Часом події, які відбуваються в інформаційному просторі, нагадують блискучі сцени із фільму Вуді Аллена «Римські пригоди» у виконанні Роберто Беніні:

— Зробити заяву? Про що?

— Про що завгодно.

— Схоже, буде дощ!

— Ви самі чули, Леопольдо Бессанелле сказав, що може піти дощ!

Будь-які дії персонажа Леопольдо Бессанеле з цього романтично-комедійного фільму викликали шалену підтримку публіки: від того, що він спить на спині, і як він зрештою голиться. Щоправда, до певного часу.

Тут можна провести аналогії з українською дійсністю, яка активно останнім часом насичується сторіфікованим піаром.

Інформаційний ринок не лише в Україні, а й у всьому світі спрагло реагує на сторітелінг. Історії дають можливість вкладати в матричні схеми (наприклад, «є хороші хлопці, вони прийшли вирішити проблеми, але підступні вороги їм цього робити не дають і тут зчиняється боротьба») різних дійових осіб.

Є ще багато параметрів, за якими сторітелінг так чіпляє. Відомий американський кінорежисер та сценарист, дворазовий лауреат премії «Оскар» Ендрю Стентон (Andrew Stanton) пояснює це так: «Розповіді дозволяють нам відчути реальну й уявну схожість між нами. Дитячий телеведучий містер Роджерс завжди носив у гаманці цитату одного працівника, який сказав: “Неможливо лишитися байдужим до людини, яка розповіла вам свою історію”».

«Завдання усіх гарних історій — дати вам обіцянку», — каже Ендрю Стентон, а з цим в українській інформаційній сфері точно дефіциту немає. ЗМІ радісно тиражують обіцянки різного штибу, не замислюючись зазвичай, чи взагалі вони виконуються. Медіаринок зорієнтований переважно на короткострокову перспективу — інформування, а аналітична, бекґраундова складова відходить на задній план.

«Історія — це головна інформаційна технологія, бо “сторіфікована комунікація є найпотужнішою формою обміну думками, тому що розум найкраще сприймає історії”», — наполягають і автори книжки «Сторіноміка: маркетинг у пострекламну епоху» Роберт Мак-Кі (Robert McKee) та Томас Джерас (Thomas Gerase).

Вони навіть роблять екскурс у нейрофізіологічну сферу: «Ділянка мозку під назвою поле Бродмана 10 (BA10) відповідає за пам’ять, міркування, розв’язання проблем, прийняття рішень і планування дій. Тут минуле перетікає в майбутнє. Коли розум поглинає історію, її віртуальні події грають у театрі поля Бродмана 10. Потім пам’ять охоплює ці нереальні події та порівнює їх із реальними». Тобто розум, поєднуючи шаблони реальних і нереальних подій, створює основу для майбутніх дій.

Сторітелінг, попри всю його живучість та вміння ємко й результативно передавати інформацію, інколи заважає сприймати реальність такою, якою вона є. Недавній яскравий приклад — вірусне відео з ведмежатком, яке набрало мільйони переглядів на ютубі та виступило в ролі яскравого емоційного «бантика» для багатьох інформаційних випусків новин у всьому світі.

Люди переважно побачили таку зворушливу й захопливу історію, яка викликає емпатію: маленьке, але вперте ведмежатко сміливо долає снігові кучугури, щоб вилізти на гору й дістатися мами-ведмедиці. Це йому не вдається, але воно бореться з перешкодами знову і знову. Тобто це був класичний приклад, коли люди сприйняли поведінку іншої істоти крізь призму свого бачення.

А як було насправді? Вчені та експерти-екологи дійшли висновку, що піднятися на гору на цьому віральному відео ведмежаткові заважав якраз безпілотник, який і знімав це відео. Це навіть могло загрожувати життю тваринки.

Тож реальність насправді цікавіша і складніша, ніж ми хочемо її бачити або ніж нам намагаються її показати. Для медіа важливо не поглинати бездумно історії, часто підлаштовуючи їх під те, що хотілося б бачити, а критично осмислювати їх та цілісно сприймати речі, висвітлюючи ті чи інші події.

Фото: ethos3