За дві доби до свого звільнення з посади міністра культури, молоді та спорту Володимир Бородянський встиг озвучити намір «олюднення» Національної премії імені Тараса Шевченка. Якщо коротко, нація не знає своїх героїв, тобто лауреатів. Усе через перебування найвищої державної відзнаки в маргінальному статусі, передусім – інформаційному.

Точніше, статус має – переважно негативний, і говорять про неї здебільшого в межах локальних спільнот. Представники яких самі не балувані увагою провідних ЗМІ, з яких маси черпають красиву та корисну інформацію. Шевченківська премія, або, як її ще називають в соцмережах, «бабця Шевченківка», непопулярна в культурно-мистецькому середовищі. Має негативний бекгрунд та визначена державним коритом, до якого допускають лише своїх по блату. Незалежно від складу Шевченківського комітету, члени якого й обирають – а подейкують, що призначають! – щорічних державних людей.

Пан Бородянський пропонував оживити Шевченківку засобами нових маркетингових стратегій. А на просування в інформаційне поле та створення позитивного іміджу, читай – PR-кампанію, заклав 1,5 мільйони гривень, що більше навіть за суму загального призового фонду.

Натомість новообраний голова комітету Національної премії імені Шевченка, журналіст і телеведучий Юрій Макаров визнав комунікаційну проблему: «Мистецькому процесу загалом потрібен зворотний зв’язок, якийсь, як кажуть методологи, «екран», що дає змогу відчути, наскільки сучасний, оригінальний, затребуваний той чи інший твір і митець, яке місце він посідає в загальній картині сучасної культури та яка вона, ця культура. «Екран» так чи так потрібен, якщо йдеться про когось залученого або втаємниченого. Пересічна людина, не задіяна в тусовці, повинна мати змогу якось орієнтуватися в процесі хоча б для того, щоб знати, кого купувати, а кого ні, на кого йти в театр, кіно, на концерт, а кого ігнорувати». Коли паралельні лінії, всупереч усім законам, перетинаються, відбувається щось подібне до процесу синергії.

Пана Бородянського нема на посаді, але потребу Шевченківської премії в піарі ніхто не заперечує. А бажаний паном Макаровим як фаховим телевізійником «екран» отримав буквальне, без лапок, утілення – чи не вперше за всю історію цієї найвищої нагороди церемонію показали по телевізору. Хай 35-хвилинну версію, хай о 22.45, зате – в зручний для перегляду суботній вечір, ще й в ефірі головного, знову без лапок, українського каналу «1+1».

Що в показаному та побаченому було не так? Аби пояснити краще, дозволю собі повторити сказане вище. Так би мовити, нагадати, що було «раніше в серіалі». А не було, як уже відомо, нічого, крім Шевченківської премії, яку одні митці хочуть, за що інші їх ненавидять. Навзаєм чують: ви плюєтесь отрутою, бо вам ніхто ніколи Шевченківської премії не дасть. Причому в обох таборах на першому місці – грошова складова. Лауреат отримує на руки з державного бюджету суму, котра за нинішнім курсом навіть не еквівалентна $ 10 000. Проте колеги, облизуючись на Шевченківку, щиро – не раз чув подібне від різних, не завжди знайомих між собою митців, – вважають: гріх відмовлятися від додаткових (виділено мною – А.К.) грошей, які падають на голову просто так (виділено мною – А.К.).

Отже, Національна премія імені Тараса Шевченка як самодостатня відзнака, пошанування заслуг від імені держави, піком кар`єри, як сказав Юрій Макаров на показаній церемонії, абсолютно не є. Передусім це справді 200 з якимось там хвостиком тисяч гривень. Здатних вирішити нагальну фінансову проблему, залатати діру. Щось на кшталт гонорару чи виграного гранту. Та аж ніяк не вершина кар`єри, хто б там що не говорив.

Вели церемонію журналіст Андрій Куликов та Катерина Осадча. Перший – пізнаваний у медійному середовищі. Друга – одна з найбільш пізнаваних жінок в Україні загалом. Обоє – освічені, фахові люди, майстри своєї справи. Обоє досягли успіху власноруч, зробили себе самі. І в мене є підозра: ані на пана Куликова, ані на пані Осадчу не вплинула в їхньому житті творчість жодного лауреата Шевченківської премії всіх її часів.

Те саме напевне можна сказати про більшість учасників та гостей церемонії, яких показала 35-хвилинна телеверсія. Навряд співаки Дмитро Шуров («Pianoбой»), Джамала та фаворити нинішнього відбору на «Євробачення» від України «Go-A» знають попередніх лауреатів чи знайомі з доробками свіжоспечених. Тут за дужки варто все ж таки винести відзначений Шевченківкою колектив «ДахаБраха» – але їхня відомість передусім у мистецькому середовищі здобута незалежно від отриманої нагороди. Більше того: сам Владислав Троїцький (режисер, продюсер «ДахаБрахи». – Ред.) реалізовує власні проекти швидше всупереч державній підтримці. Чи загалом культурній та гуманітарній політиці української влади, хто б її не очолював.

Ага, про очільників. Камера раз по раз, що логічно, зупинялася на подружжі Зеленських у залі та Андрієві Єрмаку поруч із парою. Звісно, чинний президент вийшов на сцену і заявив у принципі не суперечливу річ, хай йому навіть це написали: «Дуже хочеться, щоб Україна знала в обличчя своїх героїв». Проте знає не вся Україна, але все ж таки велика частина нас із вами Катерину Осадчу, Джамалу, Дмитра Шурова, Юрія Макарова, зрештою – самого Володимира Зеленського.

Шоу, втиснуте в 35 хвилин, робили вони. Заточене телевізійне видовище було саме на пізнаваних персоналіях. Лауреатів представляли невеличкі візитки, зроблені в типовому форматі для реаліті, коли на сцену чи в студію заходить чергова невідома нікому особа. Аби, отримавши 15 хвилин слави, здебільшого повернутися туди, звідки втягнули продюсери й сценаристи шоу – в небуття.

У поетки Маріанни Кіяновської та прозаїка й есеїста Тараса Прохаська, які дістали нагороду цьогоріч, було життя до Шевченківки – і не зміниться після. Мріям Юрія Макарова про зворотний зв`язок ще довго не збутися, бо задіяні в телевізійному видовищі персони привертають до себе увагу нині, повсякчас та, мабуть, навіки віків. Натомість лауреати, ті, заради кого дійство влаштовується, все одно приходять з маргінесу й туди ж повертаються. Вони, незалежно від прізвищ, включають себе в культурний процес і контекст самі, використовуючи власні сили й можливостей. Інша річ, що цей процес уперто лишається поза українським інформаційним полем, не включений у загальну гуманітарну політику держави, бо невідомо, чи вона є – гуманітарна політика.

Отже, що не так у згаданій трансляції церемонії вручення Національної премії імені Шевченка? А те не так, що побачене провокує навіть у втаємничених інше питання: «Що це було?» Згадувати як про премію, так і про володарів вищої держаної нагороди, про їхні здобутки раз на рік близько одинадцятої вечора на 35 хвилин – краще б не згадувати взагалі. З такими підходами благі наміри перезавантажити Шевченківку, змінити її бекграунд за допомогою піару поки виглядають неможливою місією.