Поки в Сербії розгортається скандал навколо можливого продажу зброї в Україну, в самій Україні розгортається медійна дискусія з приводу того, як розповідати про такі події й чи розповідати взагалі.

Про те, з чого починалася ця історія, «Детектор медіа» вже писав: кілька українських ЗМІ поширили «розслідування порталу Armswatch» щодо сербської зброї в Україні. При тому, що в цьому «розслідуванні» був усього один доказ — фотографія від «міноборони “ДНР”». Щоправда, пізніше до історії додалися також документи, заяви міністра МВС Сербії та нові коментарі президента Александара Вучича.

Частина української медійної спільноти висловилася проти «простої копіпасти» цих новин, зважаючи на дуже заплутаний характер ситуації (детальніше про сербські події тут і тут), а також те, що в ній простежується очевидний російський слід. По-перше, джерелом новини стали проросійські видання та політики. По-друге, вона з’явилася одразу ж після скандалу з російськими шпигунами в Сербії. По-третє, незважаючи на те, що жодних легальних заборон для продажі сербської зброї в Україні не існує, подібне викриття може значно погіршити стосунки Сербії зі своїм близьким союзником — Росією. «Радикальна» сербська опозиція вже критикує керівництво держави за те, що «сербское оружие обнаружено в Донбассе и использовано украинскими фашистскими силами».

Інша частина медійної спільноти відстоює думку, що подібні новини не можна ігнорувати, адже про них говорять головні сербські ресурси й топові державні посадовці. І медіа повинні, в першу чергу, «дотримуватися правди», а не подавати інформацію в залежності від кон'юнктури.

У вигляді фейсбук-дискусії ви можете почитати про це, наприклад, тут. Пізніше дискусія призвела навіть до публічних вибачень. «Детектор медіа» у свою чергу вирішив більш розгорнуто поспілкуватися із представниками обох «таборів» — Дмитром Золотухіним, ексзаступником міністра інформаційної політики України та експертом із питань інформаційних воєн. І Сергієм Сидоренком, редактором «Європейської правди».

Дмитро Золотухін, ексзаступник міністра інформаційної політики України, експерт із питань інформаційних воєн:

Про події в Сербії: «Історія про продаж зброї в Україну могла виникнути, аби перекрити історію з російськими агентами та послабити електоральні позиції президента Сербії Александара Вучича (адже виборці у Сербії гіпотетично проросійські). Є також теорія про те, що зараз у Сербії намагаються зробити те ж саме, що до того робили в Чорногорії та Македонії. Просто так це все не відбувається, існує дуже багато цілей. Події підв’язуються і під поїздку президента Вучича в Сочі, і під зустріч у нормандському форматі. Хоча Кремль тут діє не як монолітна сила. Частина російського естеблішменту може грати за сербську опозицію. Інша частина має нормальні стосунки з нинішнім президентом».

Про шкоду для України: «Владислав Сурков може намагатися саботувати нормандську зустріч 9 грудня, побачивши, що Україну можна представити як якогось недобросовісного імпортера зброї. Це вже майже мем, коли Україна та зброя фігурують в одному реченні».

Про українські ЗМІ: «Усі ці історії дуже комплексні і їх важко запакувати в новину. Коли українські медіа копіпастять сербські ресурси, які у свою чергу копіпастять оцю Діляну Гайтанджиєву (проросійську пропагандистку. — Авт.), то фактично це дія, яка спрямована в контексті підтримки цієї спецоперації. Таким чином ми допомагаємо формувати певні тези та враження, в тому числі в Україні. Якщо ми говоримо про обов’язок журналіста відображати об’єктивну реальність, то, на жаль, вона на декілька порядків складніша. Якщо ви хочете про це написати, то потрібно дати всі контексти та першоджерела, показати всіх гравців, артикулювати, де в цьому контексті місце України і які факти для нас вразливі, важливі, значимі. Якщо так — то це обов’язок журналіста. Інакше ми вважаємо, що журналістика — це просто копіпаста сербських топових видань тому, що там є слово “Україна” і це написали всі проросійські сербські ресурси».

Сергій Сидоренко, редактор «Європейської правди»:

Про сербську тему: «Моє видання не пише про зброю на Донбасі. Але для нас важливим є те, що в Сербії зараз розгоряється внутрішній конфлікт. І про Сербію ми пишемо. Для нас є важливим, чи буде в якийсь момент повалений навіть, умовно, президент. Якими будуть наслідки виборів. Для нас важливий міжнародний аспект, і саме з цією метою писалася ця новина. Тому там від самого початку зазначалося, що звинувачення лунають на адресу президента Вучича. І йому доводиться виправдовуватися перед росіянами. І це не фейк, а факт, адже відбулася публічна заява Вучича».

Про шкоду для України: «Я не вірю в те, що це має якусь спрямованість проти України, хоча можу помилятися, адже поки не все ясно до кінця. Україна не порушила нічого. Ці бойовики з нелегальних бандформувань на окупованій території Донбасу постійно проводять якісь пресконференції, роблять якісь заяви, й нікого це не хвилює. Важливим є скандал, який може змістити владу в Сербії».

Про відбір інформації: «Я не можу погодитися з позицією, що якісь теми потрібно замовчувати. З позиції журналістських стандартів, це, умовно, великий гріх. Я категорично проти того, щоби перед публікацією кожної новини зважувати, чи вона посилить позицію на переговорах, чи ні. Чи є там якась спрямованість проти когось, чи немає. Перепрошую, тут ми маємо визначитися: чи ми медіа, чи ми державний ресурс. Інше питання, що ми також суспільно відповідальне ЗМІ, яке декларує й дотримується патріотичної позиції. Тож якби я побачив, що цей скандал ґрунтується на фейках і за рахунок цих фейків спрямований проти України, я б, не маючи сумнівів, написав статтю, в якій би пояснив: “Ні, це не так. Якщо це фейки, які шкодять Україні, то це справді фейки”. Але це жодним чином не скасує того факту, що відбулася заява посадової особи. І приховувати інформацію — це не зовсім медійний підхід».

Про зміну заголовку в оригінальній публікації: «Там не була підсвічена специфіка джерела інформації, через яке пішли звинувачення на адресу президента Сербії. Я попросив колег це підкреслити. На мій погляд, змінена новина отримала ухил в іншу сторону».

Про формат подачі інформації: «Дуже складно знайти в міжнародній політиці тему, про яку можна зробити новину, що покривала би все. І якби про “складні темі” журналісти готували лише статті, моєму виданню можна було би закритися. Для людини, яка взагалі не в курсі, про що йдеться, статтю треба писати щоразу. Але якщо ми не будемо писати новин, ми позбавимо права на інформацію тих, хто в курсі. Тому у випадку “складних історій” ми намагаємося писати і новину, і в подальшому розвиток цієї новини, і якщо стає достатньо ясності для аналітики, то писати й аналітику. І навіть у такому разі, за моїм багаторічним досвідом висвітлення міжнародної політики, будь-яка стаття, з будь-яким бекґраундом і подачею всіх сторін завжди буде кимось прочитана некоректно. Завжди. Тож можна не писати нічого, доки ми не переконаємося, що зрозуміють всі. Але це означає просто не писати нічого».