Російські міфи та інформаційний вакуум: от що ми бачимо про НАТО в українських медіа

Російські міфи та інформаційний вакуум: от що ми бачимо про НАТО в українських медіа

15 Травня 2021
2843
15 Травня 2021
17:30

Російські міфи та інформаційний вакуум: от що ми бачимо про НАТО в українських медіа

2843
…поширене у ЗМІ, але хибне тлумачення. Мовляв, до НАТО не може вступити країна, яка має територіальні суперечки з сусідами, а Україна їх буцімто має в Донбасі та Криму.
Російські міфи та інформаційний вакуум: от що ми бачимо про НАТО в українських медіа
Російські міфи та інформаційний вакуум: от що ми бачимо про НАТО в українських медіа

Тема вступу до НАТО — точніше, бажання України вступити до НАТО — вчергове стала постійною, однією із провідних і у виступах політиків, і у ЗМІ. Учергове — бо за президентства Петра Порошенка вона такою вже була.

От тільки тема ця справляє дедалі більш парадоксальне враження — ніби наші знання про НАТО майже не змінилися з радянських часів. Знак змінився, ставлення змінилося, а конкретики не стало більше. А ще — над темою НАТО так і нависає тінь російської пропаганди — в даному разі дуже специфічна.

Почнімо з того, що назву Організації Північноатлантичного договору — а саме так розшифровується англійська абревіатура NАТО, й цієї абеткової інформації також майже не зустрінеш у ЗМІ, — як і за радянських часів, замінюють словами «альянс», «блок» та «військовий блок». Добре хоч, уже не «агресивний блок».

Із тих самих радянських часів за словами «альянс» та «блок» закріпилася негативна конотація: «в нас» — «союз» або «організація», «блок» — виключно «у них». Точнісінько таке саме співвідношення, як між словами «розвідник» та «шпигун». За словом «альянс» теж криється натяк на неблаговидні цілі й на нешанованість учасників — так у нашому політичному словнику ще з радянських часів повелося. Виходить, як колись в одному радянському місті за часів Хрущова під час візиту югославського диктатора Тито, з яким СРСР щойно примирився: «Пламенный привет дорогому товарищу Тито и его клике».

У наших ЗМІ ви практично ніколи не знайдете щодо НАТО слів «організація», «союз» тощо.

А почалося нинішнє пожвавлення теми НАТО зі слів Володимира Зеленського, адресованих президентові США Джо Байденові: «В такому разі в мене є дуже просте питання: пане президенте, чому ми досі не в НАТО?».

Було не лише і смішно, й соромно: це риторичне запитання було чітким відображенням традиційного російського погляду на НАТО — що буцімто Америка є хазяйкою, розпорядником у цій організації, а інші члени — її чи то протекторатами, чи то колоніями, чи то сферою впливу. Дискурс «пиндосов и подпиндосников» упізнаєте? А це він і був, хай навіть із протилежним знаком — позитивним, а не негативним. «Нидерланды находятся под НАТО», «Украина хочет лечь под НАТО, под Америку» — от саме такий погляд на світи: США — єдиний суб'єкт, усі інші країни НАТО — об'єкти.

Продовжив цю тему президент у бесіді з президентом Франції Емманюелем Макроном: «Я вважаю, що Франція відіграє велику роль у вирішенні цього питання» та «Ми зробили декларацію, яку ми укладаємо між країнами-партнерами, між країнами — членами Європейського Союзу, де та чи інша країна підписує з нами декларацію, коли вона підтримує Україну в прагненні бути членом ЄС. Скажу вам відверто, що декілька країн вже підписали цю декларацію. І є країни, які ознайомлюються зараз з цією декларацією. Я розказав деталі цієї декларації, я запропонував Франції також підтримати Україну. Я думаю, що президент Макрон ознайомиться з цією декларацією і надасть свою відповідь».

А це вже десь у ЗМІ, й неодноразово, я бачив фрази на кшталт: «НАТО — це передусім Німеччина».

Насправді в питанні вступу України від Америки, Німеччини, Франції, Великої Британії залежить рівно стільки ж, скільки й від будь-якої іншої країни — члена НАТО. Незгода однієї країни означатиме «ні» від усієї організації. Не погодиться з наданням Україні ПДЧ малюсінька Чорногорія з менш ніж мільйонним населенням — і все, просування України буде заблоковано. А в Чорногорії — дуже сильний російський влив. А ще є досить проросійська Угорщина. А ще є приязне ставлення до Росії або російський вплив у провідних політичних колах Чехії, Словаччини, Болгарії, Греції. А ще зі ЗМІ зовсім невідомо, як ставляться до України й чи ставляться якось узагалі Норвегія та Ісландія, що не входять до ЄС. Албанія та Північна Македонія взагалі залишаються для наших ЗМІ абсолютною білою плямою — точнісінько як і для російських. А кожна з цих країн може поставити шлагбаум на шляху України до НАТО.

Можливо, ведеться тиха дипломатична робота. Але ані з риторики президента та міністра закордонних справ, ані зі ЗМІ про це нічого не відомо. І очільники держави, й ЗМІ зациклилися — й не лише в питанні НАТО — на так званих великих державах, ніби це — очільники російської держави й російські ЗМІ. Бо це суто російський погляд на світи: мовляв, є «великі держави», й є «всякая шелупонь», буцімто «позбавлена суб'єктності», буцімто «пішаки великих держав». У російській блогосфері навіть трапляється: мовляв, навіщо існують ті Нідерланди, навіщо взагалі існують маленькі країни — лише щоби «ложиться под великие державы»: мовляв, ті ж Нідерланди могли б бути нормальною німецькою провінцією.

До речі, сам термін «великі держави» є суто російським, витягнутим Росією з глибин часу, у сучасному світі його не використовують. І відоме всім об'єднання G7 розшифровується не як «велика сімка» чи «семеро великих», як це можна прочитати в наших ЗМІ, а як «група семи».

А що взагалі являє собою НАТО — окрім як блок та альянс? У наших медіа цього теж практично не знайти, ніяких подробиць. У нашому інформаційному просторі НАТО живе на правах примари, такого собі казкового Ельдорадо. Чи не дивно, що ми хочемо, а наші ЗМІ переконують нас вступити туди-не-знаємо-куди?

А до речі, НАТО — зовсім не «військовий блок», а військово-політичне об'єднання, в якому політична складова є не менш важливою. Сорок років — від 1966-го по 2007-й — Франція не була учасницею військових структур НАТО, але залишалася членом організації й, відповідно, на неї поширювалися всі зобов'язання організації щодо «всі за одного», тобто колективного захисту. З 1974 по 1980 роки виходила з військових структур НАТО Греція»— але так само залишалася членом організації з усіма правами.

Особливо цікаво буває бачити в різних медіа твердження, буцімто Туреччина є «близьким союзником НАТО», або «тісним союзником», або просто «союзником». Панове, Туреччина є членом НАТО аж від 1952 року. І не просто членом, а другою військовою потугою. А слово «союзник» — так у НАТО офіційно звуться члени організації. Не знаючи й не дізнавшися зі ЗМІ цього — бо не було його у ЗМІ, ми не могли оцінити справжній зміст статусу «союзник США поза НАТО», про який велися розмови для України під час каденції Петра Порошенка.

Подеколи в наших медіа можна зустріти в тій або іншій формі посилання на «інтереси Росії», які буцімто лідери кран НАТО неодмінно враховуватимуть. Попри те, що одним із засадничих положень об'єднання є таке: жодна третя країна не має права слова в питаннях розширення НАТО. Мусування російськими політиками та ЗМІ теми буцімто порушення НАТО своїх обіцянок не приймати до своїх лав деякі країни свідчить про єдине: Росія й дотепер вважає країни колишнього СРСР та колишнього Варшавського договору залежними від себе. І таку російську позицію можна або засуджувати й викривати, або не брати до уваги й ігнорувати, але в жодному разі не змальовувати як буцімто «об'єктивну обставину».

Так, 2008 року Україні було відмовлено в наданні ПДЧ. Дуже частими є публікації, що нібито це лідери НАТО зважили на російське «вето». Можливо, й так. Але були й супутні обставини, навіть важливіші за цю, й якби не вони — хто знає, як би воно склалося.

Я особисто бачив у Луганську 2006 року багатотисячні демонстрації з гаслами: «НАТОвський чобіт не топтатиме українську землю» та «НАТО — руки геть від України». Підкреслю: багатотисячні демонстрації. Організаторами були Партія регіонів та Комуністична партія України — на той момент обидві були парламентськими партіями. І такі потужні демонстрації час від часу прокочувалися українськими сходом та півднем протягом усього президентства Віктора Ющенка.

То як ви гадаєте: чи стало би НАТО робити кроки назустріч країні, величезна кількість громадян якої була категорично проти НАТО? І в разі зміни влади у якій курс на НАТО цілком могло бути згорнуто — що, власне, й сталося, коли президентом став Янукович? І у владі якої з очевидністю було багато агентів Росії, які всю внутрішню інформацію організації зливали б до Москви, до потенційного супротивника? Власне, згодом з'ясувалося, що навіть міністр оборони України за Януковича мав російське громадянство.

Додайте до того, що більшість військ України за радянською інерцією були сконцентровані уздовж західного кордону й націлені проти НАТО — проти тих, до чийого товариства Україні прагнула вступити.

То чи можна за таких умов ганьбити країни НАТО за те, що не погодилися надавати Україні ПДЧ?

Остання проблема, до речі, бентежить і дотепер: чи не побоюються в НАТО, що Україна може стати троянським конем Росії через наявність в українській владі непевних осіб? З наших ЗМІ про це, як і годиться, не дізнатися.

Ще один міф — що буцімто перебування частини території України під контролем Росії є нездоланною перешкодою на шляху до НАТО. В цього міфу теж  ноги ростуть із Москви, й існує навіть версія, що однією з цілей російської агресії було перешкодити Україні вступити до НАТО. Насправді ще 2010 року ПДЧ, тобто програму досягнення членства, було надано Боснії та Герцеговині — розділеній країні, одна частина якої демонструє вороже ставлення до центрального уряду, перебуває під фактичним контролем Сербії та проводить окрему політику. З українських ЗМІ про це також не дізнатися — зовсім.

І також поширене у ЗМІ, але хибне тлумачення — й знову, найімовірніше, родом із Росії. Йдеться про те, що до НАТО не може вступити країна, яка має територіальні суперечки з сусідами, а Україна їх буцімто має в Донбасі та Криму. Але це — маніпуляція: всі без винятку країни — члени НАТО Крим та Донбас визнали як безсумнівні території України, а сама Україна ані до кого територіальних претензій не висуває. А отже ані про які «територіальні суперечки» в разі України не можна вести мову.

А що Україні треба зробити, щоби вступити до НАТО? І у промовах наших політиків, і в наших медіа можна знайти єдину відповідь — щоби озброєння українських Збройних сил перейшло на стандарти НАТО. Гаразд, а що воно таке — ті стандарти НАТО? А дідько його знає. От фігурує у ЗМІ така словесна конструкція, геть позбавлена змісту, така абстракція. І як тепер суспільство може дізнатися, перейшла Україна на стандарти НАТО чи ні? А чи суспільство тут узагалі зайве?

Насправді критерії вступу до НАТО нічого не кажуть про стандарти озброєнь. Натомість вони вимагають, зокрема, демонструвати прихильність правам людини та владі закону. І якщо з першим у нас більш-менш, то як із другим?

А ще вони вимагають, щоб у країні-претендентці був демократичний та суспільний, цивільний контроль над збройними силами. От вони насправді — «стандарти озброєнь»! А як у нас із цим, тобто відносинами у трикутнику «армія — держава — суспільство»? Чи є розподіл влад, коли визначають цілі цивільні, а військові лише виконують їх? Так, в Україні були цивільні міністри оборони — але за своїми функціями вони були просто генералами без погонів.

То що ж, виходить, ані наші політики, ані ЗМІ не знають природи НАТО, його сутності?

Що до медіа — то от вона, в усій красі, журналістика сьогоднішнього дня, журналістика голих фактів та офіційних цитувань. Типова ситуація: ЗМІ переповідають висловлювання політиків і високих посадовців — і на тому вважають свою функцію виконаною. Й увесь аналіз, якщо він і є, вибудовують виключно на висловлюваннях політиків: отой сказав так, а ота — отак, і що з того вийде.

Дві проблеми залишаються нерозв'язаними. По-перше, велика частина українців, хоч і меншість, усе ще налаштована проти НАТО, бо оперує ще радянськими стереотипами й міфами — й цим людям немає звідки дізнатися правду. А по-друге, наші західні партнери напевне ж фіксують такий стан в українських ЗМІ — й це не додає Україні репутаційних балів.

Фото: 24tv.ua

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2843
Теги:
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду