Питання, які нарешті треба поставити  президенту руба

Питання, які нарешті треба поставити президенту руба

30 Грудня 2019
2569
30 Грудня 2019
18:00

Питання, які нарешті треба поставити президенту руба

2569
Чому у гострих ситуаціях, де пояснення дій влади є конче потрібним, президент веде себе у стилі «не личить цареві перед холопами звітувати»?
Питання, які нарешті треба поставити  президенту руба
Питання, які нарешті треба поставити  президенту руба

Колишніх беркутівців, підозрюваних у розстрілах майданівців під час Революції гідності, віддали Росії. Осіб, підозрюваних у скоєнні теракту в Харкові, — теж. Фігурантів справи про трагедію 2 травня 2014 року в Одесі, — так само.  

У суспільстві — знову протести. У багатьох публікаціях ЗМІ  — знову нерозуміння. І знову публічне пояснення президента — лише пізно ввечері вчора, в день обміну полоненими, а не тоді, коли був пік протестів.

Так, можливо, в даному разі ситуація й справді вимагала утримуватися від будь-яких коментарів, допоки обмін не перетворився на доконаний факт. От тільки став уже звичним дивний стиль комунікації Володимира Зеленського — надлишковість її там, де це необов'язково (як от легендарний пресмарафон), і поведінка у стилі «не личить цареві перед холопами звітувати» там, де пояснення його дій є не лише потрібним, а негайно, терміново потрібним. Надлишкова комунікаційна активність у спокійних, рутинних ситуаціях і кричуща недостатність комунікації в гострі моменти.

Напевне, вчасне пояснення Зеленського не пригасило би пристрастей. Але самі протести були б зовсім іншого роду: опоненти критикували б рішення президента як помилкове й недалекоглядне (а помилка й недалекоглядність — то не злочини). Не чуючи ж роз'яснень, вони підозрювали Зеленського у прагненні якихось неафішованих цілей — у зраді, простіше кажучи. У тому, що нам показують не те, що відбувається насправді. І цей осад недовіри тепер залишиться, навіть попри запізнілі роз'яснення президента. Оцей елемент недовіри, який в опонентів Зеленського й без того є дуже сильним, лише зросте.

Саме по собі питання: що важливіше — визволення в'язнів, а чи здійснення правосуддя, - є надто непростим, щоби пошуки відповіді на нього самі по собі не розділили суспільство. Чинник недовіри до президента, наявний у значної частини громадянського суспільства, аж ніяк не полегшує пошук компромісу, а тим паче консенсусу.       

Розгляньмо пропагандистський бік справи. Перше: президент зробив вибір на користь гуманності й на шкоду правосуддю. От тільки Путін на завелику гуманність не страждає. Він може просто зрозуміти, що на темі звільнення заручників від Зеленського можна домогтися чого завгодно. І не факт, що два акти звільнення полонених за останні три місяці — це не зондування Путіним грунту: він міг цілком свідомо дозволити Зеленському здобути ореол визволителя бранців, щоби українська громадськість надалі вимагала нових і нових звільнень на будь-яких умовах — адже саме на несуттєвості всіх інших умов порівняно з долею в'язнів і наголошує в публічних виступах Зеленський.

Друге. Особи, що їх віддала Росії Україна, не брали участі в бойових діях. Їх не було затримано на лінії фронту, поблизу фронту або за сприяння ворогові. Беркутівців узагалі звинувачують у злочинах, що сталися до початку російської агресії. Процедура обміну поширила на них визначення «полонені» та «бранці», якими вони насправді й близько не є. І, повідомляючи про обмін, наші ЗМІ так само мусять називати їх «полоненими». Оцих беркутівців, як і підозрюваних у харківському теракті, завдяки процедурі обміну було зрівняно у статусі з українцями, що потрапили «на підвал» лише за свої переконання. Хочемо ми того або не хочемо, але журналіст Асєєв фігурує в тому самому статусі, що й беркутівці.

Але тепер і російська пропаганда цілком може (й напевне буде) наголошувати на їхньому однаковому статусі. На тому, що буцімто відбувся обмін злочинцями, а не полоненими — а отже, «ихтамнет». Зла, дуже зла іронія ситуації в тому й полягає, що, спираючись на особистості осіб, переданих Україною Росії, російська пропаганда зможе зайвого разу наголошувати на буцімто відсутності на Донбасі російських вояків — й аргументувати саме тим, що більшість переданих осіб не мають ніякого стосунку ані до війни, ані до окупованих територій, коли вони вже були окупованими: мовляв, а справді полонених російських військовиків в України й немає.

Третє. Зростає ймовірність, що ми так ніколи й не дізнаємося, хто розстрілював людей на Майдані, й хто підпалив Будинок профспілок в Одесі. Що ці справи так і не буде доведено до суду — принаймні в повному обсязі. Крапку так і не буде поставлено. А отже, чимало українців під впливом російської пропаганди й надалі — тобто вже назавжди — віритимуть, що майданівців розстрілювали буцімто «снайпери Яценюка», а в Одесі «людей живцем спалили» промайданівські сили.      

А ці дві пропагандистські тези — не просто рядові, вони — основоположні. Саме вони є фундаментом, на якому Росія збудувала свій «захист російськомовного населення». «Вбивали безневинних беркутівців, які виконували службовий обов'язок» та «в Одесі людей живцем спалили» - саме ці дві тези й дозволили російській пропаганді навіювати, буцімто в Україні - «фашисти». Саме після подій в Одесі чимало жителів Донбасу під впливом російської пропаганди зробили свій вибір на користь підтримки сепаратистів. Трагедія в Одесі сталася 2 травня 2014 року, а вже 11 травня в Донецьку та Луганську відбулися «референдуми», учасники яких на емоційній хвилі, накрученій тією ж таки російською пропагандою, з остраху перед «фашистами» проголосували за «незалежність». Саме загибель беркутівців у Києві та антимайданівців в Одесі є для багатьох донбасівців вирішальними точками неповернення.

Лише судовий вирок міг бодай дещо похитнути ці переконання донбасівців — знову ж таки, навіяні російською пропагандою. Тепер, із великою ймовірністю, повномасштабного вироку ніколи не буде. Україна віддала Росії ті карти, які тільки й могли б побити російські краплені «козирі». Власне, не виключено, що саме беркутівців та одеських підозрюваних Путін хотів отримати у своє розпорядження так само персонально, як Цемаха три місяці тому. Як людей, які могли засвідчити, що в основу російської агресії проти України було покладено нахабну брехню. І, відтак, що ніякого «громадянського конфлікту» немає й близько. Що жителів Донбасу залякали вигадками, й зробила це Росія.

Отут саме час поставити питання руба до президента. Не пригадати, щоби він коли-небудь чітко й недвозначно сказав, як він сам ставиться до Революції гідності. Вважає її поворотним пунктом розвитку України чи ні, вважає її позитивною чи негативною сторінкою історії. Революцією, а чи «антиконституційним переворотом». Невідомо. Відомо лише, що й він сам, і представники його найближчого оточення припускалися реплік про «проплаченість» уже теперішніх протестів. Відомою є його ненависть до постмайданної влади, часто вона виглядає ірраціональною й погано вмотивованою.

Він не згадує про Майдан, щоби не роз'єднувати суспільство — бо ж часто веде мову про потребу його об'єднання? Тоді це — поганий спосіб: будь-який психолог скаже вам, що замовчувати проблему означає тягнути й тягнути її з собою в майбутнє. Якщо про проблему не згадувати, вона від того не лише не зникне, а й ставатиме наболілою. Радянський досвід, коли замовчування проблем не врятувало, мав би навчити раз і назавжди.

«Об'єднати суспільство» - це взагалі ілюзія. Будь-яке суспільство є розділеним у ставленні до важливих проблем: подивіться на американців у ставленні до Трампа, подивіться на британців у ставленні до Брекзиту, подивіться на французів у ставленні до «жовтих жилетів». Це лише тоталітарні суспільства крокують строєм — от тільки й це виявляється самою лише видимістю. Оце й є відмінність між демократичною та недемократичною владою: демократична влада проговорює проблеми, тоді як недемократична намагається їх замовчувати.

«Об'єднати суспільство», - каже Зеленський. Як, довкола чого його об'єднати? За даними соціологічних досліджень, більшість українців (тобто одні й ті самі люди) хочуть до НАТО та ЄС, але найкращим державним лідером вважають Лукашенка (лише зовсім нещодавно його обігнала Меркель). То довкола цих людей і об'єднувати націю? Довкола тих, хто споживає передусім таблоїдні ЗМІ? Леонід Кучма колись уже намагався — а закінчилося все темниками.       

Завершується календарний рік, коли Володимир Зеленський прийшов на президентську посаду. Й оцінити цей рік, за великим рахунком, неможливо: ми не знаємо, чи відповідають уживані ним засоби поставленій меті, бо так і не знаємо самої його мети: він ніколи її не проголошував. Ми так і не знаємо, якою він бачить у своїй уяві Україну наприкінці його каденції й чи бачить її взагалі. «Багату й щасливу» - це не відповідь.

От звідси й недовіра значної частини суспільства. Бо довкола президентського «так» і «ні» не казати» об'єднати країну неможливо.

Фото: Вчасно

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2569
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду