Завершуємо серію подкастів «Аби почули» на «Детекторі медіа», в яких слухачі Відкритого університету реформ розплутують проблеми комунікації реформ, спілкуючись із людьми, які безпосередньо їх втілюють.

У першому подкасті ми спілкувалися про медичні комунікації за часів реформи Супрун і під час пандемії з ексречником МОЗ у 2018-2019 роках Олександром Ябчанкою. У другому — говорили про те, як відбувалася комунікація реформи у сфері державних та суспільних медіа, зі Світланою Остапою, медіаексперткою та головою Наглядової ради НСТУ. У третьому — Олександр Ярема, державний секретар Кабінету Міністрів України та ексзаступник міністра молоді та спорту, розповідав про комунікації реформи молодіжної політики.

Гість четвертого подкасту — Сергій Горбачов, перший освітній омбудсмен України. Дебютував у сфері освіти як учитель російської мови й зарубіжної літератури. Після певної перерви на роботу в медіа, у 2015-му став директором київської школи №148, а вже в 2019 році був обраним першим освітнім омбудсменом України. Сам Сергій Горбачов вважає, що освітній омбудсмен має стати голосом освіти у владі.

Освітньому омбудсмену доводиться виступати буфером між освітянами, батьками та міністерством у багатьох скандальних питаннях — випадках булінгу та поборів у школах, при спробах скасувати ЗНО, полярних думках щодо запровадження християнської етики у школах, у суперечках щодо перевантаженості освітніх програм тощо. У подкасті Сергій Горбачов розповідає про створення офісу освітнього омбудсмена, виклики, з якими він стикається у роботі, а також про намагання налагодити ефективніший діалог між усіма сторонами освітнього процесу, включно зі вчителями та МОН.

Слухайте записи подкасту на Google Podcasts, Spotify, Sound Cloud та Anchor.

— Сергію, одразу після обрання вас першим освітнім омбудсменом України ви сказали, що хочете, щоб освітній омбудсмен став голосом освіти у владі. В законі про освіту сказано, що омбудсмен має захищати права у сфері освіти, а тобто права самих учнів, батьків та вчителів, хоча інтереси цих сторін можуть кардинально відрізнятися. Як вам вдається представляти інтереси різних груп? Опишіть, будь ласка, у двох словах механізми, які освітній омбудсмен може використати для захисту прав учасників освітнього процесу.

— Насправді, освіта дуже складна сфера. У ній є величезна кількість людей, інтересів, упереджень, поглядів, і дуже складно іноді буває знайти рішення, яке б задовольнило якщо не всіх, то хоча б більшість учасників освітнього процесу. Ви абсолютно маєте рацію, що подекуди між інтересами дітей, батьків та вчителів є різниця й певні відмінності. Але ми маємо розуміти, що в них є одна головна мета: щоб дитина здобула якісну освіту в безпечному освітньому середовищі. Тому однією зі складних складових моєї роботи є те, що досить часто доводиться налагоджувати містки й шукати порозуміння між усіма учасниками освітнього процесу. І тут буває по-різному. Буває, що достатньо просто поговорити, пояснити чинне законодавство, точку зору або позицію іншої сторони і, в принципі, можна завадити ситуацію. Але бувають ситуації, коли люди займають дуже жорсткі позиції. Тоді доводиться вже вирішувати ситуації, застосовуючи інші інструменти, наприклад, посилаючись на статтю 73 Закону «Про освіту», яка визначає мої повноваження чи інші нормативні акти, а також просто спрямовувати вимоги, вимагати проведення перевірок, надання певної інформації. Насправді, ось ці інструменти: комунікація, медіація й вимога дотримання закону — вони є основними в роботі освітнього омбудсмена.

— Вас обрали першим освітнім омбудсменом і, наскільки мені відомо, такої інституції в Україні до цього не існувало. По суті, вам було потрібно побудувати її з нуля. До того ж велика частина вашої роботи базується саме на скаргах учасників освітнього процесу, але для того, щоб люди зверталися зі своїми скаргами, потрібно було створити мінімальний рівень довіри до офісу освітнього омбудсмена. Яким чином ваша команда комунікувала створення офісу освітнього омбудсмена і його функції учасникам освітнього процесу? Чи була на вашу думку ця комунікація успішною?

— Довіра — це дуже складний багатофакторний процес і суспільне явище, яке не можна однозначно визначити якоюсь однією дією. Довіра до певної інституції формується з довіри до інституції як такої і з довіри до тих персон, які її уособлюють. У цьому сенсі нам дійсно довелося багато попрацювати, але певний рівень суспільного інформування був у мене ще й до того, як я був призначений на цю посаду. Як ви знаєте, в мене є певний авторитет як у директора школи і вчителя. Враховуючи те, що я в освіті дуже давно, в мене досить багато учнів, і вони також формували певний суспільний фон довіри саме до мене, як до людини, яку вони добре знають. Окрім того, я досить довго працював у журналістиці у дуже пристойних виданнях, як-от, наприклад, у «Комерсанті», де я очолював інформаційний центр. Тому мене досить добре знає журналістська спільнота, і я досить добре відомий як освітній експерт, який вміє розповідати про освіту, і це значно спростило початок роботи на посаді. Але, звісно, треба було розширювати інформацію про освітнього омбудсмена, про те, що ми робимо, як ми робимо та чим ми можемо допомогти. Тому ми одразу створили офіційну сторінку освітнього омбудсмена та сайт. Наша сторінка на фейсбуку має досить непогане охоплення: за 2020 рік ми мали близько 8,5 млн природного охоплення. Нас читають, наші публікації практично завжди викликають резонанс, здебільшого нас підтримують, іноді нас критикують, адже є різні думки. Тим не менш, ми діємо як медійна одиниця, і вона працює ефективно, що мене дуже тішить, оскільки правопросвітництво є одним із моїх головних завдань.

— Чи правильно я розумію, що серед соціальних мереж офіс освітнього омбудсмена робить акцент саме на фейсбуку? Чи розглядали ви інші соціальні мережі, адже фейсбук — це своєрідна бульбашка. Подаючи інформацію тільки там, не завжди можна достукатися до всіх учасників освітнього процесу, а особливо до самих учнів.

— Я це чудово розумію, як і те, що є інші платформи, соціальні мережі й месенджери. Тому в нас є акаунт у телеграмі. Хоча й неактивний, але є акаунт і в інстаграмі, який найближчим часом треба розвивати. Тут проблема полягає в тому, що ми маємо досить обмежений ресурс для одночасного просування інформації в кількох мережах. Загалом, крім мене, в медійному напрямку служби освітнього омбудсмена працює двоє людей. Адже все ж таки основна наша робота — це розгляд звернень, і це займає левову частину часу, бо це основне: ми маємо відреагувати на звернення, розглянути, підтримати людину, надіслати вимогу, запитати документ. Це окрема дуже складна й насичена робота. Але тим не менш, я вважаю це питання абсолютно доречним, і для нас зараз, вочевидь, наступним кроком буде саме просування в іншій цільовій аудиторії. Наразі наша цільова аудиторія — це дорослі люди, які є або батьками здобувачів освіти, або педагогічними працівниками. До нас також звертаються й учні та студенти. Але можливо, саме тому, що ми не вийшли в той сегмент медійного простору, де вони є основною групою, їх не так багато.

— Чи піднімався рівень довіри чи рівень обізнаності до нової інституції, чи збільшилася кількість скарг впродовж існування офісу?

— Кількість звернень (а звернення не обов’язково є скаргою, ми розглядаємо й пропозиції, й запити на роз’яснення), звісно, зростала з часом. Спочатку нас мало хто знав. Але кількість звернень вибухоподібно зросла з початком пандемії, бо саме тоді я зробив кілька відкрито-емоційних, навіть злих публікацій про ту маячню, яку доводиться відчувати на собі вчителям. Адже саме вони на початку опинились у найбільш вразливому становищі. Наприклад, ще 17 березня минулого року я зробив дуже емоційно насичений пост: я закликав керівників закладів освіти припинити заганяти вчителів до порожніх холодних шкіл. Цей заклик дуже резонував, у нас було сотні тисяч переглядів і тисячі репостів цього допису. Вчителі побачили, що є людина, яка розуміє їхню ситуацію й готова надати допомогу. Тоді до нас стало звертатися багато вчителів. Це був перший момент, коли ми відчули різке зростання. Другий момент зростання відбувся влітку минулого року, коли я отримав інформацію про те, що є дуже неприємні наміри скасувати ЗНО, яке я вважаю абсолютно необхідним для дотримання правил в освіті. Ми організували флешмоб, який називався «Руки геть від ЗНО», та отримав мільйон переглядів на нашій сторінці й величезну підтримку. Загалом за півтора року ми отримали близько 4000 звернень у різному форматі: це й письмові звернення (офіційно оформлені звернення через сторінку освітнього омбудсмена), звернення через соціальні мережі (ми комунікуємо й через месенджер у фейсбуку), десятки телефонних дзвінків, якими ми даємо роз’яснення кожного дня. Тобто процес комунікації йде, і я вважаю такі речі критично важливими для існування будь-якої структури, яка покликана захищати права. Комунікація, роз’яснення, підтримка — це дуже важливо.

Інституція не лише працює. Ми з вами, як медійні люди, повинні розуміти, що людина завжди підтримує те, що резонує з її потребами, з її відчуттям справедливості. Наприклад, чому я до вас затримався й не одразу зайшов на роботу? Я отримав сьогодні новину, яка мене просто вбила наповал. Я навіть затримався на інтерв’ю з вами, бо писав вимогу про проведення службової перевірки.

На відео, на останніх словах ця «вчителька» просто б’є дитину по голові. Це настільки обурливо та настільки не збігається є з моїм розумінням того, що має робити вчитель та як він узагалі має себе поводити. Ми одразу оформили вимогу на проведення службової перевірки, щоб визначити, чи відповідає ця людина вимогам до займаної посади. Простіше кажучи, такій людині не місце у школі. Вона гнобить дітей та травмує їх на все життя. Це неприпустимо. Саме тому такі речі резонують. Ви зараз будете здивовані, але коли я оприлюдню цей лист, а під моїм дописом деякі батьки будуть казати: «А що тут такого? Це все нормально. Дітей треба тримати в їжакових рукавицях, тому що вони такі-сякі». І мене це настільки дивує, а також не відповідає нормальному розумінню, що таке людське життя та людська гідність. І я іноді просто відчуваю дуже негативні емоції… Саме тому будемо вимагати, щоб ця вчителька була звільнена негайно. Вона не має права працювати з дітьми, адже вона їх просто нищить. Це конкретний кейс та подія моєї роботи, якою я займаюся щодня. На щастя, такі випадки трапляються не кожного дня, але, на жаль, це й не поодинокі випадки.

«Вимога ходити до школи в однаковому одягу — це класика булінгу»

— Це підводить нас до великої теми булінгу. Останні роки особлива увага приділяється цій темі. Крім того, у 2018 році Верховна Рада проголосувала за закон про булінг, де цькуванню дається наступне визначення «булінг (цькування) — діяння учасників освітнього процесу, які полягають у психологічному, фізичному, економічному, сексуальному насильстві, внаслідок чого могла бути чи була заподіяна шкода психічному чи фізичному здоров’ю потерпілого». Але погодьмося, що це дуже абстрактне визначення, особливо психологічне і сексуальне насильство. Наприклад, коли я почав навчатися за кордоном, багато речей, які були нормальною поведінкою в Україні, в тій самій Америці уже вважалося булінгом. Тут питання таке: як пояснити і батькам, і вчителям, що булінг — це не школа життя і йому не місце в освітньому процесі? Хто і як повинен комунікувати, як відрізняти випадки булінгу і що робити в таких ситуаціях?

— Відповідь проста. Про це варто запитувати в людини, яка є об’єктом булінгу. Чи вважає вона ті чи інші дії прийнятними, чи не прийнятними? Гідність людини визначається не моїм уявленням — це визначає сама людина. Є люди, які вважають терміни, недоброзичливі для визначення національностей, цілком прийнятними, обґрунтовуючи це тим, що так завжди казали. Але людина, яка це чує і відносить себе до певної національності або етносу, сприймає це як образу. Важливе саме сприйняття цієї людини, а не думка того, хто розповідає, як було прийнято раніше. Так само і з булінгом. Ви чули той жахливий запис і виразний булінг? Але навіть у цьому випадку деякі батьки вважають, якщо їх так вчили, то їхніх дітей потрібно так вчити — принижуючи, даючи стусани, так горланячи, що в мене кров стигне в жилах, коли таке чую. При тому, що я доросла людина з великим досвідом, але мені просто страшно стає від такого. Ви уявіть, що відчуває маленька дитини. Тому треба комунікувати й розповідати, що булінгом може бути те, що комусь видається цілком звичною річчю.

Наприклад, заборона дитині попити води, вийти до туалету — це абсолютний булінг. Вимога ходити до школи в однаковому одягу — це класика булінгу. Я особисто знаю такі випадки. Ми розглядаємо такі звернення, коли дитину не допускають до занять тому, що вона прийшла в штанях не того кольору. Тобто, вимагають темно-сині, а вона прийшла в джинсах, наприклад. Це повна дурня. Яке право має доросла людина вимагати від іншої людини, щоб та одягалась так, як їй подобається? Коли я чую виправдання деяких директорів про те, що в них такі статути, в мене виникає одне пояснення: будь-який статут — підзаконний акт. А є закони, є гарантовані Конституцією права… Жоден нормативно-правовий акт чи закон не визначає обов’язковість шкільної форми.

— Хотілося б поговорити про випадки, коли цькує вчитель. Наприклад, мені говорили, що якщо я стану медиком, то мої пацієнти будуть помирати, а будинки, які я збудую як архітектор, будуть валитися, наче карткові. На щастя, в таких випадках я завжди міг звернутися до директора школи, й у моєму випадку він завжди був готовий допомогти. Але трапляються випадки, коли цькує директор. Наприклад, зовсім недавно в Соснівському ліцеї директорка цькувала учнів школи через їхній зовнішній вигляд. Як комунікується батькам і самим здобувачам освіти, що робити в такому випадку, коли цькує найвпливовіша людина у школі?

— Наказ Міністерства освіти №1646 від 28 грудня 2019 року впроваджує процедури реагування на повідомлення про булінг. І, по-перше, потрібно негайно писати заяву. До речі, це загальна практика, яка дуже довго та важко доходить до наших співвітчизників. Жодні усні звернення та домовленості просто не працюють. Треба відразу писати заяву та фіксувати її. Але в заяві мають бути відображені факти. Я чимало разів стикався з тим, що пишуть заяву, а ми потім отримуємо звернення, де написано: «Мою дитину ображають» або від учителя: «Директор школи мене цькує». Інколи по 3-4 сторінки пишуть, а іноді і 20 сторінок. Я відразу запитую: «Що саме сталось?» Тому що репліка: «Мою дитину образили» — це не факт, а лише оціночне судження. Дуже багато людей дивуються, коли я про це розповідаю, і говорять: «А що тут не так? Так справді мою дитину образили». Але насправді ж ми не знаємо, чи вашу дитину образили. Для того, щоб зрозуміти, спочатку треба дитину запитати. Але виникає питання, чи було це дійсно булінгом? Ми можемо зробити висновок після того, коли подивимось, що ж відбувалося насправді. Тобто потрібен фактаж: певного числа на певному уроці в такому класі певна людина сказала це, а потім конкретні слова. Це вже є фактом, який можна розглядати і робити висновки. Я наголошую на тому, що аудіо- та відеозаписи можливі без згоди особи, якщо йдеться про порушення прав.

— Минулого тижня я спілкувалася з учителем історії, громадянської освіти й основ здоров'я, а також переможцем Global teacher prize Ukraine у 2020 Василем Дяковим. Він розповів про проблему: всі учасники освітнього процесу аргументують, що для учнів 8-9 класів 7-8 уроків — забагато, це перевантаження дітей та освітніх програм, і неефективно, але МОН України на це не реагує. Тобто суспільство, учасники освітнього процесу висловлюють аргументи й очікують комунікації, а з комунікацією є певна проблема. Чи могли б ви прокоментувати, де можливий корінь цієї проблеми? Як цю ситуацію можна покращити? І що ви як освітній омбудсмен можете зробити?

— Причина перевантаженості програм, по-перше, полягає в тому, що найбільш класні вчителі є фанатами своїх предметів. І кожний хороший учитель досить сильно зациклений на тому, щоб діти знали його предмет. І хорошому фізику, математику чи викладачу будь-якого предмета видається, якщо дитина не буде знати, наприклад, історії, як і яким чином війська підходили до Фермопільського проходу — то в житті дитини щастя не буде. І для людини, яка займається певною професією, це цілком природно. Але в пересічної людини виникає питання, навіщо знати такі подробиці. Головне — розуміти сутність історичного процесу та головних його акторів. Якщо це фізика, то треба розуміти, чому ми можемо спілкуватися зараз. А чому ми можемо спілкуватися? Тому що Фарадей майже 200 років тому відкрив електромагнітну індукцію. І з розвитку цієї індукції виникло радіо, телебачення, інтернет і т. д. От такі прості речі, але важливі у життєвому сенсі, є у програмі, але на них не звертають особливої уваги. А дітям просто «напихають» у голови другорядну та неважливу для розуміння інформацію. І коли пан Василь, який є класним учителем, про це розмірковує, то я б хотів у нього запитати, як би він подивився на те, що години з його предмета будуть скорочені? От знаєте, я брав участь у величезній кількості різних робочих груп, конференцій, обговорень стосовно змісту освіти, й завжди є правило без винятків. Ти запитуєш людину, чи треба нашим дітям дати більш структуровану, більш якісну, більш змістовну освіту, викинувши з неї все непотрібне. Відповідь: «Так, правильно, ура!». Окей, почнімо з вашого предмета. Відповідь: «Ви що, так не можна». І це правда: кожен хоче, щоби хтось змінювався, але лише не він. Це проблема, і цю проблему потрібно вирішувати заходами державної політики. А це не завжди виходить, бо є, на жаль, я би так сказав, корпоративний спротив проти того, щоб освіта була такою.

«Конституція визначає, що церква відділена від держави, а держава — від церкви. Для мене виглядає досить дивним те, що є спроби завести церкву і християнську релігію в освіту»

— На початку 2021 року спалахнуло багато конфліктів навколо запровадження обов’язкового курсу етичного спрямування у 5-6 класах. Це відбулося тому, що люди сприймають цю новинку як обов’язкове викладання християнської етики, що суперечить Конституції. Міністр освіти Сергій Шкарлет наголошував, що курси етичного спрямування не є християнською етикою. Але чи почуло це суспільство? Бо майже все обговорення в соціальних мережах, яке досліджували наші аналітики, було саме про християнське етику. Ба більше, 28 січня на інфоресурсі УГКЦ з'явилася стаття із заголовком «Небайдужих закликають підтримати обов’язкове викладання християнської етики», хоча, за словами міністра, він комунікував із Радою Церков щодо цього питання. Це все стало причиною поляризації суспільства, якого можна уникнути, пояснивши нерелігійну природу таких курсів. Що може зробити держава, щоб це правильно комунікувати всім сторонам?

— Тема дійсно гаряча, й вона полягає в руслі конституційних прав і вимог законів України. Я постійно посилаюся на закони України, бо для мене це стало настільки звичним за час перебування на посаді освітнього омбудсмена: потрібно знати освітнє законодавство і як воно застосовується, особливо в частині дотримання прав. Є стаття 35 Конституції України, яка чітко визначає, що церква відділена від держави, а держава — від церкви. І для мене виглядає досить дивним те, що є спроби завести церкву і християнську релігію в освіту. Незважаючи на те, що Україна за складом населення справді є переважно християнською (якщо людина вірить, то вона радше за все буде християнином), тим не менш Конституція є Конституцією, і ми маємо її дотримуватися. Чому виникла така ситуація і такі жорсткі дискусії з приводу саме цих курсів? Тому що багато хто й цілком обґрунтовано вважає, що під цим флером, під цією завісою, намагаються зробити саме релігійну освіту в закладах освіти.

— З’являється маленька проблема: як показує дослідженнях наших аналітиків, релігійні організації в Україні цього не розуміють. Також Міністерство освіти і науки починає підтримувати дуже тісний контакт із релігійними організаціями. Виникає запитання: як правильно пояснити різним релігійним організаціям в Україні, що ми хочемо розповісти про вашу релігію, але ми не будемо цього нав'язувати вашим дітям?

— По-перше, ви дуже помиляєтеся щодо того, що вони цього не розуміють. Ні, вони все чудово розуміють. Особливо добре вони розуміють питання підтримки громад. Зрозуміло, що вони зацікавлені в тому, щоб у них конкретної конфесії було більше, оскільки це їхня суспільна вага, їхнє існування. Тут все дуже просто: вони все дуже чудово розуміють. Їм не треба пояснювати, від них треба вимагати, щоб вони дотримувалися чинного українського законодавства.

«Батьки, які тиснуть на інших батьків, — це люди, які граються з вогнем»

— Протягом останніх чотирьох років я стежу у фейсбуку за об’єднанням «Батьки SOS». І за весь цей час велика частка скарг була саме про побори, що ініціюються самими ж батьками у школі. Напевно, українці звикли, що держава нічого не фінансує і все потрібно оплачувати із власної кишені. Але зараз ситуація інша: держава чітко взяла на себе зобов’язання забезпечувати учнів усім необхідним за бюджетні кошти, але побори не припинилися. Цікаво, що в цьому випадку тиск здійснюють самі ж батьки, вдаючись до аргументів «вам байдуже на життя своїх дітей» та перетворюючи благодійні внески на обов’язкові. Яким чином можна прокомунікувати ініціативним батькам, що вимагати гроші в інших батьків незаконно? І чи розуміють вони, як отримати кошти від держави для задоволення нагальних потреб?

— Це питання дуже актуальне. У неділю я зробив допис на сторінці Освітнього омбудсмена стосовно запитів директора школи. 150 тисяч людей його прочитали. У ньому йдеться про те, що директор школи має регулярно писати запити на забезпечення школи всім необхідним. Багато директорів школи це роблять. Я сам дуже регулярно й наполегливо виносив мозок усім, кому міг, щоби школа отримала все, що має, для забезпечення цього процесу. Те, що 148-ма школа за час, коли я був там директором, оновила актову та спортивну залу, це багато хто знає, це не з неба впало. Те, що одразу швидко реагували на запити, якщо щось траплялося, наприклад, якщо десь дах зірвало, — це відбулося завдяки репутації нового директора, який не мовчить і пише запити. Але не всі директори на це наважується або не всі знають про цю можливість.

Батьки, які тиснуть на інших батьків, — це люди, які граються з вогнем. Достатньо більш-менш освіченій у правовому сенсі людині сказати: «Ось це ви вимагаєте з мене гроші, щоб я кудись сплачував? А статтю 189 Кримінального кодексу читали, яка називається “вимагання”? А там передбачені досить серйозні терміни». Я розумію, що це не кожен може зробити і не в кожного це вдасться. Але це найбільша проблема, я абсолютно згоден. Коли я пішов до 148-ї школи, там існував готівковий фонд школи, який я одразу скасував. Я сказав людям, що я пишу запити, нам досить багато чого надають, просто треба знати про це. Треба писати запити, формувати потреби, бо я, наприклад, щороку видавав наказ по школі, яким зобов’язував усіх вчителів подати потреби, що їм для роботи, для кабінету, для діяльності. Ці запити ми узагальнювали, підбивали загальний підсумок і писали загальний запит в райвно, для того щоб ми могли це включити в тендер і отримати на школу. Школа, зазвичай, свого рахунку не має. І я можу сказати, що 80 % із того, що ми запитували, ми отримали.

Такий директор має мати велику впевненість і рішучість, бо не всім чиновниками подобається, коли їх запитують, чому вони не роблять добре свою роботу і школі чогось не вистачає. Тут є складова, про яку зазвичай не говорять, бо соромляться, а мені соромитися нічого. Зарплата директора школи є жебрацькою, вона є абсолютно не відповідною тому рівню відповідальності та обсягу роботи, який виконує звичайний директор школи. Ба більше, звичайний директор школи іноді отримує менше, ніж учитель. І це несправедливо й демотивує. Саме тому іноді важко знайти претендентів на посаду директора школи. Щоби прийти на цю посаду, іноді треба бути трошки фанатом, розуміти, що ти отримаєш малі гроші, й відчувати, що ти реалізуєш свою життєву потребу зробити щось класне. Або можуть бути інші мотиватори, не дуже вже доброчесні. Знайти якісного професіонала, який би пішов працювати директором школи в розрахунку на дрібну винагороду, дуже складно, бо зарплата саме директора школи є дуже малою.

Над подкастом працювали: Костянтин Римар (керівник проєкту), Валентина Данилюк, Євгенія Соболєва, Іван Юрчишин, Роксолана Смеречинська, Юрій Недзельський, Олена Малоіван. Подкаст створено за підтримки Відкритого університету реформ та ЦЕДЕМ.

Команда проєкту дякує команді Global Teacher Prize Ukraine і переможцю минулорічної премії Василю Дякову, які допомогли у підготовці подкасту. Ми закликаємо наших слухачів розказати історії їхніх вчителів та номінувати їх на Премію, бо за кожним успіхом стоїть учитель.

Слухайте записи подкасту на Google Podcasts, Spotify, Sound Cloud та Anchor.