Національна рада з питань телебачення і радіомовлення — єдиний регулятор у сфері медіа в Україні. Державний комітет телебачення і радіомовлення не може вважатися регулятором, особливо після роздержавлення преси та реформи державного телебачення; Міністерство юстиції також не регулює друковані видання, а лише веде їхній реєстр. Інтернет не регулює ніхто, а закон не розглядає онлайн-видання як ЗМІ. Останнім часом у нових законопроєктах простежується тенденція додавати повноважень саме Нацраді. Зокрема проєкт закону «Про медіа» пропонує віддати під опіку цього регулятора всі види засобів масової інформації.

Чи розумно це за теперішніх умов — і чи безпечно?

Ефективність роботи Нацради не раз викликала питання у експертів та громадськості. Орган не раз самоусувався від розв’язання насущних проблем телерадіопростору, зокрема нічого не міг вдіяти з осередками проросійської пропаганди — телеканалами Медведчука, які влада за президентства Зеленського зрештою закрила за допомогою механізму санкцій. Це далеко не єдиний приклад, коли повноважень і-або політичної волі Нацради не вистачало для припинення явних порушень закону або дій, які загрожували інформаційній безпеці України: інколи вона реагувала мляво, інколи застосовувала до мовників штрафні заходи, які скасовувались у судах. Часто це є наслідком політичного впливу на регулятора або корпоративної заангажованості окремих членів Нацради, хоча грає роль, безумовно, й залежність судів.

Хоча Нацрада є незалежним регуляторним органом, її фактична залежність від влади (або принаймні здатність влади ініціювати та лобіювати вигідні їй рішення) в різні часи була очевидною — ми спостерігали це і за часів Кучми, і за часів Ющенка, і за часів Януковича, і за часів Порошенка. Чотирьох членів Нацради призначає президент, чотирьох — парламент; зараз, коли у Верховній Раді «монобільшість», Нацрада фактично залежна від однієї політичної сили. Кілька членів Нацради призначені ще за попередньої влади,  але закон «Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення» дозволяє президенту й Верховній Раді звільняти призначенців за своєю квотою в Нацраді за результатом розгляду її щорічного звіту.

У законі виписана непроста процедура призначення членів Нацради Верховною Радою — але не президентом. Такий дисбаланс логічно було б усунути, наблизити президентську процедуру до парламентської. В Україні вже є досвід, коли президент призначає керівників окремих антикорупційних органів не на свій розсуд, а за результатами відбору, який проводить громадська комісія. Цей механізм прописаний в законі «Про запобігання корупції».

Зважаючи на тотальну недовіру українського суспільства до органів влади, долучення громадськості дасть йому підстави більше довіряти Нацраді та її окремим рішенням. Є й варіант співрегулювання, коли Нацрада, розглядаючи гадані порушення в роботі мовника, залучає громадський колегіальний орган, який надає контенту оцінку. Успішним прикладом була експертна рада, створена Центральною виборчою комісією та Нацрадою на час виборів.

Суб’єктами подання «парламентських» кандидатур до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення є депутатські фракції та всеукраїнські об’єднання громадян у галузі діяльності засобів масової інформації. За законом «Про громадські об’єднання» статус всеукраїнського є загалом добровільним, а кількість членів об’єднання ще не гарантує їхньої якості. Тож вимога, аби громадські організації, які подають кандидатів, були саме всеукраїнськими, також зайва.

Варто переглянути й кваліфікаційні вимоги до кандидатів у члени Нацради. Закон вимагає від кандидатів мати стаж роботи у сфері телерадіомовлення. Проте поняття телерадіомовлення тепер розмите — фактично телебаченням або радіо стали онлайн-проєкти, які можуть не мати ані «ефіру» в класичному розумінні, ані будь-яких офіційних ліцензій. До того ж, якщо повноваження Нацради поширяться на інші медіа, компетенції її членів недоречно буде обмежувати телерадіомовною сферою. У вузькому трактуванні ця вимога виглядає шкідливою, зважаючи на запущеність і хаос українського інфопростору. Якщо людина раніше працювала на залежному олігархічному телеканалі, що займається просуванням інтересів власника, прихованою рекламою чи маніпуляціями, ба навіть  просуванням кремлівських наративів, чи має така людина моральне право стежити за тим, щоб інші медіа дотримувались закону? Й чи робитиме це чесно і неупереджено? Можливо, в цьому випадку доречніше було б запросити до Нацради людей із бездоганною репутацією, які не мають стосунку до традиційної телевізійної корпоративної сфери?

Власне, якщо до відбору кандидатів долучиться громадянське суспільство, варто було б додати до кваліфікаційних вимог добру репутацію та професіоналізм. Якби у відборі брали участь лише політики, їм було б легко проігнорувати ці вимоги чи потрактувати їх на свій розсуд. Але за участі громадськості зробити це буде складніше.

Суб’єкти формування складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення визначені в Конституції. Але зміни в самій процедурі обрання членів Нацради можливі на рівні Закону, хоча й потребуватимуть як мобілізації громадянського суспільства, так і політичної волі парламенту для запровадження в Україні справді незалежного й компетентного регулятора.

Фото: nrada.gov.ua