Радіодиктант — оновлений і модернізований
8 листопада відбувся традиційний, уже 19-й, радіодиктант. Як і попередніх років, його транслювали суспільні мовники, зокрема телеканал «UA: Перший» та Перший канал «Українського радіо». Я стежив за радіотрансляцією, про неї й буде мова.
Цьогоріч диктант, по-перше, проходив у Національній бібліотеці імені Вернадського (колишній ЦНБ). По-друге, відбувався він за дещо новими правилами. Надіслати на перевірку його можна було, сканувавши або сфотографувавши й відправивши або на електронну пошту НРКУ, або приватно на її сторінку у фейсбуку, або ж на вайбер, чий номер ретельно повторювали. Й тут хочеться дуже й дуже подякувати: розповідаючи про нові правила, бодай тут ніхто не вжив слівце «сфоткати» — адже воно з лексикону випускників ПТУ стрімко увірвалося до мови начебто культурних та начебто освічених людей, зокрема й до мови ЗМІ.
Багаторазово й детально розповідаючи нові правила відправлення диктантів, цього разу дещо загубили головне правило: диктант не можна писати у ворді; це не повторювали й не наголошували так старанно, як раніше.
Тож на відправляння диктанту було відведено лише 15 хвилин, і одразу по їхньому завершенні Олександр Авраменко почав роботу над помилками, пояснюючи, чому й відповідно до яких правил треба було писати так, а не інакше.
Звичайною (паперовою) поштою тепер тексти диктантів відправляти було не можна. Неможливість скористатися традиційною поштою позбавила можливості брати участь у написанні диктанту багатьох, зокрема літніх людей, тих самих жителів сіл тощо.
Натомість звичайною поштою учасники тепер надсилатимуть свої твори про диктант. Цього разу до написання таких творів не заохочували й не закликали — попередніх років це було вже навіть нав'язливим і лунало так, ніби справжній поціновувач української мови мало не зобов'язаний написати такий твір. Цього разу взагалі не закликали надсилати малюнки та інші «супутні» речі — раніше це теж дуже напружувало, бо вже починало виглядати, ніби саме твори й малюнки є головним завданням диктанту, а зовсім не вміння грамотно писати; здавалося, лише крок залишався до масового передавання привітань, мов у «Полі чудес». Тепер усю увагу було сконцентровано на написанні самого диктанту: воно й саме воно було основним змістом й основною цінністю.
Розігрівання на радіо тривало лише двадцять хвилин. Рівно стільки, щоб не почати набридати й не перетворюватися на самоціль. Не було безкінечних розповідей на кшталт: «Я пишу диктант неодмінно під портретом Великого Тараса», «Я вдягнула вишиванку», «Перед диктантом ми цілу годину співали народних пісень». Не було всіх отих традиційних віночків-шароварчиків, які перетворювали українську мову на якусь фольклорно-історичну атрибутику цілком за радянським дискурсом; на щось радше сакральне, ніж практичне. Нема куди подітися: занадто сакралізований та атрибутизований розігрів минулих років нерідко лише переконував у думці, що українська мова — то для пісень та поезії, але не для повсякденного вжитку.
«У студії — багато святково вдягнених людей» — ото було й усе. Втім, «святково» — то не неодмінно «в шароварах». І, дякувати Господові, цьогоріч принаймні я жодного разу не почув отого заїждженого у хвіст та у гриву, заяложеного до дірок штампу «солов'їна».
Гостями, в яких брали інтерв'ю, раніше були лише діячі, відомі й давно відомі своєю патріотичною позицією. Нині й це зазнало змін. Скажімо, для мене було великою несподіванкою, що Влад Яма чудово розмовляє українською на вельми інтелектуальному рівні. Також інтерв'ю давали Наталія Сумська та Сергій Калантай. Якщо раніше інтерв'ю стосувалися того, що українська мова — «співоча», «милозвучна», «найкраща» тощо, то тепер ішлося про практичніші речі її необхідності й зусиль до поширення її застосування.
Пролунав ролик, у якому закордонні українці короткими репліками розповідали, як вони переконують писати диктант своїх співдіаспорян. Дещо навіть розчулила правильна, дуже грамотна українська мова з англійським фонетичним акцентом.
У студії була, як і зазвичай, Олена Зелінченко, в бібліотеці Вернадського — Роман Коляда та Тімур Мірошниченко. Й до Олени Зелінченко цього разу знову виникла претензія. «Прийом диктантів оголошено відкритим». Оце різонуло вухо: чи не росіянізм це був? «Прийом», «видача», «виїмка листів» — чи українською це мовою? Вів диктант, як і за традицією, Олександр Авраменко.
Сам диктант містив три взірці нового правопису, один із яких — варіативний; Авраменко вже під час роботи над помилками підкреслив, що зараховуватиме обидва варіанти, хоча диктував він виразно «писемности» з [и] на закінченні. Прикріше вийшло з іншим моментом. І читаючи речення попередньо, і старанно його диктуючи, й читаючи весь текст для перевіряння, Авраменко чітко промовляв: «...передавати сигнал в різні куточки...». Я уважно вслуховувався — було саме [в], а разом «лвр». Усе ж таки, в даному разі напрошувалася форма прийменника у, саме вона була грамотною.
І — варіативні написання, щоразова кара. Заголовок тексту: «Від бересту — до цифри». Оце тире могло бути, його могло не бути — в даному разі нормою є обидва варіанти. Але, як завжди, «а потім виявилося». Ба більше: цифра — це усталена назва способу зберігання й передання інформації, це давно вже більше не є ані переносним значенням, ані, тим паче, метафорою. Це просто інше, порівняно нещодавно виникле значення слова. І писати його в лапках уже немає сенсу. А виявилося, що писати його треба було в лапках... Такі от пасточки, даруйте, «подлянки», як на мою думку, не мають ніякого стосунку ані до перевірки рівня грамотності, ані до підвищення того рівня. «Ну й дурні ви там усі» — може бути, але не більше.
Були під час розігрівання та в паузі між диктуванням і роботою над помилками цікаві теми для роздумів. Скажімо, Геращенко зачепила тему впливу ґаджетів на відчуття мови. Сумська — про поширення нецензурщини, що псує мову. Вона ж розповіла, що актори, за традицією, переписують ролі лише від руки — так краще запам'ятовується. Калантай сказав, що традиція вітальних листівок, мабуть, уже не відродиться — хоча й тепер чимало людей їх надсилають, та й раніше, в доцифрову еру, чимало хто замість листівок просто вітав телефоном. А ще подумалося, як епоха електронного обміну інформацією змінила правила поведінки — адже ще нам в університеті, пояснюючи правила ділового листування, казали: писати особисті, а не офіційні, листи на машинці, не від руки — це поганий тон, це — ніби показувати, що ваші стосунки з людиною є суто формальними, офіційними. Тепер це відійшло в минуле. Втім, ці інтерв'ю фактично переконували: далеко не все може бути «у смартфоні».
Що ж до самого диктанту, то цього року він уперше не мав відбитку пострадянськості — от як усе це можна сказати коротко.
Фото: Олексій Темченко