15 листопада міністр культури, молоді та спорту України Володимир Бородянський і перший заступник міністра Анатолій Максимчук представили запрошеним медівникам концепцію захисту інформаційного простору від дезінформації, розроблену міністерством. Міністерство планує винести питання захисту інформаційного простору в окремий законопроект із приблизною назвою «Про боротьбу з дезінформацією» (окремий від законопроекту про медіа, над яким тепер працює Комітет із питань гуманітарної та інформаційної політики).

Про всі аспекти концепції та першу реакцію медійників під час презентації ви можете прочитати тут. Ми також публікували колонку Галини Петренко, яка виклала позицію ГО «Детектор медіа»: найбільший ризик законопроекту — в поспіху з його підготовкою, а найбільш контраверсійна ідея — запровадження кримінальної відповідальності за дезінформацію.

«Детектор медіа» попросив медійних експертів оцінити ініціативи нової влади щодо медіа та протидії дезінформації. Ми поставили всім низку однакових запитань. На них уже відповіли колишній заступник міністра інформаційної політики Дмитро Золотухін, юристи Інституту масової інформації Роман Головенко та Алі Сафаров, експерт Центру прав людини Zmina Володимир Яворський, президент Української асоціації медіа-бізнесу (УАМБ), член Комісії з журналістської етики Олексій Погорелов.

Сьогодні публікуємо думку журналістки, голови ГО «Громадське телебачення» і членкині Незалежної медійної ради Наталі Гуменюк.

— Як ви ставитеся до ідеї запровадити адміністративну (за одноразове поширення дезінформації без ознак замовності; відсутність вихідних даних про медіа) та кримінальну (умисне, систематичне поширення дезінформації; умисне поширення дезінформації на замовлення третьої особи або якщо спричинено шкоду; втручання в діяльність журналіста та / або медіа, підкуп) відповідальність за дезінформацію? Якщо проти, то як, на вашу думку, слід боротись із дезінформацією? Якщо в цілому за, то в чому, на вашу думку, плюси й мінуси цієї ініціативи? Чи згодні ви з тим, щоби такі інструменти вводилися в Україні незалежно від прогнозованої негативної реакції західних правозахисних організацій? Якщо так — то чому?

– Найменше мене в цій історії турбують західні правозахисники і неминуче пониження Україні рейтингу свободи слова. Бо насамперед це впливатиме на українських журналістів, це може стати запровадженням якщо не цензури, так самоцензури. Такі ідеї є небезпечними і катастрофічними насамперед для нас самих.

У демократичному суспільстві, яке ми будуємо, громадянин не може нести кримінальну відповідальність за свої слова. За дії – так. Приміром, якщо будує сепаратистський осередок – цим має займатися Служба безпеки.

Окрім того в умовах війни «дезінформацією» чи «маніпуляціями» може бути названа будь-яка незручна інформація. Скажімо, ми бачимо, як нівелювалося поняття «фейки» – так сьогодні політики називають будь-яку викривальну інформацію проти себе.

На мою думку, найреальнішим інструментом боротьби з дезінформацією може бути фіксація фактів, заперечення неправдивої інформації, а також аргументована дискусія.

Так, в Україні існують медіа, які мають чітку ідеологічну забарвленість, публікують вигадані новини. Вони працюють на свою аудиторію, і робота професійних журналістів у таких умовах – знайти канали зв’язку, щоб до цієї аудиторії пробитися й пояснити їй якісь факти.

Якщо говорити про світ, то в США немає відповідальності навіть за мову ненависті й ворожнечі. У Європі це є, і вважаю, це нам потрібно. Водночас у США є поняття «небезпечної мови» – йдеться про ситуацію, коли є пряма негайна погроза й особа спроможна її реалізувати. І це та практика, яка може бути застосована у нас.

Що дивно також: міністерство – як і раніше – посилається на те, що в нас унікальний шлях, «ми на передовій». Але думати так трохи провінційно. Скажімо, у світі є велика платформа Free Speech Debate – її курує відомий історик Тімоті Еш, який якраз дуже добре знає Східну Європу і пострадянський світ, а зараз вивчає свободу слова в умовах інтернету. На платформі зібрана велика кількість ідей. Чому б не розглянути їх?

Інший автор книг про пропаганду Пітер Померанцев пропонує зробити інструментом прозорість – скажімо, щоб тролі й боти були зареєстровані й виведені в білу.

Тобто треба креативність у протидії дезінформації. А я поки бачу лише намір щось криміналізувати в суспільстві, де й так багато табуйованих тем і яке лише звикає до права висловлюватися.

— На ваш погляд, чи має відповідальність поширюватися не лише на ЗМІ як юридичну особу та / або власників і топ-менеджерів, а й на журналістів — авторів публікацій? Чому?

– Таких авторитарних практик у демократичній країні не може бути взагалі.

Водночас ми маємо посилити відповідальність за розпалювання ворожнечі. Наразі чимала кількість таких фактів просто ігнорується, як і злочинів на ґрунті етнічної неприязні, ненависті. Тому моя відповідь: спершу розберіться з відповідальністю за злочини щодо розпалювання ворожнечі, а вже потім поговоримо про інше.

— Нині в законодавстві є таке визначення: «Журналіст — творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює й займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов'язки в засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій України». Як ви ставитеся до ідеї уточнити цей статус пунктом про те, що журналістом є людина, яка отримує більшість доходів від журналістської праці? І / або та, що дотримується в роботі журналістських стандартів? Чи треба взагалі уточнювати визначення журналіста?

– Визначення має бути в законодавстві, але не є принциповим. Щодо стандартів – то є різні жанри. Скажімо, ведучі гумористичних чи авторських програм, які займають певну політичну позицію, – вони так само є журналістами, навіть якщо їхня робота частково суперечить стандартам.

— Одна з ідей влади — узалежнити статус журналіста від дотримання Кодексу журналістської етики. Чи можливо це, на вашу думку, й чи доречно?

– Не бачу такої можливості в умовах великої кількості онлайн-дописувачів. Так, це більше не працює. Єдиний спосіб, як на мене, – посилення якості існуючих ЗМІ, створення економічних умов для існування незалежних якісних медіа.

— Влада хоче створення незалежної організації саморегуляції медіа. Водночас пропонує повне або часткове фінансування її діяльності державою. На вашу думку, чи слід державі брати участь у її створенні, зокрема прописувати повноваження та повністю або частково фінансувати її з бюджету? Якщо ні, то хто має бути засновником такої організації і якими мають бути джерела її фінансування?

– Звісно, саморегуляція не передбачає участі держави. Якщо держава хоче зробити щось корисне, то це можуть бути якісь сприятливі економічні умови. Наприклад, доступ до коштів із якимось жорстким принципом невтручання в діяльність організації, ті чи інші пільги від держави для певних видів діяльності, надання приміщення тощо.

— Наскільки посада інформаційного омбудсмена, запровадити яку хоче влада, відповідає запропонованим повноваженням, з огляду на практику тих країн, де така посада вже є? Наскільки ефективним, на вашу думку, буде цей новий інститут? Чи впорається він із моніторингом інформаційного простору та з розглядом скарг щодо дезінформації?

– Ця посада має бути, але багато в чому це залежить від особи. Наразі більшість інституцій, які створюються, все одно більшою мірою захищають владу від журналістів, а країну – від «крайнощів свободи слова» (як це називають), замість реального захисту свободи слова. Хоча в держави й силових структур і так чимало ресурсів захищати себе. Важливо, щоб ця людина реально представляла саме журналістів і захищала їх, а не навпаки. Не хотілося б, щоб саме омбудсмен чи обмудсманка займалися дезінформацію.

— Володимир Бородянський запропонував таке визначення дезінформації з Кодексу практики Європейського Союзу щодо протидії дезінформації: «Очевидно неправдива або така, яка вводить в оману, інформація, що в сукупності: створена, представлена і поширена з метою економічної вигоди або умисного введення в оману громадськості; та може заподіяти шкоду суспільству через загрозу демократичним політичним процесам і процесам вироблення політики, а також таким суспільним благам, як захист здоров’я громадян, довкілля і безпека. Поняття “дезінформація” не охоплює недостовірну рекламу, помилки у звітності, сатиру і пародію чи очевидні необ’єктивні новини й коментарі, та не є порушенням юридичних зобов’язань, кодексів саморегулювання рекламних послуг і стандартів щодо недостовірної реклами». За його словами, для України слід розробити іншу дефініцію. Що, на вашу думку, треба додати або змінити в цьому визначенні? Чи треба взагалі визначення дезінформації?

– Краще чіткіше виписати поняття, що таке національна безпека, і послуговуватися ним. Бо в такому випадку, скажімо, під поняття дезінформації підпадає будь-яка інформація релігійного характеру. Якщо якась релігійна група хоче збирати кошти на свою діяльність, а також розповідає про божество, то чи не є це «умисним введенням в оману громадськості з метою економічної вигоди»?

Також потрібно ввести поняття «небезпечної мови» за принципом «тесту Бранденбурга». Відповідно до цього юридичного тесту, погроза насильством карається, якщо вона умисна (тобто висловлений реальний намір щодо дії), ймовірна (особа спроможна скоїти насильство) і негайна (це може статися буквально зараз).

— Голова парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Олександр Ткаченко запропонував застосовувати санкції щодо засобів масової інформації, які, наприклад, протягом трьох років є постійно збитковими. Які плюси та мінуси такого підходу? На вашу думку, чи спрацює цей метод боротьби зі впливом власників на ЗМІ? І якщо так, то яким може бути механізм санкцій? А якщо ні, то як слід боротися із залежністю медіа від своїх інвесторів і політичних патронів?

– Наскільки я розумію, в основі – ідея про боротьбу з власниками-олігархами. Але весь попередній досвід показує, що олігархи легко це обійдуть, тоді як постраждають ЗМІ, які виробляють новинний контент. У всьому світі інформаційні медіа шукають моделі фінансування, оскільки посипався рекламний ринок – реклама пішла в онлайн, а гроші там заробляють насамперед платформи (Google, Facebook тощо). І запровадження санкцій за збитковість – це удар по інформаційних медіа. А крім того – по тематичних і нішевих, наприклад, журналах чи радіостанціях про культуру, або по невеликих локальних або регіональних медіа. Здається, така ініціатива виходить з уявлення, що в Україні існують лише кілька великих олігархічних каналів.

А от щодо обходу санкцій, то наведу приклад одного великого впливового видання: його власник також і власник готельного бізнесу, а редакція орендує в нього приміщення, і щоб бюджет на кінець року виглядав, як прибутковий, власник просто знижує вартість оренди, і видання враз виглядає прибутковим. Думаю, що подібних хитрощів буде багато.

Тут, навпаки, треба думати, як підтримати незалежні ЗМІ.

— Як відомо, інші країни Заходу теж працюють над проблемою дезінформації, наприклад, країни Балтії. Що з їхнього досвіду, на ваш погляд, було б гарно запозичити нам? Що з того, що працює в них, не буде ефективним для нас?

– У Німеччині існує правило другого кліку, коли інформація, яка може бути названа чутливою, має бути розміщена не в першому лінку, а в другому, щоб попередити аудиторію. Це поки один з небагатьох засoбів.

Зрештою, на громадян впливає реальний плюралізм якісних медіа, які мають бути достатньо впливовими, щоб аудиторія звертала на них увагу. Тому мають бути посилені новинні служби редакцій, щоб ті одразу орієнтувалися на фактчекінг, а не просто копіпаст новин.

Фото: Фейсбук