Вчора пресслужба президента назвала кордоном межу між підконтрольною та окупованою територіями Грузії. Прессекретар Володимира Зеленського Сергій Никифоров заспокоїв: мовляв, на відносини України з Грузією це не вплинуло, бо «грузинська сторона прекрасно знає нашу позицію щодо окупованої Абхазії».

Сказане Никифоровим, узагалі-то, називається відмовкою для дурників. Адже прессекретар не знає й не може знати реальної реакції грузинської сторони — так само, як і того, чи справді Грузія «знає», а чи тепер уже й не впевнена.

Легковажність — от що впадає в око в цих словах. А також незнання — або ж нехтування — основою основ міжнародних відносин, тобто найретельнішим добиранням формулювань, від яких залежить надто багато. А вийшло так, що пресслужба президента України один до одного відтворила один із фундаментальних постулатів російської пропаганди.

У будь-якому разі, ставлення до подібних ляпів як до дрібниць у міжнародних відносинах неприпустиме, це — кричуще дилетантство.

Днями речник української делегації у Тристоронній контактній групі Олексій Арестович заявив, що в разі, коли США та країни Євросоюзу здаватимуть інтереси України, Україна переорієнтується на Схід.

Особливої пікантності цій заяві додає той факт, що такий кульбіт означатиме фактичний вихід України з Мінського процесу, бо інакше це буде повний абсурд, а у Тристоронній контактній групі поняття «Схід» асоціюється з Росією — бо ніякого іншого «Сходу» там немає.

Сам Арестович невинно пояснив це висловлювання тим, що виступав «як приватна особа, як експерт».

Ще кількома днями раніше грався у приватність голова фракції «Слуги народу» у Верховній Раді Давид Арахамія. То він запропонував «вирівняти відносини з Китаєм, який є нашим торговельним партнером номер один». То він на пару з Олександром Корнієнком розсипався у компліментах на адресу Комуністичної партії Китаю — саме так, це — не помилка! Арахамія зізнався, що «китайський приклад — унікальний, завдяки китайській партії», а Корнієнко — що Китай буцімто «завжди показував приклад», як можна гарантувати всім жителям країни «високий рівень соціальних гарантій».

Але й цього було замало: той-таки Арахамія зізнався, що принципи «Слуги народу» та Комуністичної партії Китаю «багато в чому збігаються».

Й отут уже на повну потужність завила, загула тривожна сирена: то, виходить, «Слуга народу» уявляє майбутнє України в річищі «партія веде»? «Слуга народу», як випливає з цих слів — це протототалітарна партія? І біда в тім, що таких сирен назбиралося вже досить немало. І це тільки публічних, а кулуарних, про які журналісти дізнаються з власних джерел, набагато більше — стосовно відносин із тим же Китаєм, якими нібито наближені до президента особи можуть почати шантажувати Захід...

Між тим заступниця голови фракції «Слуги народу» — тобто заступниця того ж таки Арахамії — Євгенія Кравчук обрала для роз'яснень легковажний тон — мовляв, «Давид — ньюзмейкер № 1 в нашій фракції. Все, що він скаже, навіть про погоду, перетвориться в новину». Розуміти, мабуть, треба так, що ньюзмейкер — це любитель епатажу, що повсякчас верзе дурниці. А новини, відповідно, — це і є ті дурниці. Якими партія й годуватиме «народ». Теж, до речі, досить дивна поведінка як для демократичної партії. Ну, й, звісно ж, класичне: Арахамія промовляв як приватна особа.

Головне ж, представники «Слуги народу» мало не завжди обирають грайливий і легковажний тон у сподіванні залагодити надто вже численні ляпи та конфузи. Славетний російський поет-пародист Александр Іванов колись написав у пародії на вірш такої собі Лариси Тараканової: «Я писала стихи понарошке, Вы их зря принимали всерьез». Це могло би стати комунікаційним девізом «Слуги народу»: «Вони вели політику "понарошке", ми їх даремно сприймали всерйоз». От тільки згадана тривожна сирена...

А ще Кравчук запевнила, що «ідеологію ми не змінювали». Знати б тільки, якою вона є — та ідеологія «Слуги народу». Бо сказане Кравчук слово «центристи» не означає рівно нічого: дуже багато політичних сил за  тридцять років незалежності декларували себе «центристами». А найбільше про свій «центризм» розповідали типово олігархічні бізнес-партії.

Спробуймо розібрати ті польоти думки. Найперше, вони означають незнання представниками владної партії політичних азів, абеткової речі: не існує приватних осіб на ймення Давид Арахамія, Євгенія Кравчук, Сергій Никифоров, Олексій Арестович, Олександр Корнієнко. Те саме, до речі, стосується й Юлії Мендель. От не існує. Пішовши в політику, вони здали свою приватність у сейф на зберігання — й зможуть забрати її лише тоді, коли підуть на пенсію — вирощувати кабачки й писати мемуари.

І соцмережі, а тим паче виступи на телеканалах — це не приватні розмови серед вузького кола друзів. Це — виступи для невизначено широкої аудиторії, що й є маркером масової інформації.

І, зокрема, для закордонних спостерігачів усі виступи названих осіб — це не виступи приватних осіб, а висловлювання провідних функціонерів правлячої в Україні партії. Хоч б де й за яких обставин ті висловлювання пролунали. Якщо ж політик офіційно заявляє одне, а «як приватна особа» — зовсім протилежне, то в закордонних спостерігачів також складається відповідне враження — й про цього політика, й про його політичну силу в цілому.

І що тих спостерігачів найперше здивує, то це сприйняття представниками «Слуги народу» України як об'єкта, пасивної сторони — «кому дістанеться». Абсолютне неусвідомлювання того, що позиція й поведінка самої України, тобто представників її влади, можуть або згуртовувати Захід у підтримуванні України, або роз'єднувати його й робити пасивним.

Друга абеткова річ, яку, судячи з усього, не розуміють представники «Слуги народу»: дипломатія — це не лише робота МЗС, а злагоджена (або розхристана) робота всієї влади в цілому. І їх самих зокрема.

Отже, Китай. Між ним та Заходом існує протистояння — аж до тієї міри, що США оголошують його одним із головних супротивників. Російська пропаганда змальовує це так, ніби США й Захід у цілому вороже ставляться до Китаю з побоювань, що той осяде провідні позиції у світовій економіці, обжене їх. Отакий підлий той Захід, й отакі підлі в нього методи конкуренції. Такий погляд цілком лягає в уявлення Путіна про світову політику.

На жаль, ця пропагандистська теза здобула чималу популярність і в нас — аж до того, що з'являється в найреспектабельніших ЗМІ.

Насправді ж ідеться про те, що Китай — то жорстко тоталітарна репресивна держава, де порушують основні права людини, де не існує свободи слова й свободи взагалі. І, до того ж, експансіоністська держава. І буде справжньою катастрофою, якщо така держава й справді стане світовим лідером — це переверне з ніг на голову всю людську цивілізацію.

І, до речі, в ООН Китай жодного разу не виступив на підтримку України щодо окупації Росією її територій і російської агресії в цілому. Або обіймав нейтральну позицію, або ж солідаризувався з Росією. Ну, то орієнтуймося на нього, нумо.

«Високий рівень для народу». За даними МВФ на доковідний 2018 рік, які наводить Вікіпедія, за ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності Китай посідав 73-тє місце — трохи нижче за Барбадос, Габон та Домінікану й трохи вище за Азербайджан, Ботсвану та Ірак. Найбідніша з країн Євросоюзу — Болгарія — посідала 60-те місце. Ото й усе порівняння.

Так, у цілому Китай є дуже потужним — але ж півтора мільярди населення! Багатство Китаю — теж один із пропагандистських міфів. А наша влада, схоже, з обивательською простотою в нього вірить.

Здавна існує ще один пропагандистський міф — що буцімто от якби ми обрали китайський шлях, без радикальних реформ — були б, як Китай, і не було би провалу 1990-х. Тільки от путінська Росія саме цим шляхом і намагається йти — зберігаючи традиційний уклад і традиційні «скрепи». Результат ми всі бачимо. А річ у тім, що не можна повторити шлях Китаю — він пасує тільки Китаю. А основою китайського стрибка стали так звані вільні економічні зони, у яких була повна наявність західних свобод, і багатомільйонна китайська діаспора, на представників якої репресивність державної машини не поширювалася. До того ж, у стереотипах Східної Азії діаспорні китайці посідають те саме місце, що в європейських стереотипах діаспорні греки, євреї та вірмени — вони мають репутацію вдалих комерсантів.

Так, країни Заходу й самі потужно торгують із Китаєм. Але вони не виголошують панегіриків на адресу тамтешнього комуністичного режиму. Бо Китай відокремлює економіку від політики. Й мати з ним успішні економічні справи цілком можна без слів про орієнтацію чи розворот на Схід.

І ще одна маніпуляція. Так, Китай є найбільшим торговельним партнером України. Але це — лише якщо брати окремо по країнах. Якщо ж узяти Євросоюз у цілому, то з великим відривом найбільшим торговельним партнером буде саме він.

Шантажування: не любить нас Захід — підемо до інших? Це навіть у повсякденному житті не працює. А в політиці — Захід просто скаже: ну, то йдіть собі з Богом. Мовляв, це доводить, що ви, тобто Україна, були нашими не свідомими, не цивілізаційними союзниками, а меркантильними й ситуативними: «була без радості любов».

Тим паче, що перед нами — досвід Туреччини: вона також почала свій «дрейф на Схід», щоби змусити Євросоюз прийняти її до своїх лав. До неї був перелік цілком конкретних претензій, які можна було просто залагодити, але Туреччина вирішила шантажувати. Результат? Вона не наблизилася, а віддалилася від членства у Євросоюзі, а «дрейф на Схід» із засобу, схоже, перетворився на мету.

Що ж до можливого флірту України з Китаєм, то радикальне зближення з ним вже проголосила й Росія. Перспектива ? Друг мого друга — мій друг, Путінові тільки того й треба. Китай захищати Україну й оголошувати проти Росії санкції не стане.

А місяць тому, згадаємо, сталося те, що вже точно не залишилося непоміченим закордонними спостерігачами. Україна відкликала свій підпис під документом ООН, що закликав ретельно вивчити ситуацію у китайському Сінцзяні на предмет порушення прав людини. Відкликала в обмін чи то на поставки вакцини, чи то на співробітництво в розвитку української інфраструктури.

І це була дипломатична катастрофа. Усі понад сім років російської агресії Україна звинувачує Захід, зокрема ЄС, у торгівлі принципами, у зраді України на користь бізнесу з Росією. А що зробила сама Україна місяць тому?

За повідомленнями ЗМІ, у Сінцзян-Уйгурському окрузі Китаю (його застаріла назва — Східний Туркестан) у численних концтаборах ГУЛАГівського типу китайська влада «перевиховує» уйгурів, змушуючи їх відмовитися від своєї мови та своїх традицій. Враховуючи, що до Сінцзяну з півночі Тибетського округу було переселено етнічних казахів, не виключено, що «перевиховують» і їх.

От у такий спосіб Китай здійснює свою політику «миодіннарод». Так-так, у Китаї ця теза — досить давня. Й, зважаючи на дружні відносини Китаю з Росією, можна припустити, що те саме чекало би на всіх нас у разі, якби Росія захопила Україну.

Що мала би робити Україна? Що є сил проводити паралелі, вказуючи світу, якого масштабу катастрофа може статися в разі нової російської агресії. А Україна відкликає свій підпис.

Звісно, можна припустити, що в оточенні президента й не чули ані про Сінцзян, ані про те, що там відбувається. Але ж в МЗС це точно знають!

І якщо Україна відверто торгує принципами, то чи може вона вимагати від інших не робити того самого?

Між тим що ми бачимо з боку Заходу реально? Зустріч Джо Байдена з Путіним мала несподіваний наслідок — вона мала би спонукати лідерів Німеччини, Франції та деяких інших європейських країн також зустрітися з Путіним. Бо вони не гірші за Байдена й не нижчі від нього за статусом — якщо йому можна, то й їм так само. Але ці зустрічі не відбулися. Й ми не знаємо, чим би вони завершилися, якби відбулися. Ніяких реальних послаблень на даний момент Росія не отримала, ніякого «всепропало» немає. Все решта — розмови й припущення. Не факти.

А відкликання Україною свого підпису — це вже факт. І висловлювання чільних представників української влади — це теж факт. Це — факти, після яких представники НАТО та Євросоюзу мають усі підстави вбачати в Україні тимчасову попутницю, але не союзницю.