«Детектор медіа» завершує опитування журналістів, політологів і народних депутатів про роль медіа в цьогорічній виборчій кампанії в порівнянні з попередніми, про загрози інформаційній безпеці та про шляхи подолання цих загроз. Ми ставили такі запитання:

1. Чи змінилася, на ваш погляд, роль медіа у виборчій кампанії-2020 у порівнянні з місцевими виборами у 2015 році? А в порівнянні з президентською та парламентською кампаніями у 2019 році? Якщо так, то як саме?

2. Чого найголовнішого, на ваш погляд, не зробили українські медіа під час нинішніх виборів? Чому?

3. Якою є головна загроза для інформаційної безпеки України, судячи з досвіду останніх років?

4. «Що робити?» замість «хто винен?» — ваша відповідь.

Першу частину опитування читайте тут. У ньому висловили свою думку Володимир Бородянський, Андрій Яніцький, Олексій Мацука, Іван Верстюк, Володимир Фесенко, Ярослав Юрчишин, Олег Базар, Валерій Калниш, Оксана Романюк, Євгенія Кравчук.

Другу частину опитування читайте тут. У ній взяли участь Юрій Павленко, Олексій Гарань, Зураб Аласанія, Дмитро Носиков, Дмитро Дубов, Віталій Мороз, Світлана Остапа, Любов Цибульська.

Третю частину опитування — тут. У ньому відповіді на запитання дали Наталія Лигачова, Отар Довженко, Тарас Петрів, Віктор Таран, Гайгисиз Гелдієв, Ангеліна Карякіна, Оксана Максименюк, Анна Цяцько.

Михайло Басараб, політолог, член Руху опору капітуляції:

1. Так. За ці п’ять років істотно розширився і зріс вплив російської пропаганди в Україні. Створено негласний потужний медіахолдинг, із яким ситуативно співпрацюють деякі ЗМІ українських олігархів. Їхніми спільними зусиллями просуваються кремлівські пропагандистські штампи і мислевіруси, в суспільній свідомості формується атмосфера абсурду, невизначеності й недовіри до політиків та державних інституцій загалом. Сформовано інформаційний контекст масової шизофренії, який серйозно впливає на електоральну поведінку та вибір.

Описана в попередній відповіді тенденція є сталою впродовж років. Саме така ситуація, коли російська пропаганда і їхні мас-медіа визначають інформаційні тренди в країні, призвела до відповідних результатів виборів у 2019 році. Звісно ж, у цьому ворожим «ЗМІ» допомагали систематичні помилки попередньої правлячої команди. Кремлівська пропаганда навмисно підсвічувала їх, часом перебільшувала, й подавала у відповідному фокусі. З додаванням акцентів і відвертих фейків.

2. Більшість українських журналістів, можливо самі того не помічаючи, рухаються за поведінковими моделями і в тематичних рамках, які задає негласний кремлівський медіахолдинг в Україні. Цей холдинг зі зрозумілих причин розпоряджається значними ресурсами. Вони формують видовищну оболонку зі шкідливим змістом. Цей холдинг працює також і як кузня кадрів, які потім розходяться по інших медіа і відтворюють засвоєне під час роботи у кремлівських ЗМІ. Додайте сюди згадані олігархічні телеканали, які співпрацюють із московським холдингом в Україні. У підсумку абсолютна більшість гравців медіа-простору, свідомо або сліпо наслідуючи, мультиплікують профанацію професійної дискусії і «собачі бої» замість фахової розмови, плітки і брехню замість фактів, відволікання на другорядні дурниці і все інше, що генерує Кремль-ТБ в Україні. У підсумку отримуємо відповідний передвиборчий дискурс в медіа. Лише окремі середовища журналістів в Україні тримають відповідну професійну планку політичної дискусії в ЗМІ, які працюють на широку аудиторію. Це «Зворотній відлік» та інші тематичні програми на «Суспільному», програми журналістських розслідувань команд Бігуса і «Схем» чи підсумкові тижневі аналітичні програми на окремих телеканалах.

3. Головна загроза — це негласний кремлівський медіахолдинг в Україні. За останні роки він помітно розрісся і зміцнився. Наскільки мені відомо, клерки Путіна в Україні готові купувати нові і нові медіаактиви.

4. Свою роботу в цьому напрямку нарешті мали би почати виконувати СБУ й Офіс генпрокурора. На це потрібна політична воля президента України. Якщо боротьбі з ворожою пропагандою в Україні заважають прогалини в законодавстві, то для цього є парламент. Що робити? Передусім узятися за джерела і способи фінансування цих так званих ЗМІ. Це для початку. Паралельно журналістська спільнота, експерти й політики повинні перестати толерувати ворожих пропагандистів. Ми не можемо вдавати, нібито це звичайні ЗМІ, які заслуговують на таке ж ставлення, як і справжні журналісти чи медіа.

Галина Петренко, директорка ГО «Детектор медіа»:

1. У споживанні інформації сталася принаймні одна драматична зміна в порівнянні з попередніми виборами: як показує дослідження «Детектора медіа», проведене в серпні, на друге місце за популярністю серед джерел інформації вийшли соціальні мережі. У цьому є світла й темна сторони: з одного боку, політики отримують дедалі більшу можливість просувати свій порядок денний, оминаючи інтереси власників традиційних медіа (але все одно не оминаючи необхідність шукати гроші на це просування); з іншого боку, в соцмережах немає редакційного контролю, вони не підлягають ані регуляції, ані саморегуляції, тому маніпулювати та розповсюджувати дезінформацію в них легше.

2. Не можна покладати провину за це тільки на медіа, але: ЦВК, медіа, лідери думок і політики не пояснили громадянам достатньою мірою, що 1) вибори — це привілей, і він важливий; 2) навіть під час епідемії голосувати безпечно, якщо дотримуватися правил; 3) виборчу адресу змінити легко. Як результат — низька явка, дисбаланс у бік старшої аудиторії. Окремо хочеться сказати, що навіть на сайтах деяких політичних сил складно було знайти перелік їхніх же кандидатів по округах, що за умови змін у виборчих правилах створювало ситуацію занадто складного вибору і додатково відлякувало громадян.

3. Загрозу створюють інформаційний шум, багатоголосся і безпринципність політиків і медіа — з одного боку, й апатія та зниження довіри громадян до влади й медіа — з іншого. Плюс негативні зміни, які відбуваються в системі освіти через епідемію: через низьку ефективність вітчизняної системи дистанційної освіти ми цілком можемо отримати малоосвічене покоління, якому ще легше буде розповідати про пласку землю, перекручувати історичні факти, переконувати не вакцинуватися тощо.

4. 1) Розвиток медіаграмотності — обов’язково спільними зусиллями всіх дотичних органів влади, громадських організацій, вчителів. Потрібно знайти відповідні аргументи і переконати громадян, що медійна неграмотність загрожує їхній власній безпеці так само, як і, наприклад, неграмотність фінансова. 2) Увага до контенту соцмереж з боку і держави, і громадських організацій, які професійно займаються моніторингом медіа. Зокрема, хорошою ідеєю є створення державного центру моніторингу дезінформації на зразок EU vs. Disinfo. Вода каміння точить: якщо багато разів на конкретних прикладах і на всіх рівнях — від неформального експертного до найвищого дипломатичного — порушувати питання про шкідливість певного контенту і джерел його поширення, то можна вплинути навіть на іноземні соцмережі з їхніми політиками.

Антоніна Черевко, юристка, експертка у сфері міжнародного розвитку, голова Незалежної медійної ради:

1. Я не займаюся моніторингами медіа, тож можу сказати просто як спостерігачка, але моя відповідь не буде репрезентативною. Мені здається, роль медіа не змінилася так, як хотілося би, щоб вона змінилися. Бо і тоді, і зараз існують медіа, які використовують просто для пропаганди в контексті чорного піару, ці медіа дуже низької якості.

Суть медіа під час виборів — забезпечити якісну плюралістичну дискусію. Медіа робили недостатньо що тоді, що зараз, особливого прориву я не помітила.

2. Медіа не зробили головного — не пояснили суспільству роль місцевих виборів у контексті децентралізації. Та й роль децентралізації ніколи не пояснювалася. Бо ніхто не хоче докладати так багато зусиль — треба розбиратися в темі, треба питати експертів, вміти викласти інформацію якимось ненудним чином, це все займає час. Набагато легше заробляти на джинсі або клікбайтах, наприклад, на COVID абощо. Тобто медіа провалили навчальну пояснювальну роботу. Бо коли ми бачимо низьку явку на виборах, тут немає причин обурюватися, бо більшість людей ставляться до місцевих виборів як до формальності. Бо ми можемо порівняти явку на президентських виборах і на місцевих. Тут абсолютно очевидно, що люди не усвідомлюють значення саме місцевих виборів. Це комунікаційна провина і уряду, але й медіа також, бо медіа мають бути зацікавлені в тому, щоб суспільство було освіченим.

3. Я не думаю, що ця загроза дуже змінилася. Для нас залишаються загрозою російські інформаційні операції. Я маю на увазі ширший контекст, а не тільки пропаганду в грубому примітивному вигляді. Так само можна сказати, що ми бачимо певну монополізацію медіа, в тому числі на користь держави, з якою ми перебуваємо у стані війни. Це серйозна загроза. Але навіть якби ці медіа монополізувалися не на користь держави-агресора, це все одно було би загрозою, бо монополізація того, що ми називаємо ще однією гілкою влади, не може бути хорошим показником.

4. Потрібно комунікувати реформи — доступно й масово. Потрібно дбати про стратегії щодо протидії зовнішнім інформаційним спецопераціям, щоб це була серйозна стратегія на державному рівні, щоб це був план, щоб він обговорювався стейкхолдерами і громадянським суспільством. Щоб цей план був всім зрозумілий, і на основі нього вживалися певні заходи. Безумовно, треба щось робити з питанням монополізації медіа, тут і громадянське суспільство має включитися й вимагати регулювання, а держава врешті повинна набратися якоїсь сміливості вирішувати це питання. А ще треба постійно підтримувати інтелектуальну дискусію про виклики, які постають перед нами. І медіа, і міжнародні організації, і держава мають це робити, тримати руку на пульсі.

Андрій Куликов, співзасновник, журналіст «Громадського радіо»:

1. Гадаю, що не змінилася. Все одно не було змоги розповісти в усій повноті і широті. Прихильності залишилися. Хіба що деякі особливо телевізійні канали, на мою думку, поглибили рівень свого втручання в місцеві в тому числі справи. Взагалі більше уваги приділялося не тільки Києву, а й іншим великим містам. Таке моє враження.

Парламентська так особливо мені не запам'яталася. Щодо президентської — ми оговталися від шоку, коли багато дивувалися і плескали в долоні (одні від захвату, інші з реготу), проте почали серйозніше ставитися й досліджувати певні впливи. Але, знову-таки, в основному дискусія тривала на рівні загальнонаціональних питань. Тому не вважаю, що докорінно змінилася.

2. Мені здається, на загал не дали уявлення публіці про переважні настрої в різних областях України до того, як вибори відбулися. Висвітлення було, були глибокі цікаві статті й інші публікації, а загальної картини і аналізу, чому може відбутися те, що відбулося в багатьох наших містах і селищах, не було. Тому що ми досі не вважаємо й публіка не вважає місцеві вибори такими, що варті більшої або принаймні такої ж уваги, як президентські й парламентська кампанії. У нас у суспільстві, на мою думку, досі немає чіткого усвідомлення того, що потрібно знати і про те, як живуть і які настрої в людей в інших регіонах.

3. Розподіл на клани. Він і так існує, але коли це переноситься до нашої гільдії і ми починаємо ворогувати одне з одним навіть не через переконання і вподобання, а через те, що хтось десь працює не там, де нам подобається, я гадаю, що це велика загроза журналістському середовищу, журналістській спільноті і, відповідно, безпеці всього нашого суспільства.

4. Об'єднуватися, засновувати власні засоби масової інформації, брати до рук керівництво тими, керівництво яких нас не влаштовує.

Борис Давиденко, головний редактор Liga.net:

1. Я не пам’ятаю, якою була роль в 2015 році, тому мені важко сказати. Щодо 2019 року, роль ЗМІ, звісно, змінилася, бо суть виборів різна. Цього разу вони більш локальні, й тут велику роль можуть відіграти саме локальні медіа, бо вони знають кандидатів, а великі національні медіа мало знають, що відбувається в умовному Гостомелі. Тобто це зірковий час локальних медіа.

2. Була дуже низькою явка на виборах. Медіа, мабуть, могли би залучити більше людей до участі в політичному процесі.

3. Безумовно, це зростання долі проросійських або російсько спрямованих медіа, які перебувають під контролем проросійських політиків. Це виклик на рівні національної чи, принаймні, інформаційної, безпеки. Умовно кажучи, вони займаються пропагандою, а ми журналістикою, і журналістика завжди в короткій перспективі програє пропаганді.

4. Якщо хтось із гравців ринку порушує правила гри задля досягнення ідеологічний або геополітичних цілей, потрібна держава, щоби втручатися й бути арбітром. Без активнішої ролі держави тут ніяк. А вже в якому вигляді — судові процеси чи посилення впливу регулятора — це теж має бути рішенням держави.

Дмитро Тузов, журналіст і ведучий «Радіо НВ»:

1. Чогось нового не виникло. Посилилося те, що вже до було: використання медіа як «бойових листків» і партійних майданчиків. На все це накладається фактор війни в інформаційному просторі. Частина «бойових листків» і телеканалів ніби десантована до нас із-за лінії фронту. Не отримуючи належного опору, вони стають сміливішими й розширюють діапазон своїх провокацій.

Медіа, які намагалися працювати за стандартами, залишаються у критичній меншості. Особливо сумною є ситуація в регіонах, де працівники багатьох редакцій виконують не надто почесні функції обслуговуючого персоналу місцевих авторитетів.

2. Чого не зробили медіа? Більшість організацій просто не стали цими самими медіа. Все решта — необ’єктивність, некомпетентність, незнання стандартів роботи, продажність, робота партійними рупорами — це наслідки першого пункту. Справедливості заради, це не лише провина редакцій чи журналістів. Бути фінансово незалежними в умовах контролю значної частини ВВП країни та її тіньового сектору обмеженим прошарком «акціонерів» складно. Підривну й антидержавну діяльність, роботу філіями російських телеканалів слід у цьому контексті розглядати окремо. Працівники таких організацій мають розуміти, що медіазрада Батьківщини відрізняється від класичного джинсування.

3. У сукупності, все, що перераховано: джинса, обслуговування місцевих феодалів, некомпетентність, незнання стандартів.

4. Що робити? Довбати цю скелю. Але робити це розумно, а не примітивним кайлом. Світ, у якому є людина зі смартфоном, інтернетом і комп’ютером або добре організована редакція, здатні на багато гарних справ. Вже сьогодні такі «партизанські» загони кидають виклик, наприклад, монстроподібним телеканалам, у підтримання життєдіяльності яких олігархічні групи вкладають сотні мільйонів доларів на рік. І недалеко вже той час, коли капіталізація сучасної редакції, або й окремого блогера буде вищою, аніж цілого загальнонаціонального каналу. З усіма його менеджерами — мільйонерами, гігантськими студіями, маніпулятивними програмами й ток-шоу з одними й тими ж персонажами. Такий перехід відбудеться не раптово й не одразу. Але прошу помітити тенденцію: ще рік тому інтернет-медіа та соцмережі обійшли за популярністю традиційне телебачення.

Отже, виробляйте справжній продукт, стверджуйте в людей розуміння важливості саме якісної інформації, а не технологій промивання мізків, розвивайте краудфандингові платформи, чесно працюйте з місцевим бізнесом, формуйте ядро власної аудиторії — і ви будете мати шанс здійснити перехід від пострадянської системи олігархічних ЗМІ в напрямку сучасних, мобільних, незалежних від неофеодалів медіа. Відчуваєте різницю між ЗМІ й медіа?

І ще одна «післявиборча» порада: якщо єдиним способом існування у світі інформації ви вважаєте «жнива» під час виборів — треба змінювати вид діяльності. Займіться чимось іншим.

Над опитуванням працювали: Гала Скляревська, Ілона Громлюк, Анна Єгорова, Лілія Апостолова, Наталія Данькова, Світлана Остапа, Наталія Лигачова

Фото: архів ДМ, Фейсбук.