У медійних та соцмережевих обговореннях свіжого в пам'яті виступу «Кварталу» та хору імені Верьовки автори обурювалися не лише самим виступом, а й тим, що він викликав сміх присутніх у залі. Пояснювали це рівнем глядачів, дивувалися й обурювалися з цього рівня.

Але звідки він узявся — такий? І тут відповідь буде однозначною: окрім значної кількості суто соціальних факторів (зокрема, до дуже значної міри ми й досі не вийшли з епохи малинових піджаків — це саме вона значною мірою й культурні та поведінкові взірці на заміну радянським сформувала, й до еліти вивела людей часто-густо низького культурного рівня), такі смаки формували ЗМІ, й формували протягом десятиліть. Варто згадати, зокрема, концепцію «новин для барбоса» з їхнім смакуванням злочинів. Варто згадати й багаторічний диктат російського телебачення з його культом сили й культом зневаги до слабшого, культом презирства до жертви — «лузера». За п'ять років вичавити наслідки того щеплення з людської підсвідомості було навряд чи можливо.

І застереження. Неправомірно виправдовувати глузування з пожежі в будинку Гонтаревої, порівнюючи їх із матеріалами французького журналу «Шарлі Ебдо». Так, кілька років тому весь світ обурив теракт проти його редакції. Весь світ тоді солідаризувався із журналом — але це жодною мірою не зробило «Шарлі» еталоном смаку, стилю та гарних манер. Він, як і був, залишився вельми специфічним виданням із вельми специфічною репутацією. Оце — саме те, що, як випливає з обговорення, залишається незрозумілим для багатьох українців: коли скоєно злодійство, репутація жертви не має значення. Злочин проти «Шарлі» сколихнув далеко не самих лише його прихильників, а й тих, кому цей журнал категорично не подобався, хто вважав його гумор неморальним.

Якщо й проводити паралелі, то «сатира» «Кварталу» більше нагадує «дотепність» деяких російських гумористів, які глузували з теракту проти «Шарлі», як і з катастрофи «боїнгу». А якби, до речі, виявилося, що на тому «боїнгу» летіла якась вельми неприємна особа — чи дало б це підстави влаштовувати «сатиру» з її загибелі?

Шокувало й порівняння Коломойського: «А скільки на Донбасі хат згоріло?» То тепер і вбивства можна виправдовувати: мовляв, а скільки на Донбасі людей загинуло?

Існують кілька великих груп суто медійних чинників, які сприяли такій реакції (сміх) на глузування з нещастя Гонтаревої.

Перша — гумор на телебаченні й узагалі у ЗМІ, але то окрема велика тема, про неї якось іншим разом. Тут лише звернімо увагу: гумор «Кварталу» має спільну рису з інформаційним телебаченням — він так само персоніфікований. Як інформаційно-політичні телепрограми розповідають про персоналії, а не про політичні та суспільні явища й тенденції — точнісінько так само й «Квартал» сміється із персоналій, а не із загальних, навіть набридлих явищ. Він не типізує й не узагальнює — от саме тому його творчість важко назвати сатирою. Це — в найкращому разі карикатури, причому нерідко фейкові, тобто геть не схожі на їхніх прототипів, вигадані. Як діти малюють якусь пику й підписують: «Це Лєрка».

Існує й іще одна прикмета, без якої не обходиться майже жодна гумористична телепрограма, — це закадровий сміх, сміх за сценою. Немов підказка: сміятися треба отут. І немов свідчення висококласності гумору, такий собі різновид самохвальства. У даному разі сміх був у залі — це так. Але у програмах, що йдуть у записі, ніщо не заважає вмонтовувати сміх, що лунав в інших епізодах або навіть під час інших виступів. Не можна стверджувати цього стосовно номеру про Гонтареву, але й виключати таку можливість теж не можна. Тим паче що номер мав явно пропагандистську мету.

Друга група чинників — це рівень юридичної грамотності. Передусім рівень юридичної грамотності самих ЗМІ. Шокувало почуте понад тиждень тому в ефірі Першого каналу «Українського радіо»: йшлося про те, що в СІЗО можна купити в охоронців (наглядачів) вельми вільний режим перебування. І пролунала фраза: «Засуджені в очкуванні вироку». Тобто вироку ще немає, вони ще тільки чекають на нього — а вже «засуджені»! І це — суспільний мовник у тематичній правовій програмі! А скільки разів і в якій кількості ЗМІ людей, щодо яких іще не відбулося суду, називали вбивцями, крадіями, злочинцями? Корупціонерами, зрештою? Та це — звична практика в наших медіа. Ще сталінські аксіоми «диму без вогню не буває», «просто так не посадять» та «значить, щось він скоїв» — усі вони процвітають у наших медіа й сьогодні.

А скільки разів ми чули й чуємо фразу: «Політика такого-то викликали на допит»? Або: «Фігурує в такій-то кількості справ»? Але викликати на допит можна як підозрюваного, можна як свідка, можна як потерпілого. Фігурувати у справі можна в усіх цих якостях плюс як понятий, як третя особа, як експерт. Усі ми ще пам'ятаємо, як одна відома політикиня, щойно її викликали на допит як свідка, здіймала лемент: «Режим мене переслідує!» Тож інформація про те, що «викликали на допит» — чи є вона повною? Та не те що повною — чи інформує вона про щось реальне?

Ні, не інформує — натомість вона поширює в суспільстві, втовкмачує суспільству презумпцію винуватості. Хтось когось обізвав корупціонером — і все, людину замазано. Хтось про когось скаже, що це він украв руки у Венери Мілоської — й усе, репутацію злодія людині забезпечено. А злодіям не годиться співчувати. Злодії не повинні мати прав — ніяких: спалили будинок — ну то й по заслугах. Та взагалі їх — на Колиму, на лісоповал!

Правова культура в нас — гулагівська. І ЗМІ тут — не виняток.

Третя група чинників... про неї вести мову гірко. Я маю на увазі ту саму персоніфікацію інформації. Значна частина суспільства тепер переконана: посадити мерщій колишніх посадовців — і корупцію буде поборено. Гонтарева як глава Нацбанку саме до цієї категорії належить.

Тож в очах значної частини суспільства Валерія Гонтарева — це злодюга, яка не заслуговує на жодне співчуття. Хоча жоден суд цього не довів, а суспільство однаково ЗНАЄ: про це ж по телевізору скільки разів казали.

От усе це в сумі й дало сміх у залі. Тож, шановні журналісти, не варто казати «фі» — до дуже значної міри це саме ми навчили публіку сміятися.

Фото: РБК-Україна