Доповідь базується в тому числі на інтерв’ю з українськими силовиками (хоч їхні імена й не розголошуються) і має прив’язку до нинішньої безпекової ситуації, коли російські війська нарощують присутність на українських кордонах, а Захід регулярно застерігає про ймовірний широкомасштабний наступ.

Королівський Об’єднаний інститут оборонних досліджень (англ. Royal United Services Institute for Defence and Security Studies, RUSI) — британський аналітичний центр, що спеціалізується на проблемах міжнародної безпеки та військової справи. Повна назва: Об’єднаний королівський інститут з дослідження проблем оборони та безпеки.

Дослідження розпочинається такими словами:

«Цей Спеціальний звіт має на меті окреслити, чого Росія намагається досягти в Україні, і як вона реалізує цей намір.

Над Європою нависає привид війни. Оскільки російські війська скупчуються біля кордонів України, існує помітне відчуття кризи. В Україні, однак, поєднується смиренність та непохитна воля до виживання. Якщо Росія вторгнеться, українці будуть битися. Але реальна загроза їхній країні розглядається як багатогранна й довговічна. Українці мають не лише стримувати військову агресію, а й пережити політичну, соціальну та економічну війну, яку Росія веде проти їхньої країни».

Для декого з читачів звіт може видатись можливо навіть цинічним, але, як вигдядає, його метою є оцінка планів РФ, того що вони називають «військово-технічними заходами» щодо України. Доповідь не в повній мірі враховує якою для РФ може бути геополітична та економічна ціна агресії, а також практично не торкається тактики ЗСУ під час відбиття імовірного нападу.

Громадське радіо публікує частковий переклад звіту, його було кілька разів оновлено і доповнено:

Різноманітні напрямки нападу Росії на Україну уже широко обговорювалися з точки зору діяльності, яку здійснює Росія — яскравим прикладом є кібератаки — і в дискусіях про переслідувані нею цілі, але рідко ці дії та наміри описуються в оперативних термінах. Цей Спеціальний звіт має на меті окреслити те, чого Росія намагається досягти в Україні, і як вона реалізує цей намір шляхом синхронізованого застосування державної могутності.

Імперські проекти

Намір Росії щодо Києва є предметом значних спекуляцій. Президент Франції Еммануель Макрон далеко не єдиний, хто стверджує, що поведінка Росії стосується не України, а швидше Україна є лише важелем, за допомогою якого Росія хоче підштовхнути до переговорів про нову архітектуру безпеки в Європі. Проблема таких теорій полягає в тому, що вони припускають, що Росія переслідує одну мету. Навпаки, у поточній політиці Росії є кілька взаємопов’язаних чинників, і важливо розуміти їх у поєднанні.

Російське оборонне мислення після війни в Косово зосереджувалося навколо «виклику кольорових революцій». Спостерігаючи, як західні розвідки, дипломатичні місії та військові сили співпрацюють у справі демонтажу Сербії і згодом зміцненні політичної опозиції з метою повалення Слободана Мілошевича, Москва зрозуміла це як шаблон того, як Захід політично дестабілізує його супротивніків. Західна політика в Сербії обходила правові норми задля розкладання національного суверенітету, і тим сформувала точку зору в Росії, що Західні заяви про міжнародний порядок, що спирається на правила є порожніми і лицемірними. Путін вважає, що Гіларі Клінтон намагалася запустити подібну кампаіню проти Росії в 2011 році. І для російської держави Революція Гідності в Україні 2014 року стала ще одним прикладом, коли «Захід підриває російського союзника».

Росія тут помиляється. Революція Гідності заскочила західні уряди зненацька. Але Москва твердо наполягає на тому, що цей рух не може вважатися успішним, а в ідеалі його треба розвернути назад. Існує страх перед «заразним прикладом» для Москви, де влада збільшила свою здатність вдаватися до репресивних заходів і почала активно закривати організації громадянського суспільства, що задтні стати джерелом критики на адресу держави. Якщо дивитися з такої сторони, то Україна повинна щонайменше залишатися в стані громадянського конфлікту, а в ідеалі бути поверненою у тінь Москви.

Існує також часовий аспект захисних мотивів Росії у стримуванні України. З наближенням Києва до західних держав, його економіка, ймовірно, стабілізується, а збройні сили стануть більш боєздатними. Незважаючи на те, що членство в НАТО і ЄС малоймовірне, посилення навчального та виробничого співробітництва, інституційна підтримка та особисті зв’язки створять Україну, що буде озброєна західною зброєю, використовуватиме доктрину НАТО та матиме в розпорядженні високобоєздатні об’єднані збройні формування. Українське громадянське суспільство також продовжуватиме зміцнювати серед населення сильне почуття української ідентичності, обмежуючи в країні м’яку силу Москви. Таким чином, з часом здатність Росії стримувати Україну зменшиться, тоді як за нинішніх умов проникнення НАТО в країну розшириться, хіба що Росія зможе змінити напрямок руху.

(…)

У світлі нової архітектури альянсу, агресія Росії щодо України має дві мети. По-перше, це показує багатьом позаблоковим країнам, де Москва прагне підтримувати фінансові зв’язки та зв’язки у сфері безпеки, що гарантії підтримки Заходу порожні. Західні держави взяли на себе низку зобов’язань перед Україною, починаючи з Будапештського меморандуму і закінчуючи президентом Джо Байденом, який пообіцяв «непохитну підтримку». Є ризик, що, намагаючись наголосити на різниці між Статтею 5 (Північноатлантичного договору – ред.) та іншими обіцянками, західні столиці підривають довіру до своїх зобов’язань, у тому числі перед НАТО. Якщо Москва може продемонструвати, що західні гарантії безпеки мало що значать, то вона може співставити відмову Заходу від Хосні Мубарака в Єгипті, від Ашрафа Гані в Афганістані та від України з рішучою підтримкою Росією Башара Асада. Хоча така подача може бути неприємною для публіки, вона привертає увагу урядів.

По-друге, російська поразка України перетворила би активну західну стратегію економічного та політичного залучення на стратегію скорочення, коли б західні амбіції можна було обмежити, а внутрішні розбіжності підкреслити, призвівши до паралічу. У східноєвропейських столицях би постало питання: якщо гарантії Україні стали предметом торгу, то що залишаєтья для Статті 5? Це призведе до розбіжностей між прихильниками стабільності, такими як Франція та Німеччина, що прагнуть прагматичної дипломатії, і тими в країнах Балтії, на Балканах та у Великій Британії, хто боїться російської агресії. Оскільки НАТО збудовано довкола імперативу забезпечення своєї внутрішньої згуртованості, воно мало придатне до «конкуренції». Таким чином, це призвело б до більш жорсткого підходу в Грузії та Молдові, де метою було би утримання цих країн  в стані залежності від Росії та в межах російської сфери впливу. Тим часом явні чи неявні домовленості про консультації з Росією щодо європейських структур безпеки продемонстрували би Пекіну, що Москва є неоціненним союзником у запобіганні зосередженню AUKUS (тристоронній оборонний пакт, утворений Австралією, Великою Британією і США — ред.) та інших альянсів та/або регіональних безпекових домовленостей виключно на Індо-Тихоокеанському регіоні.

Остаточна мотивація російської політики в Україні — ідеологічна. Серед офіцерів розвідки, які захопили Кремль — привчених бути в авангарді Російської імперії — існує переконання, що «Україна має бути під контролем Москви». Володимир Путін та Дмитро Медведєв вважають росіян та українців «одни народом». Міністр закордонних справ Сергій Лавров назвав пострадянські республіки «осиротілими», або, точніше, «такими, що лишилися без хазяїна», натякаючи на намір Росії здійснювати контроль за її межами. Як і Білорусь, де Росія вже розмістила велику кількість військ, а уряд все більше під владою Путіна — Кремль прагне прибрати Київ до ноги. Таким чином, Росія прагне не просто домовитись з НАТО, а скоріше підірвати українську незалежність та її незалежну ідентичність.

Кіт і мишка

Дмитро Козак, заступник керівника Адміністрацій президента Росії, був давнім союзником Путіна з тих часів, коли вони разом працювали в місцевій адміністрації Санкт-Петербурга. У Кремлі Козак часто залишався поза різними конкуруючими фракціями, тісно співпрацюючи напряму з Путіним. Відомий російським політичним оглядачам як Чеширський кіт, це людина, яку Путін призначив керувати кампанією проти України.

Україна не перша країна, де Козак був в авангарді російської дипломатії. У 2002 році він безуспішно намагався створити федеративне врегулювання конфлікту в Молдові, яке дало б Росії право утримувати війська в країні та фактичне право вето у конституційних питання Молдови. Колишній офіцер спецназу російської військової розвідки (раніше ГРУ, а тепер ГУ), Козак давно практикує приховану війну.

Російські таємні операції часто страждали від поганої координації, коли різні установи змагалися за вплив і відповідальність всередині Кремля. Однак у 2000-х роках Кремль намагався встановити «вертикаль влади», забезпечуючи здатність вищого політичного керівництва виконувати комплексні операції на тактичному рівні та забезпечуючи передачу точної інформації по ланцюжку вгору і вниз. За межами сфери уваги Кремля ця система працювала неідеально. Проте, коли Козак очолив український напрямок, там тепер є централізований процес керування та розв’язання повного спектру можливостей російських військових, дипломатичних і розвідувальних органів – через іронічно названий Комітет транскордонного співробітництва.

Координаційні зустрічі під головуванням Козака тривають більше року, і, вивчаючи терміни та подальшу діяльність проти України, стає можливим побачити механізми, за допомогою яких Росія прагне приструнити Київ. Навесні 2021 року Росія почала військове нарощування уздовж кордонів України. Початковий сплеск активності дав можливість спостерігати, що викликало реакцію в західних столицях. Після літнього затишшя та завершення навчань «Захід» у вересні минулого року, Росія почала стрімко розширювати свою військову присутність по всьому кордону України. На відміну від весни, нарощування було достатньо великим і мало всі необхідні засоби для вторгнення. Це викликало відчуття кризи на Заході, з шаленими намаганнями розв’язати російську стурбованість шляхом дипломатії.

Тим часом в Україні уряд помітив перебої у постачанні вугілля. Після зустрічей в Кремлі з керівниками виробництва, та інструкцій (отриманих – ред.) дипломатичними постами Москви в країнах-постачальниках, Україна помітила зрежисовану спробу підйому цін на енергоресурси протягом зими. У інформаційній сфері російські агенти впливу почали пояснювати це зростання некомпетентністю української влади. Служба безпеки України (СБУ) почала простежувати спроби мобілізувати власників дрібного бізнесу і організацій громадянського суспільства на протести проти неспроможності уряду стабілізувати вартість життя.

Енергетика була однією із багатьох осей, якими Росія намагалася і намагається підірвати довіру до українського уряду. Прагнення полягає в тому, щоб створити внутрішньополітичну кризу, на якій Росія зможе отримати вигоду, щоб привести до влади політиків, які бажають домовитися з Москвою. Використовуючи соцопитування громадян України, російський уряд з’ясовує, який тиск призводить до внутрішньої реакції, а який ні.

Зростання військової загрози є ще одним важелем, за допомогою якого здійснюється тиск на Київ. Якщо стримування та загроза війни – посилена Заходом – підірвуть українську економіку, то це також може призвести до політичної кризи. Неухильно зростаюча загроза військового вторгнення придушила зовнішні інвестиції, тоді як на піку кризи страхові компанії припинили підтримку польотів над Україною. Але військова ескалація має другий ефект. Зі зростаням напруги західні столиці відчайдушно прагнутимуть «деескалації», і в разі, якщо Москва запропонує таку розрядку за рахунок українського суверенітету, то Москва сподівається, що Захід дотисне Київ до згоди на це.

Якщо влада в Києві буде сильною, то вона відкине такі пропозиції, включаючи імплементацію Мінських угод у спосіб, що відповідає інтерпретації Москви, згідно з якою федералізація України передасть Росії контроль над політикою Донецька та Луганська, а отже надасть Росії право вето на українську політику. Але якщо в Києві можна сфабрикувати політичну кризу, тоді український уряд може піддатися зовнішньому тиску. Росія або безпосередньо постачає, або може контролювати до 60% поставок палива в Україну разом із значною часткою електроенергії в країні. Отже тому швидкість, з якою Росія може створити внутрішню кризу, викликає серйозне занепокоєння. Росія також може спричинити негайну політичну кризу в Україні, запропонувавши офіційне визнання Донбасу та Луганська, що змусить Київ відповідати та потенційно може стати приводом для ескалації.

(…)

Як Москва вже продемонструвала в Білорусі і почала досягати в Казахстані, поступки Росії, які дозволяють обмежене військове та політичне втручання в іншій державі, є лише першим кроком у напрямку підриву незалежності такої держави. Згодом невеликі поступки щодо федеральної автономії можуть створити лазівку, яку Росія використає для проникнення в українську політику, доки не буде створений привід для досягнення російської військової присутності на українській землі та остаточного захоплення держави.

Таким чином, важлива лінія зусиль у Києві — це зміцнення стабільності держави. Українські чиновники відчайдушно шукають важелі Москви для дестабілізації, щоби протидіяти їм, перш ніж вони зможуть створити достатні соціальні заворушення, щоб дозволити Москві застосувати більш руйнівні методи дестабілізації. Військове стримування — це лише один напрямок зусиль у цій грі у «кішки-мишки», і для України це гра, в яку доведеться грати місяцями й роками, якщо питання не буде розв’язано за дні й тижні – військовим вторгненням. Однак якщо загроза вторгнення затягнеться, а Україна покращить свою оборонну та економічну стабільність, важелі впливу Росії можуть зійти нанівець. Тому існує серйозний ризик того, що Росія спровокує кризу військовими чи прихованими засобами, щоб створити привід для швидшого захоплення України. Це вважається другою опцією Москви, (в разі – ред.) якщо Україну не можна буде змусити здати свій суверенітет. Для такого варіанту Росія зберігає здатність та готовність, і в разі вторгнення буде не лише звичайне військове напруження, але й активізація потаємних операцій по всій Україні.

У війну вступає спецназ

Тиск на Україну організовується з Москви, але перетворення цього тиску на внутрішню кризу в Києві є відповідальністю російських таємних служб: Федеральної служби безпеки (ФСБ), Служби зовнішньої розвідки (СВР) і військової розвідки ( ГУ) і спецназу (ССО). У той час як звичайні російські війська зосереджені на українському кордоні, спецпідрозділи та розвідники цих служб уже діють по всій території України.

За останній рік усі вони значно збільшили свій командно-адміністративний склад, присвячений українському напрямку, і координують свою діяльність через керівний комітет Козака. Найбільше турбує розширення ресурсів ФСБ, спрямованих на Україну. У рамках П’ятої служби ФСБ, яку очолює генерал-полковник Сергій Беседа, Департамент оперативної інформації має групи, які працюють на більшості «територій» колишнього Радянського Союзу. Більшість команд складається з 10-20 чоловік. Однак у липні 2021 року українська команда П’ятої служби ФСБ була розширена і сформувала 9-е управління, до якого увійшло близько 200 військовослужбовців.

Спочатку український уряд припускав, що 9-е управління в першу чергу опікувалося створенням засобів для поширення локалізованої дезінформації. Управління активно організувало опитування настроїв у регіонах його інтересів, що, як припускали українські контррозвідники, були спрямовані на вдосконалення російських інформаційних операцій. До Революції Гідності 2014 року в Україні діяло понад 700 неурядових організацій, спонсорованих Росією. Деякі з них були закриті СБУ в міру загострення війни на Донбасі. Інші ж насамперед поширювали ідеї української та російської «культурної єдності», що ішло в пісок, оскільки російські солдати вбивали українських військових. В результаті мережа почала скорочуватися. Вважалося, що 9-е управління намагається відновити подібну мережу впливу.

Однак у міру розширення діяльності 9-го управління контррозвідувальні операції почали намацувати на що і на кого воно спрямоване, і результати викликають тривогу. Опитування, що проводилися, більше стосувалися ставлення українців до окремих місцевих діячів і політиків, ніж їхніх настроїв щодо Росії, і завдяки широкому проникненню Росії в місцеву владу України стало очевидним, що 9-е управління було більше зосереджено на створенні детальної карти місцевої агентури, яку воно контролювало, могло впливати або домінувати в окупаційних органах місцевого самоврядування у разі захоплення країни Росією. Це також передбачало визначення списків найбільш ворожих до Росії осіб, які могли б організувати опір російським силам.

Ці підозри майже підтвердилися у грудні, коли 9-е управління почало вести бойові навчання з керівництвом Повітряно-десантних військ Росії (ВДВ). Ці навчання пов’язували розпорядників російськими активами в регіональних урядах України зі спецназом і повітряно-десантними військами, які виступають в авангарді вторгнення. Разом вони намітили, хто з місцевих жителів їх підтримає, і почали працювати над списками цілей, які не підтримають. Намір полягав у встановленні командно-адміністративних зв’язків між агентурою розвідки та військовими підрозділами для забезпечення безпеки критичної інфраструктури, урядових будівель, а також для виявлення та ліквідації українських лідерів, які б згуртували опір. Цей напрямок зусиль було підкріплено вилученням бази даних українського автострахування під час масштабної кібератаки в січні, що надавало російським підрозділам реєстрацію автомобілів, адреси та особисту інформацію значної частини громадян України.

Ця загроза посилюється широким проникненням в українську політику та державні установи агентів російських служб, якими займаються як ФСБ, так і СВР. Мережа з приблизно 30 агентів, пов’язаних з СВР, уже залучена до розбудови фінансових механізмів для астротурфінга протестів, роздуваючи розмір демонстрацій, пов’язаних з тарифами на енергоносії, податковою реформою та іншими законними приводами для стурбованості. Із зустрічей з українськими силовиками вибігає, що існує поширене усвідомлення, що чимало з їхніх колег – навіть на деяких достатньо високих посадах – співпрацюють з Росією, або є її симпатиками. Всередині українського уряду виникла тіньова структура, яка обмінюється інформацією в обхід відомих Кремлівських агентів. Але в країні, що прагне побудувати демократію, існує небажання розпочати арешти українців, оскільки будь-яке публічне переслідування викаже українські джерела і методи, критичні для захисту держави. Наслідком цього є те, що у Росії є бюрократичний апарат напоготові. Упереджувальне розкриття Заходом осіб, пов’язаних з цими мережами, що є спробою зруйнувати їхню координацію є можливою ефективною тактикою, але також має недоліки, бо розкриття змов також підштовхує аудиторію до думки, що влада перебільшує, а отже до недооцінки того, що насправді є дуже реальною і існуючою загрозою.

Росіяни також закладають основу для поширення хаосу по цілій Україні за допомогою прямих дій. Українська оцінка спроможності ГУ неоднозначна, але не виключається, що в Києві присутні приблизно дві групи російських підпільних спецпризначенців. З точки зору українських сил безпеки, є значний ризик того, що під час протестів російські провокатори – замасковані під демонстрантів чи поліцейських – можуть розпочати акти насильства. Це тактика, раніше помічена в Україні і буда особливо помітною під час нещодавніх внутрнішніх заворушень у Казахстані, де те, що спочатку було просто протестом проти зростання цін, перетворилося на насильницьке протистояння між різними фракціями всередині апарату сил безпеки, що супроводжувалося значним кровопролиттям. Але росіяни також широко використовують свою розвідувальну мережу, аби залучати українців до нападів на співробітників урядових структур, як це було, коли 2017 року російська команда скоординувала замах на високопосадового співробітника контррозвідки СБУ в Маріуполі. Інший напад того ж року був націлений на військового розвідника в Києві.

Питання для українців полягає в тому, що буде, коли російські таємні сили перейдуть до прямих дій. Високопоставлені українські чиновники чітко усвідомлюють, що вони очікують і планують проти них стратегію «обезголовлення». Також очікується, що критична національна інфраструктура, включаючи телекомунікації, державні послуги, електроенергію та комунальні послуги, будуть атаковані – як фізичними диверсіями, так і кібернападами. Українські спецслужби не сподіваються, що зможуть зірвати всі ці атаки. Вони вже отримують понад 500 дзвінків про фальшиві бомби на місяць, причому близько половини походить з російської території, а решта — з території України. Є усвідомлення, що в якийсь момент деякі з цих загроз стануть реальними.

Перед Залізною горою

Нетрадиційні методи можуть розладнати оборонні плани та соціальну мобілізацію, але таким силам бракує витривалості, якщо їх не підтримати звичайними силами. Росія має їх у достатній кількості, і якщо її нетрадиційні сили почнуть вести прямі дії будь-якого значного масштабу, це вірна ознака того, що послідує спроба звичайного захоплення країни. Побіжний погляд на прості цифри показав би, що захоплення України є складним завданням. На момент написання статті Росія має 147 000 військовослужбовців на кордоні з Україною, розділених на 83 батальйонні тактичні групи. Вони були підкріплені критично важливими силами, такими як протиповітряна оборона, артилерія, балістичні ракети, інженери та медична підтримка. Це проти українських військових чисельністю понад 200 000 військовослужбовців, доповнених тисячами бійців тероборони. Однак до українських сил входять не лише бойові підрозділи, але й навчальний та допоміжний персонал, так що насправді сили за чисельним співвідношенням близькі. Однак, це сильно вводить в оману щодо можливостей (військ – ред.).

Росія накопичила великий арсенал балістичних і крилатих ракет близького радіусу дії. Якщо розпочнеться неядерна війна, їх швидше за все буде використано на початкових стадіях для знищення місць розташування РЛС української оборони, командно-контрольних пунктів і ключових військових об’єктів, таких як аеродроми. У України немає ефективної протидії цим системам. За відсутності ширшої координації протиповітряна оборона України може діяти як спливаюча загроза для російських літаків – оборона небезпечна, але ненадійна. Зогляду на радіоелектронну боротьбу, українське військо, залежно від напрямку, розраховує на часовий проміжок до авіаудару 3-7 хвилин. Українські ВПС мають приблизно 105 бойових повітряних суден, але не всі вони придатні до бойових дій, а також існує нестача боєзапасу для них. Росія накопичила близько 317 бойових повітряних суден в межах досяжності українських кордонів. Українські ВПС, до того як їхні аеродроми будуть виведені з дії, імовірно зможуть розпочати в глибині України вильоти протиповітряної оборони. Але зогляду на ешелони російської ППО довкола кордонів України, цим літакам буде непросто протистояти вильотам ВКС, що підтримуватимуть елементи російського маневру.

Перевага Росії у повітрі імовірно матиме вирішальний вплив на землі. Значна пропорція найкращих військ України зараз прив’язана до лінії зіткнення в зоні проведення Операції об’єднаних сил (ООС) неподалік Донецька і Луганська. Ворожа повітряна загроза зробить все більш важкою швидку передислокацію частин, не наражаючи їх на руйнівну атаку. В результаті українські підрозділи швидше за все будуть змушені оборонятися на своїх позиціях. Російські підрозділи ж, навпаки, через відсутність небезпеки значної повітряної атаки, зможуть маневрувати, щоби обійти і завдати значної поразки українським підрозділам. Супроти позиційної оборони, російська перевага в артилерії та броні імовірно призведе до швидкого вичерпання українських регулярних сил.

Через довжину українського кордону Росія має кілька напрямків, по яких вона може потенційно вторгнутися. Перша вісь, і найпряміша, може включати удар на захід від Ростовської області, підсилення бойовиків «ДНР» і «ЛНР» і штурм лінії зіткнення. Другою віссю буде просування на південь від Бєлгородської області Росії. Третя вісь — удар з Криму на північ. Якщо її виконувати разом із другою віссю, російські війська можуть швидко відрізати ООС. Ще дві осі були відкриті через введення військ Росії до Білорусі. Четверта — удар на південь від Гомельської області Білорусі, оточення або захоплення Києва, а п’ята — удар на південь від Бреста, щоб фізично блокувати Україну від отримання сухопутної допомоги від країн НАТО. Імовірно, що під час будь-якого неядерного вторгнення Росія буде бити по всім цим напрямкам щоби затримати українські сили, але основні зусилля спрямує на Київ або на знищення ядра ​​української армії в ООС.

(…)

Успіх неядерних сил Росії тісно пов’язаний з успіхом її нетрадиційних операцій і підготовкою поля бою. Саме питання чи створила Росія передумови для успішного захоплення міст України і викликало у багатьох українських чиновників скептичне ставлення до оцінок Заходу щодо неминучості вторгнення. Але якщо Росії не вдається створити бажані передумови, то питання в тому, чи готова вона платити за окупацію. Чим більше вона може перекласти тягар на українські активи, тим нижча вартість для Росії.

Численні шляхи до перемоги

Для української держави загроза є одночасно і гострою, і тривалою. Росія може створити внутрішню кризу в найкоротші терміни через відмову у постачанні критичних ресурсів і збільшити політичні вібрації через підсилення внутрішньої незгоди. Провокатори можуть перетворити протести на насильницькі, стоврюючи умови для замахів на українських офіційних осіб і обезголовлення держави. Як тільки уряд країни опиниться у кризі, Росія готова до ескалації бойових дій на Донбасі, пропонуючи Заходу перспективу деескалації, якщо він зможе змусити Україну піти на компроміс за рахунок свого суверенітету через прийняття російського тлумачення Мінських угод. Якщо ці шляхи провалюються, тоді Росія накопичила потенціал для вторгнення і здатна перемогти українські збройні сили. Питання полягає в тому, чи вірить Росія, що зможе поглинути економічний удар і придушити ризик тривалого повстання. Якщо суспільство буде розділене всередині країни, то хребет тривалого опору може бути зламаний, і ФСБ зможе використовувати свої мережі в країні для встановлення системи репресій на українському фронті. Але це велика авантюра.

Отже, Росія заклала основу для досягнення перемоги кількома шляхами і переслідує їх усі одночасно. Справді, спільна загроза знерухомила Україну, тому що заходи, які найкраще підходять для протидії одному російському шляху до перемоги, є саме такими, які прискорять поразку на іншій осі. Якщо Україна мобілізується для стримування вторгнення, Росія може зруйнувати її економіку та порушити згуртованість української держави. Якщо українці рухатимуться в бік розриву мереж, що поъдають їхню країну зсередини, їхній уряд буде ослабленим і вразливим до тиску Заходу, щоб він погодився на принесення у жертву українського суверенітету. Якщо український уряд залишатиметься стійким, а Захід твердо підтримуватиме український суверенітет, то Росія може вдатися до вторгнення в країну та використання своїх прихованих мереж для проведення систематичних репресій. Протидія цим загрозам не буде досягнута шляхом проривного дипломатичного саміту. Також доставка невеликої кількості військової допомоги не змінить звичайний баланс сил.

Цілком імовірно, що західні уряди через свою непостійну недостатню цілеспрямованість перейшли в режим кризи занадто пізно, щоб мати багато значущих варіантів. Але якщо Україна витримає наступний місяць, тоді політика Заходу має бути багаторівневою та послідовною. Першою потребою є підтримка українських збройних сил, зокрема оснащення, навчання та управління територіальною обороною, що є найкращим шляхом позбавити Москву життєздатного шляху до швидкої військової перемоги. Головне — асиметричне стримування. Є також ключові системи, які необхідно посилити, особливо протиповітряна оборона.

Друга потреба це підтримка політичної стабільності України. Насамперед, для цього необхідна економічна стабільність і, відповідно, перехід від паливно-енергетичної залежності України від Росії до Європи. Також необхідні запобіжні заходи для стабілізації інвестицій в Україну. Безпека робочих місць та запобігання інфляції є життєво важливими як для здатності уряду запобігти внутрішній нестабільності, так і для оплати праці та забезпечення солдатів, особливо військових фахівців, тренованих за державний кошт, які модуть передавати свої вміння. Очевидно, що існує законне занепокоєння щодо корупції, коли йдеться про фінансову допомогу Україні. Однак українська влада не може ефективно боротися з корупцією, поки її системно дестабілізує Росія. Тому допомогу потрібно буде ретельно структурувати, щоб забезпечити розширення можливостей української держави.

Нарешті, існує потреба у значній співпраці між розвідкою та безпекою для виявлення тих, хто підриває українську державу, та їх усунення. Враховуючи кількість співробітників російської розвідки, які діють в Україні, перетворення її у вороже середовище шляхом виявлення, викриття та обмеження подорожей та подальших можливостей відповідних осіб має для Росії підвищити ціну її таємної діяльності в Україні та утримати  від бажння розгорнути агентуру. Той факт, що більша частина діяльності Росії в Україні є незаконною, дозволяє накладати санкції на ідентифікованих осіб шляхом кримінального переслідування, що обходить багато бар’єрів для співпраці розвідки з точки зору захисту джерел і методів. Якщо Україна зможе пережити нинішній період високої напруженості, то важливо, щоб зі згасанням відчуття кризи Захід не втратив інтересу. Нездатність до подальшого залучення означатиме, що для Росії лишають сприятливий ґрунт для наступної спроби. Якщо Україна таки не встоїть, тоді подібну тактику застосують десь іще, у Грузії, Молдові і на Балканах, і Захід матиме поспішати, щоби перешкодити Росії повторити її багатосторонній напад проти ще більшої кількості країн. Каральні жорсткі санкції та інші заходи одразу після нападу на Україну можливо виграють час для Заходу перед тим, як Росія перегрупується і піде далі. Не варто нехтувати такою відстрочкою.

Джек Ватлінґ, дослідник RUSI в галузі сухопутної війни,
Нік Рейнольдз, аналітик-дослідник RUSI в галузі сухопутної війни.

«Громадське радіо»