Минулого тижня кілька представників влади й навколовладних кіл припустилися висловлювань, які отримали широкий суспільний резонанс, а подеколи обурили суспільство. Імідж «Слуги народу» як такої собі загадкової красуні чергового разу похитнувся. А автори висловлювань навряд чи збагнули, що оприлюднили набагато більше даних про себе й набагато більше сенсів, ніж може видатися. Власне, викрили себе.

Почнімо з зовсім свіжого: телеканал «1+1», який, попри нинішню конфліктну ситуацію, глядачі не припинили асоціювати з чинною владою, заявив, що зніматиме українською мовою лише комедії, а мелодрами — російською: мовляв, українською їх «погано дивляться».

Віцепрем'єр-міністр Дмитро Кулеба висловив обурення: «Ті, хто намагаються повернути українську мову в категорію "кумедні малороси", мають спуститися з великорусского п’єдесталу в реальність...». Бо й справді йдеться про фактично дослівне повторення однієї з аксіом російської пропаганди: мовляв, українська мова (або те, що росіяни вважають за українську мову) для науки, бізнесу та інших серйозних речей непридатна — лише анекдотик розповісти. І що українців можна змальовувати, лише як якихось опереткових придурків, а як нормальних адекватних людей — ні. Іншими словами, канал «1+1» відверто — хай й іншими словами — підіграв рупорам російської пропаганди.

Що ще лишилося «за кадром», тобто обтічно сформульованим, а то й узагалі не сформульованим? Найперше: канал зніматиме мелодрами, дія яких відбувається в «нашей стране — CCCР», тобто в невизначених місцях невизначеної пострадянської країни — з упевненістю, що всі реалії всіх «слов'янських» пострадянських країн є однаковісінькими. «Миодіннарод», іншими словами. Бо ж як інакше витлумачити слова керівників каналу, коли вони казали про намір продавати мелодрами до інших країн СНД, чим і пояснювали їхню російськомовність?

А ще «за кадром» лишилися те, звідки випливає, що зниження переглядів мелодрам сталося саме завдяки їхній україномовності? А може, просто ті мелодрами були дуже такі собі? Може, взагалі глядачів перегодували мелодрамами? Може, всі вони дедалі більше нагадують одна одну, а сценарії стають дедалі стандартнішими? Може, існують іще якісь причини зниження глядацької уваги до мелодрам? Судячи зі слів керівників каналу, вони просто знайшли найзручнішу причину, на яку все й списали, а ретельно досліджувати питання не стали.

А розпочався тиждень одкровень зі слів народного депутата від «Слуги народу» Євгенія Брагаря, який запропонував пенсіонерці «продати собаку, особливо якщо елітної породи», щоб розрахуватися за комунальні платежі. Ці слова сколихнули суспільство, але який світогляд депутата, ймовірно, ховається за ними?

Психологи стверджують, що ставлення особи до тварин є проекцією її ставлення до людей. Саме гранична неетичність пропозиції продати дорогу істоту, яка безмежно довіряє хазяйці, стала предметом численних фотожаб і дописів у соцмережах. Але варто звернути увагу й на інше. Щойно почувши про собаку, депутат завів про «елітні породи». Тобто просто собака як друг людини — це для «лошар»? Імовірно, що саме так. Бо з тих слів із дуже великою долею ймовірності можна припустити: собака для Брагаря — це не сторож і охоронець, відповідно до архаїчної традиції, й не компаньйон, відповідно до традиції модерної. Собака для нього — це просто «елітне» майно, засвідчення статусу; звідси й оце легке «продайте». Цілком відповідно до уявлень нуворишів 1990-х років. Тих самих, що «малиновий піджак, пальці віялом». Не беруся розвивати ці враження далі — вони є очевидними, і з них, найімовірніше, проглядають загальні світоглядні настанови депутата. Його типаж - «елітний».

Але гаразд: продала б та пенсіонерка свого собаку, розрахувалася б по боргах — а далі що продавати? Чи не свідчить такий підхід депутата про його мислення виключно сьогоднішнім днем, у стилі аврального реагування? Про невміння побачити й розв'язати проблему, а не лише затуляти дірки, що вже виникли? Іншими словами, про його політичну профпридатність?

Далі була депутатка від «Слуги народу» Єлізавета Богуцька, що назвала славетного соціолога Євгена Головаху «якимось дідусем із позаминулого століття». Суспільство обурилося з такого нахабства й такої нечемності. Але що за ними?

Дівчина береться розмірковувати про соціологічні питання — упевнено розмірковувати, з апломбом і претензією на володіння істиною в останній інстанції, й раптом виявляється, що їй нічого не каже ім'я Головахи. Ну, от зовсім нічого. Фаховість — не те слово. Точніше, амбітність і самовпевненість замість фаховості.

А, до речі, Дмитрій Менделєєв не те, що кнопковим телефоном користувався — ніяким не користувався, бо тоді їх узагалі не було, мобільних. То, може, оголосимо тепер періодичну таблицю елементів «маячнею з позаминулого століття» й започаткуємо нову, модерну хімію? «Хімію у смартфоні»? Типове мислення «до основанья, а затем» - а чи я помиляюся? Більшовицьке мислення, якщо вже називати речі їхніми іменами.

Нарешті, глава фракції «Слуги народу» у Верховній Раді Давид Арахамія розкритикував законопроект про акустичне насильство у транспорті: «Я б навушники одягав». То, мабуть, тепер конче потрібно законодавчо зобов'язати українців завжди й скрізь мати з собою навушники, а ще краще беруші, а ще краще скафандри. От тільки запитання: а з якого це біса хтось має змушувати когось іншого вдягати навушники тоді, коли той інший того не хотів?

Років із п'ятнадцять тому їхав маршруткою з Дебальцевого в Бахмут, тоді ще Артемівськ. Водій на всю гучномовність врубив пісеньку з приспівом: «Сниккерсы, сниккерсы, сниккерсы-х*икерсы, баунти, баунти, баунти-х*яунти». То хто з нас двох був винен — водій, що увімкнув оцю гидоту, а чи я, що не мав при собі навушників? А в маршрутці, до речі, їхали кілька сімей із дітьми. За три дні їхав іншою маршруткою, з Добропілля у Краматорськ. Щойно маршрутка рушила з місця, водій на всю потужність увімкнув «музон»: «Dum, dum, dum, doodie-doodie, dum, dum – you're so dangerous to me-e», - страждала модна тоді латвійська співачка Лейдіберд. Достраждала до кінця — водій увімкнув пісню удруге, потім утретє, вчетверте — й так до самого Краматорська.

От саме цього водія й нагадав у даному разі Арахамія: мовляв, а я б слухав ту Лейдіберд узагалі зранку до вечора — а ви всі навушники вдягніть. «А вы держитесь» - ото десь так.

«Жертви звукового насильства самі винні — бо навушників не носять» - от як можна перефразувати вислів Арахамії. Знайома позиція, чи не так - «жертви самі винні»?

«Це не справа держави вмішуватися в те, хто, яку музику і де буде вмикати. Чим більше держави в житті українців, тим гірше українці живуть», - пояснив головний парламентський «Слуга народу» свою позицію. Типове пострадянське прикриття гучними пустопорожніми гаслами — так і занотуймо. Але гаразд, хай держава не втручається — то чому ж тоді це стосується лише музики? Хай узагалі не втручається, хай кожен робить, що захоче. А поліцію, суди — ліквідувати, бо не личить державі втручатися. Тож занотуймо ще нерозуміння межі між свободою й уседозволеністю. Занотуймо нерозуміння елементарного факту, що свобода водія закінчується там, де починається свобода пасажирів — тим паче, що пасажири платять гроші, а водій отримує; водій для пасажирів, а не навпаки.

Оце «а я б навушники вдягнув» - чи не свідчить воно про невміння Арахамії поглянути на будь-яку ситуацію не з висот своїх теоретичних гасел, а очима інших людей? Очима тих, чиї відносини Верховна Рада береться законодавчо регулювати?

Й оце нерозуміння змісту й меж свободи — дуже здається, що воно перегукується з проблемами взаємин держави та ЗМІ, з нерозумінням владою мети й способів регулювання медіасфери й відносин у ній.