Події навколо «Північного потоку-2» стали шоком для України, й не дивно, що в медіа на весь голос залунали слова про зраду. Згадують автори й відомий російський комплекс, що існує в Німеччині, — мовляв, Німеччина вважає, що тепер довічно мусить спокутувати свою провину перед Росією за людські жертви та шкоду, заподіяну їй у Другій світовій війні.

Тут наявні два парадокси. По-перше, сама Росія давно вже не розглядає ту війну в ракурсі жертв та заподіяння Німеччиною шкоди. В Росії на офіційному рівні панує «побєдобєсіє», яке розглядає Другу світову війну лише під кутом зору: «От як ми їм усім надавали, Росія — чемпіон». Власне, сама російська влада й російська пропаганда слідом за нею взагалі прибрали з поля уваги питання жертв та збитків — і від власної політики, й від іноземної поготів.

Другий парадокс полягає от у чому. Німеччина давно вже чудово знає й усвідомлює, що колишній СРСР не дорівнює нинішній Росії, що СРСР — це була сукупність Росії та залежних від неї (а формально-юридично, на папері, за радянською конституцією, навіть рівноправних із нею) країн. Але відчуття провини й потребу спокутувати її навіть попри здоровий глузд виявляє лише до Росії.

І

На жаль, наші ЗМІ не згадують один важливий бекґраунд, який дещо змінив би наші уявлення про те, що відбувається. Річ у тім, що нинішня політика колективного Заходу щодо Росії один до одного нагадує політику колективного Заходу до брежнєвського СРСР. Тоді США та Велика Британія були непримиренними критиками радянського режиму — втім час від часу Брежнєв зустрічався з черговим президентом США й укладав із ним угоди про «мирне співіснування» — аж до розрядки. Франція була «другом серед ворогів» — тобто на Францію цілком поширювалася антизахідна риторика радянської пропаганди, загалом Франція теж була критиком радянського режиму — але це не заважало тісному співробітництву СРСР та Франції в економічних, культурних, та й у багатьох політичних питаннях. Аж до тієї міри, що француз Жан-Лу Кретьєн став єдиним представником Заходу, який літав у космос на радянському кораблі разом із радянськими космонавтами — окрім нього це були лише представники комуністичних країн та прорадянської тоді Індії; навіть представників комуністичної, але орієнтованої на Захід Югославії в цій програмі не було.

Німеччина ж — точніше, Західна Німеччина — була «політичним ворогом, але економічним другом». Радянська пропаганда змальовувала ФРН однією з найбільш ворожих до СРСР країн, а в той самий час вона була найбільшим поза межами комуністичного табору економічним партнером. І угоду «газ — труби» та сама радянська пропаганда змальовувала як акт віковічної дружби та співробітництва.

Погодьмося: один до одного нагадує нинішній стан речей. За однією відмінністю: Путін — то послідовник і аналог войовничого Сталіна, а не «борця за мир» Брежнєва. І нинішня російська пропаганда більше нагадує сталінську, ніж брежнєвську.

Схоже, колективний Захід схильний аж до повного копіювання повторювати свій колишній досвід, що виявився успішним, — не звертаючи уваги на цілковито відмінні умови. Як інший приклад можна навести мігрантську кризу: ще з повоєнних і постколоніальних часів у країнах Західної Європи живуть мільйони громадян арабського та африканського походження, які інтегрувалися до суспільств цих країн і нічим не відрізняються від інших громадян — ми навіть не здогадуємося, що чимало зірок кіно, шоубізнесу та спорту є етнічними арабами.

Уявляється, що західні політики вірили: нова хвиля міграції буде такою самою — нові іммігранти швидко стануть типовими французами, британцями, німцями, нідерландцями тощо. От тільки від повоєнних часів потужно зміцніли радикальні та екстремістські течії в ісламі.

Тож політика щодо Росії — це не єдине, що може видатися «зрадою» й виявитися реальною помилкою.

З іншого боку, ніхто до пуття не знає, що робити і як поводитися з путінською Росією. От уявіть собі: у вашому будинку живе людина, дуже схожа на психічно неадекватну, але в неї є зброя, здатна зруйнувати ваш будинок дощенту. І якщо до неї застосовувати лише санкції — хто знає, чи не вирішить вона розстріляти-таки весь будинок разом із усіма його мешканцями? Ситуація ускладнюється тим, що, на відміну від того мешканця будинку, до Росії не викличеш ані поліцію, ані психіатричну бригаду. Треба шукати, як тримати її в найменш агресивному стані — от тільки ніхто не знає, як саме. Тож і батоги, й пряники — це шлях спроб та помилок у сподіванні, що фатальної помилки зроблено не буде. А про будь-яку прямолінійність у ставленні до Путіна варто забути.

А коментарі й аналітика у наших ЗМІ страждають на прямолінійність. Так, лунають порівняння нинішньої політики Заходу зі спробами умиротворити Гітлера, й це справді зовні дуже схоже. От тільки Гітлер не мав зброї, що могла би покласти край існуванню людства, а Путін її має. А ще Гітлер не мав наміру зруйнувати світ — він прагнув лише зробити його німецьким, а Путін відверто казав про припустимість війни, що знищить усіх, — пам’ятаєте його «мы попадём в рай, а они просто сдохнут»? Ймовірно, він і казав це з розрахунку, що його умиротворюватимуть за будь-якої ситуації.

І цілком може бути, що річ тут не лише в російському комплексі Німеччини. Менше з тим, він існує. Як мала би поводитися Україна в комунікаційному плані?

ІІ

Місяць тому наші ЗМІ в більшості ніяк не згадали дату 22 червня — дату, яку Росія вважає початком «великої вітчизняної війни». Так, концепція «великої вітчизняної війни» є облудною. Але це не скасовує факту: для більшості українців війна прийшла до їхніх домівок саме тоді, 22 червня 1941 року. Так, ця дата не була початком Другої світової війни, але нового, найтяжчого її етапу — поза всяким сумнівом. А ми тепер не звертаємо на неї уваги.

Бо це сьогодні ми оперуємо терміном «Друга світова війна», це сьогодні ми знаємо точні дати її початку та завершення. Це сьогодні ми можемо бути сторонніми спостерігачами й дослідниками. Тоді — ані 1939-го, ані 1941-го — ніхто й гадки не мав, що війну назвуть світовою, й ніхто не мав змоги дивитися на війну відсторонено. Більшість українців втратили можливість дивитися відсторонено саме 1941 року.

На моїй пам’яті була війна в Афганістані. Тоді в кожного були знайомі або максимум знайомі знайомих, які загинули там, в Афганістані. Менше з тим, усі були впевнені, що ми живемо в мирний час, а війни немає. Радянська пропаганда постаралася. Отак само було й у період 1939–1941 років: усвідомлення війни прийшло саме тоді, рівно 80 років тому.

У тій війні не було окремої російської армії — була радянська. У лавах якої дуже велика частина солдат та офіцерів були призвані з України. Й коли Путін казав, що Росія буцімто перемогла би гітлерівців і сама, моя мама завжди плакала: «За що й навіщо тоді загинув мій тато?». А ще все життя вона з болем намагалася уявити, ким і якою вона була би, якби не війна і якби її тато не загинув, як склалося би життя. Війна для неї так і залишилася вододілом — до та після, нормальне щасливе життя до війни та поламане, понівечене після.

Моє покоління — це покоління, яке не знало своїх дідів, а багато хто й бабусь. Бо вони назавжди залишилися там — на війні. А ще статистика не скаже нам, скільки людей щасливо повернулися з війни — але вже не до сімей, бо знайшли там нове кохання, скріплене боями.

Уся Україна була під окупацією. Довгих три роки. У Росії ж під окупацією була порівняно невелика територія й протягом значно коротшого часу. Для більшості росіян війна — це лише бої, для всіх українців — це ще й життя під окупацією. Точніше, виживання, три роки поневірянь.

Батько розповідав, як він у свої 14 років разом зі своєю мамою «їздив», насправді ходив із важкими тачками — міняти одяг та домашні речі на харчі, щоби прожити. З Донецька — до нинішніх Дніпропетровської та Запорізької областей. А дім залишався на його 12-річну сестру, на руках якої були хворий батько та дворічна молодша сестра. Мама розповідала, як пекли «хліб» із кормових буряків, від яких у її молодшої сестри в роті були виразки. Як вони голодували, як не мали нормального одягу. Без води, без світла, без опалення й без засобів до існування. За принизливого, гостро дискримінаційного ставлення окупантів, коли за будь-що могли покарати — й так три роки.

А ще дощенту зруйновані підприємства, інфраструктура, архітектурні та історичні перлини. Більшість російських міст такого не знала. На тій війні загинув кожний четвертий білорус, кожний п’ятий поляк і кожний шостий українець — питома кількість росіян у цьому трагічному переліку є набагато меншою. Україна набагато більше, ніж Росія, постраждала від гітлерівської навали. Але в Німеччини — російський комплекс.

Щоби змінити цю ситуацію, мусять плідно працювати наші дипломати. Чи працюють — ми того не знаємо. Адже російський комплекс Німеччини може мати дуже просте одне з пояснень: німці все ще користуються радянською інформацією й радянськими джерелами, де, звісно, наголос робився на Росію. Конче потрібно знайомити німців з українськими джерелами.

Отут ми й стикаємося із проблемою. Коли вперше відзначали День пам’яті та примирення, мама — щира патріотка України — теж цілий день плакала: «Хіба ж мій тато винен, що там, де ми жили, не було ані УПА, ані польської армії? Хіба ж він не гідний пам’яті?» Бо тоді був чіткий розподіл: 8 травня — про всіх, окрім вояків радянської армії, й саме в ракурсі пам’яті, 9 травня — про вояків радянської армії, але більше в ракурсі перемоги.

І справді: на чому, розповідаючи про ту війну, роблять наголос наші медіа? На подвигах УПА. На злочинах командування Червоної армії. На рекрутуванні ненавчених і неозброєних хлопців, яких кидали на вірну загибель. Про злочини радянських вояків на території Німеччини. Не можна сказати, що про подвиги бійців радянської армії не ведуть мови зовсім — але фрагментарно й десь на задньому плані.

Я хочу, щоби мене правильно зрозуміли. Й звитяга УПА, й злочини радянської армії — все це було, й про все це треба нагадувати. Треба заповнювати пробіли й виправляти брехню традиційної радянської й нинішньої російської пропаганди. Так, потрібна «позитивна дискримінація» тієї ж таки УПА. Але заповнювати пробіли треба так, щоби не виникали нові. Щоби в підсумку поставала об’єктивна картина, а не така сама викривлена, тільки перевернута.

Тут потрібен ювелірний підхід, а не метод бульдозера. Відокремити в тій самій радянській армії звитягу від злочинів і все назвати справжніми іменами.

Нині ж ми віддаємо пам1ять про мільйони українців, що воювали в лавах радянської армії, на поталу «ОПЗЖ» та іншим медведчукістам. З якого це дива?

А жахи перебування під окупацією — вони були суворим табу за радянських часів і стали неформатом тепер. І може статися, що це так і залишиться білою плямою в історії, носії інформації просто підуть від нас, не розповівши.

Поки що ж у стороннього спостерігача, який знайомиться з українськими ЗМІ, може виникнути враження: радянську армію в Україні вважають радше окупанткою — от саме в контексті тієї війни. І що Гітлер для українців — знову ж таки, от саме в тому контексті — був меншим злом, аніж Сталін. Так, Сталін чинив геноцид українців — але ж не за обставин війни, та й це не означає, що Гітлер був кращим! Зрештою, Сталін хазяйнував над Україною незрівнянно довше — тільки й усього.

То звідки в того стороннього спостерігача виникне відчуття провини гітлерівської Німеччини перед Україною? Якщо цей спостерігач — німецький, то чи може в нього виникнути український комплекс? Дуже навряд чи.

І принагідне запитання. Поляки загалом вважають УПА колаборантами. А чи знають вони, що радянська пропаганда змальовувала такими самими колаборантами Армію Крайову? Поділяй і володарюй. Може, таке знання дещо змінило б уявлення?

Що ж до загальної інформації про ту війну, то сьогодні конче потрібна зваженість і об'єктивність.

Фото: РБК-Україна