую чашечку кофе в кофейне и при этом читать свежую газету. Для них чтение газеты — это ритуал. Поэтому они будут, как и мы, узнавать новости из смартфонов, но при этом газета из их жизни никуда не денется. У нас другая особенность восприятия информации. 

А в государственное финансирование и поддержку я не просто не верю, а считаю, что это вредно, это развращает, это вообще недопустимо, если мы говорим о независимых СМИ. Да, могут быть государственные печатные органы, например, «Урядовий кур’єр». Он нужен хотя бы для того, чтобы по действующему законодательству принятые законы вступали в силу после публикации.

Запитання з залу (Мирослав Откович, телеканал «Україна»): Я представник вимираючого виду медіа, оскільки тут переважно представлені онлайн-медіа, і про телевізор уже майже нічого не говорять. Хоча шкода, бо вплив телевізора ще великий, а проблеми із стандартами журналістики там колосальні. Зокрема, коли йдеться про інформаційні канали, де інформація змінюється, як у калейдоскопі, миттєво. Важко намацати якусь бізнес-складову цих каналів. Коли ти їх дивишся, ти розумієш, що вони в принципі створені й задумані з метою політичного впливу, там немає бізнес-складової. Вже говорили, що незалежні медіа — це запорука стандартів і якості. А для мене це ще базис для формування громадянського суспільства. І коли цього немає, виникають проблеми.

В бізнесі є гроші, а де є гроші, там є і ціна. Яка ціна цінностей? Чи сьогодні вже винесли питання цінностей за дужки? 

Соня Кошкіна: Для мене очевидна відповідь це питання. Як можна торгувати цінностями? Це апріорі неможливо. В нас невелика редакція, обмежена кількість людей. І ми довго зазвичай шукаємо свою людину. Коли мене питають, як ми з Олегом Базаром підбираємо наших колег, у нас проста відповідь: це мають бути люди, які однаково з нами розуміють, що таке добре і що таке погано. Це можна розширити, екзаменувати на якісь професійні стандарти, але якщо базово ти розумієш, що це добре, а це — погано, і цього робити не можна, то тобі в голову не прийде це робити, ти просто до цього не додумаєшся.

Дуже важливо керівнику забезпечувати рівень, на який колеги могли б рівнятися. Дуже важливо, щоб усі розуміли, що ви робите, в якому напрямку ви рухаєтесь. Зрозуміло, якщо в тебе декілька десятків людей у редакції — це одне, але коли це великий інформаційний канал, то це зовсім інша історія, там може бути до тисячі працівників. Але дуже важливо, щоб люди плюс-мінус однаково розуміли базові цінності. І тоді не буде ніяких проблем із якістю матеріалу: відео, текстового, будь-якого іншого. 

Ілона Довгань: Дмитре, як із цінностями, громадянською позицією власників і так далі? 

Дмитро Бондаренко: Все в порядке. І з цінностями все в порядку, і з громадською позицією. Люди везде люди. В обществе все люди торгуют ценностями всю жизнь. Всегда, испокон веков, это индивидуальный выбор каждого человека — делать это или не делать. 

Ілона Довгань: Але це ж медіа, які впливають на уми, які потім підуть і будуть голосувати за це, вирішувати майбутнє країни.

Дмитро Бондаренко: Так в этом же и есть вся прелесть. Ну, и давайте не будем перекладывать всю ответственность на медиа. А читатели?

Андрій Боборикін: Я вважаю, що ефективні медіа, як і будь-який бізнес, — це коли є спільні цінності у команди, власника та контрагентів. Цінності можна трактувати по-різному, кожна людина вважає, що має свої, та ефективність з’являється там, де цінності спільні. 

Запитання з залу: Які у вас на практиці критерії незалежності медіа? Коли закінчується для вас незалежність?

Андрій Боборикін: Вони прописані в редакційній угоді. Є редакція, яка приймає рішення, і власник видання не може впливати на рішення щодо редакційної політики, контенту та іншого. Я, як менеджер, наприклад, теж не впливаю на редакційні рішення, які приймає головна редакторка Севгіль Мусаєва. Це є критерієм незалежності. Але, повертаючись до початку розмови, є, як сказав Дмитро, незалежність інді версус медіа в складі холдингу. 

Дмитро Бондаренко: Суть независимой журналистской работы в том, что журналист должен делать свою работу профессионально, а после этого — независимо. Моя задача как издателя, — обеспечить это для журналистского коллектива. Потому что я капитализирую эту ценность с коммерческой целью. И моя задача как раз оградить и защитить. И защищать нужно не только от собственника, потому что есть, во-первых, рекламодатель, который очень любит шантажировать. У нас были кейсы, когда нам говорили: сделайте что-то, потому что у нас там с вами контракт на три миллиона в этом году, а мы его сейчас как бы отзовем. И мы отвечали: «до свидания». Однозначно есть влияние со стороны рынка, и есть идеологическое влияние. Журналистский коллектив начинает сам определять, где добро, а где зло. Вот там добро, а вот то добро — не совсем добро. Формируется неформальная редакционная идеология. И вот сидит издатель, который не влияет на редакционную политику, и думает: ну, ничего себе. Явно же видно, что редакция имеет свое мнение. Почему тогда это должно быть их мнение, а не твое? 

Моя задача, выстраивая коммерческую политику, стратегию для компании, обеспечивая безопасность, принимая решения и беря на себя риски, — например, готовность оплачивать труд этих людей вне зависимости от последствий коммерческих решений, которые я принимаю, — дать им возможность выполнять свою работу. 

Ілона Довгань: А незалежні медіа теж мають бути цікаві для чесного бізнесу, щось запропонувати зі свого боку?

Соня Кошкіна: Я считаю, что это должна быть дорога с двухсторонним движением. Я неистово плюсую коллегу: действительно твоя, как владельца, как управляющего, задача — обеспечить жизнедеятельность, несмотря ни на что. Независимость на самом деле не может быть абсолютной. Она предполагает еще и ответственность. Я всегда объясняю это своим молодым коллегам: если ты идешь освящать митинг, на котором говорится, что «Аваков-черт», независимость — это не право в заголовке написать, что Аваков — черт. Независимость — это возможность нормально, звешенно, уважительно и достойно подать эту информацию. 

Рассказываю историю. 2015 год, история с обменом пленных, который на тот момент курировала СБУ. Незадолго перед этим из плена освобождается человек, заслуженный военный. И мы делаем с ним большое хорошее интервью, в котором он, в частности, рассказывает об обстоятельствах пребывания в плену. И, то есть, понятно, что это інтерв’ю выверялось до запятой, чтобы, не дай Бог, ни в коем случае не нанести ущерб тем людям, которые еще там, не навредить ходу расследования. Оно вылизывалось со всех сторон, в том числе юристами, чтобы не за что было зацепиться. Интервью выходит. Когда ты у любого журналиста, любого редактора, у любого собственника, вот просто так, без всяких объяснений, на ровном месте спросишь: «Скажи пожалуйста, дорогой друг, а допустимо ли снимать тексты с сайта?», тебе любой скажет: нет. И я тоже скажу: нет. Потому что это цензура, потому что это нарушение прав, свобод, ну, короче, нельзя этого делать. Тексты с сайта не снимаются, точка. Все. 

Интервью моментально набрало сумасшедшее количество просмотров, перепостов и так далее, и нам звонит человек, который на тот момент занимался обменом от СБУ, и говорит: «Значит так, я сейчас общался с той стороной, с чуваком, который держит там наших пленных. Каким-то там их фашистом-палачом. И, значит, он мне сказал одну простую вещь: либо вы сейчас этот текст снимаете, либо тем шестерым, которые остались у меня, сначала я им простреливаю ноги, через тричаса я их тупо всех расстреливаю. Вопросы есть еще?»

Ко мне приходит автор этого интервью совершенно просто в невменяемом состоянии, говорит: «Сонь, давай снимать». Я говорю: «Слушай, ну как мы его снимем? Не можем, понимаешь? Если сейчас мы его снимем, то понятно, какой будет реакция». 

Она говорит: «Если из-за меня пострадают люди, я в жизни себе этого никогда не прощу, я просто тупо уйду из профессии. Дай Бог, чтобы я не повесилась после этого». 

Я ее прекрасно понимаю. Но я и понимаю самый важный и самый главный во всей этой истории момент: данные этого человека, который уверял нас, что там могут пострадать наши граждане, мы не можем проверить. Я догадывалась, что чувак манипулирует и для каких-то своих целей пытается это все использовать, но проверить это я не могу. Теоретически у меня на кону стоит здоровье и жизнь украинских граждан. Ну, думаю, несложно догадаться, что текст мы сняли. Я вам не буду пересказывать, какое количество грязи, хэйта и говна я выгребла в фейсбуке лично в свой адрес. Что Кошкина сука, Кошкина продалась русским, Кошкина мразь, Кошкина цензор и так далее. Мне уже не привыкать, но тем не менее. Вопрос: имела ли я право, как собственник и редактор, снимать этот текст, не имея уверенности в том, что тот человек говорит правду и наши граждане действительно пострадают? Ответ — нет. Второй вопрос: могла ли я поступить иначе? Ответ очевидне: не могла. Даже ценой части своей репутации. Я не могла поступить по-другому. Вопрос: можно ли это предусмотреть в редакционном кодексе? Наверное, нет. Поэтому жизнь сложнее, чем нам иногда представляется.