Тема вступу до НАТО — точніше, бажання України вступити до НАТО — вчергове стала постійною, однією із провідних і у виступах політиків, і у ЗМІ. Учергове — бо за президентства Петра Порошенка вона такою вже була.

От тільки тема ця справляє дедалі більш парадоксальне враження — ніби наші знання про НАТО майже не змінилися з радянських часів. Знак змінився, ставлення змінилося, а конкретики не стало більше. А ще — над темою НАТО так і нависає тінь російської пропаганди — в даному разі дуже специфічна.

Почнімо з того, що назву Організації Північноатлантичного договору — а саме так розшифровується англійська абревіатура NАТО, й цієї абеткової інформації також майже не зустрінеш у ЗМІ, — як і за радянських часів, замінюють словами «альянс», «блок» та «військовий блок». Добре хоч, уже не «агресивний блок».

Із тих самих радянських часів за словами «альянс» та «блок» закріпилася негативна конотація: «в нас» — «союз» або «організація», «блок» — виключно «у них». Точнісінько таке саме співвідношення, як між словами «розвідник» та «шпигун». За словом «альянс» теж криється натяк на неблаговидні цілі й на нешанованість учасників — так у нашому політичному словнику ще з радянських часів повелося. Виходить, як колись в одному радянському місті за часів Хрущова під час візиту югославського диктатора Тито, з яким СРСР щойно примирився: «Пламенный привет дорогому товарищу Тито и его клике».

У наших ЗМІ ви практично ніколи не знайдете щодо НАТО слів «організація», «союз» тощо.

А почалося нинішнє пожвавлення теми НАТО зі слів Володимира Зеленського, адресованих президентові США Джо Байденові: «В такому разі в мене є дуже просте питання: пане президенте, чому ми досі не в НАТО?».

Було не лише і смішно, й соромно: це риторичне запитання було чітким відображенням традиційного російського погляду на НАТО — що буцімто Америка є хазяйкою, розпорядником у цій організації, а інші члени — її чи то протекторатами, чи то колоніями, чи то сферою впливу. Дискурс «пиндосов и подпиндосников» упізнаєте? А це він і був, хай навіть із протилежним знаком — позитивним, а не негативним. «Нидерланды находятся под НАТО», «Украина хочет лечь под НАТО, под Америку» — от саме такий погляд на світи: США — єдиний суб'єкт, усі інші країни НАТО — об'єкти.

Продовжив цю тему президент у бесіді з президентом Франції Емманюелем Макроном: «Я вважаю, що Франція відіграє велику роль у вирішенні цього питання» та «Ми зробили декларацію, яку ми укладаємо між країнами-партнерами, між країнами — членами Європейського Союзу, де та чи інша країна підписує з нами декларацію, коли вона підтримує Україну в прагненні бути членом ЄС. Скажу вам відверто, що декілька країн вже підписали цю декларацію. І є країни, які ознайомлюються зараз з цією декларацією. Я розказав деталі цієї декларації, я запропонував Франції також підтримати Україну. Я думаю, що президент Макрон ознайомиться з цією декларацією і надасть свою відповідь».

А це вже десь у ЗМІ, й неодноразово, я бачив фрази на кшталт: «НАТО — це передусім Німеччина».

Насправді в питанні вступу України від Америки, Німеччини, Франції, Великої Британії залежить рівно стільки ж, скільки й від будь-якої іншої країни — члена НАТО. Незгода однієї країни означатиме «ні» від усієї організації. Не погодиться з наданням Україні ПДЧ малюсінька Чорногорія з менш ніж мільйонним населенням — і все, просування України буде заблоковано. А в Чорногорії — дуже сильний російський влив. А ще є досить проросійська Угорщина. А ще є приязне ставлення до Росії або російський вплив у провідних політичних колах Чехії, Словаччини, Болгарії, Греції. А ще зі ЗМІ зовсім невідомо, як ставляться до України й чи ставляться якось узагалі Норвегія та Ісландія, що не входять до ЄС. Албанія та Північна Македонія взагалі залишаються для наших ЗМІ абсолютною білою плямою — точнісінько як і для російських. А кожна з цих країн може поставити шлагбаум на шляху України до НАТО.

Можливо, ведеться тиха дипломатична робота. Але ані з риторики президента та міністра закордонних справ, ані зі ЗМІ про це нічого не відомо. І очільники держави, й ЗМІ зациклилися — й не лише в питанні НАТО — на так званих великих державах, ніби це — очільники російської держави й російські ЗМІ. Бо це суто російський погляд на світи: мовляв, є «великі держави», й є «всякая шелупонь», буцімто «позбавлена суб'єктності», буцімто «пішаки великих держав». У російській блогосфері навіть трапляється: мовляв, навіщо існують ті Нідерланди, навіщо взагалі існують маленькі країни — лише щоби «ложиться под великие державы»: мовляв, ті ж Нідерланди могли б бути нормальною німецькою провінцією.

До речі, сам термін «великі держави» є суто російським, витягнутим Росією з глибин часу, у сучасному світі його не використовують. І відоме всім об'єднання G7 розшифровується не як «велика сімка» чи «семеро великих», як це можна прочитати в наших ЗМІ, а як «група семи».

А що взагалі являє собою НАТО — окрім як блок та альянс? У наших медіа цього теж практично не знайти, ніяких подробиць. У нашому інформаційному просторі НАТО живе на правах примари, такого собі казкового Ельдорадо. Чи не дивно, що ми хочемо, а наші ЗМІ переконують нас вступити туди-не-знаємо-куди?

А до речі, НАТО — зовсім не «військовий блок», а військово-політичне об'єднання, в якому політична складова є не менш важливою. Сорок років — від 1966-го по 2007-й — Франція не була учасницею військових структур НАТО, але залишалася членом організації й, відповідно, на неї поширювалися всі зобов'язання організації щодо «всі за одного», тобто колективного захисту. З 1974 по 1980 роки виходила з військових структур НАТО Греція»— але так само залишалася членом організації з усіма правами.

Особливо цікаво буває бачити в різних медіа твердження, буцімто Туреччина є «близьким союзником НАТО», або «тісним союзником», або просто «союзником». Панове, Туреччина є членом НАТО аж від 1952 року. І не просто членом, а другою військовою потугою. А слово «союзник» — так у НАТО офіційно звуться члени організації. Не знаючи й не дізнавшися зі ЗМІ цього — бо не було його у ЗМІ, ми не могли оцінити справжній зміст статусу «союзник США поза НАТО», про який велися розмови для України під час каденції Петра Порошенка.

Подеколи в наших медіа можна зустріти в тій або іншій формі посилання на «інтереси Росії», які буцімто лідери кран НАТО неодмінно враховуватимуть. Попри те, що одним із засадничих положень об'єднання є таке: жодна третя країна не має права слова в питаннях розширення НАТО. Мусування російськими політиками та ЗМІ теми буцімто порушення НАТО своїх обіцянок не приймати до своїх лав деякі країни свідчить про єдине: Росія й дотепер вважає країни колишнього СРСР та колишнього Варшавського договору залежними від себе. І таку російську позицію можна або засуджувати й викривати, або не брати до уваги й ігнорувати, але в жодному разі не змальовувати як буцімто «об'єктивну обставину».

Так, 2008 року Україні було відмовлено в наданні ПДЧ. Дуже частими є публікації, що нібито це лідери НАТО зважили на російське «вето». Можливо, й так. Але були й супутні обставини, навіть важливіші за цю, й якби не вони — хто знає, як би воно склалося.

Я особисто бачив у Луганську 2006 року багатотисячні демонстрації з гаслами: «НАТОвський чобіт не топтатиме українську землю» та «НАТО — руки геть від України». Підкреслю: багатотисячні демонстрації. Організаторами були Партія регіонів та Комуністична партія України — на той момент обидві були парламентськими партіями. І такі потужні демонстрації час від часу прокочувалися українськими сходом та півднем протягом усього президентства Віктора Ющенка.

То як ви гадаєте: чи стало би НАТО робити кроки назустріч країні, величезна кількість громадян якої була категорично проти НАТО? І в разі зміни влади у якій курс на НАТО цілком могло бути згорнуто — що, власне, й сталося, коли президентом став Янукович? І у владі якої з очевидністю було багато агентів Росії, які всю внутрішню інформацію організації зливали б до Москви, до потенційного супротивника? Власне, згодом з'ясувалося, що навіть міністр оборони України за Януковича мав російське громадянство.

Додайте до того, що більшість військ України за радянською інерцією були сконцентровані уздовж західного кордону й націлені проти НАТО — проти тих, до чийого товариства Україні прагнула вступити.

То чи можна за таких умов ганьбити країни НАТО за те, що не погодилися надавати Україні ПДЧ?

Остання проблема, до речі, бентежить і дотепер: чи не побоюються в НАТО, що Україна може стати троянським конем Росії через наявність в українській владі непевних осіб? З наших ЗМІ про це, як і годиться, не дізнатися.

Ще один міф — що буцімто перебування частини території України під контролем Росії є нездоланною перешкодою на шляху до НАТО. В цього міфу теж  ноги ростуть із Москви, й існує навіть версія, що однією з цілей російської агресії було перешкодити Україні вступити до НАТО. Насправді ще 2010 року ПДЧ, тобто програму досягнення членства, було надано Боснії та Герцеговині — розділеній країні, одна частина якої демонструє вороже ставлення до центрального уряду, перебуває під фактичним контролем Сербії та проводить окрему політику. З українських ЗМІ про це також не дізнатися — зовсім.

І також поширене у ЗМІ, але хибне тлумачення — й знову, найімовірніше, родом із Росії. Йдеться про те, що до НАТО не може вступити країна, яка має територіальні суперечки з сусідами, а Україна їх буцімто має в Донбасі та Криму. Але це — маніпуляція: всі без винятку країни — члени НАТО Крим та Донбас визнали як безсумнівні території України, а сама Україна ані до кого територіальних претензій не висуває. А отже ані про які «територіальні суперечки» в разі України не можна вести мову.

А що Україні треба зробити, щоби вступити до НАТО? І у промовах наших політиків, і в наших медіа можна знайти єдину відповідь — щоби озброєння українських Збройних сил перейшло на стандарти НАТО. Гаразд, а що воно таке — ті стандарти НАТО? А дідько його знає. От фігурує у ЗМІ така словесна конструкція, геть позбавлена змісту, така абстракція. І як тепер суспільство може дізнатися, перейшла Україна на стандарти НАТО чи ні? А чи суспільство тут узагалі зайве?

Насправді критерії вступу до НАТО нічого не кажуть про стандарти озброєнь. Натомість вони вимагають, зокрема, демонструвати прихильність правам людини та владі закону. І якщо з першим у нас більш-менш, то як із другим?

А ще вони вимагають, щоб у країні-претендентці був демократичний та суспільний, цивільний контроль над збройними силами. От вони насправді — «стандарти озброєнь»! А як у нас із цим, тобто відносинами у трикутнику «армія — держава — суспільство»? Чи є розподіл влад, коли визначають цілі цивільні, а військові лише виконують їх? Так, в Україні були цивільні міністри оборони — але за своїми функціями вони були просто генералами без погонів.

То що ж, виходить, ані наші політики, ані ЗМІ не знають природи НАТО, його сутності?

Що до медіа — то от вона, в усій красі, журналістика сьогоднішнього дня, журналістика голих фактів та офіційних цитувань. Типова ситуація: ЗМІ переповідають висловлювання політиків і високих посадовців — і на тому вважають свою функцію виконаною. Й увесь аналіз, якщо він і є, вибудовують виключно на висловлюваннях політиків: отой сказав так, а ота — отак, і що з того вийде.

Дві проблеми залишаються нерозв'язаними. По-перше, велика частина українців, хоч і меншість, усе ще налаштована проти НАТО, бо оперує ще радянськими стереотипами й міфами — й цим людям немає звідки дізнатися правду. А по-друге, наші західні партнери напевне ж фіксують такий стан в українських ЗМІ — й це не додає Україні репутаційних балів.

Фото: 24tv.ua