Дострокові парламентські вибори відбулися. Тож хотілося б поділитися кількома зауваженнями про роль та місце ЗМІ в тому, що відбулося, й саме з таким результатом.

Найперше — загальне місце в численних публікаціях: ще ніколи в Україні не було ситуації, коли президент «володіє» безумовною більшістю у Верховній Раді. Це може полегшити якісний прорив в українській політиці (революційна складова), але й несе загрозу надмірної концентрації влади і зловживання нею — і про це теж є чимало публікацій. Хотілося б тільки додати: зловживання, цілком можливо, ненавмисного — бо ж відомо, що політична боротьба затягує, і з багатьма безсумнівно прогресивними депутатами-новачками вже траплялося, що політична боротьба їхньої партії ставала для них самоціллю, а логіка такої боротьби затьмарювала будь-яку іншу логіку, коли запитання «а навіщо?» просто не поставало.

У нашому випадку все ускладнюється тим, що досі невідомим залишається ставлення Володимира Зеленського до медіа: деякі заяви його самого та його оточення виглядали так, що чи не вважає нова влада медіа взагалі таким собі архаїчним пережитком, а чи, зокрема телебачення — чимось суто розважальним? І хоча Зеленський є президентом уже два місяці, перспективи ЗМІ в умовах його влади все ще залишаються туманними — й саме тому тривожними.

Ускладнює ситуацію от який момент: партія «Слуга народу» створювалася поспіхом, практично на коліні. І, за всією логікою, серед депутатів від неї не може не бути авантюристів, а випуск «Зворотного відліку» унаочнив присутність серед тепер уже депутатів від «СН» людей із вочевидь непримиренно протилежним ставленням до фундаментальних речей. На жаль, поки що не довелося побачити у ЗМІ ані спроб спрогнозувати, ані спроб дізнатися, в який спосіб Зеленський та Разумков здійснюватимуть контроль за цією різнорідною масою, забезпечуватимуть її скерованість, і чи не змушуватиме це їх до авторитарного, а то й занадто авторитарного стилю керування в цілому. Підсумувати наявні коментарі дуже хочеться легендарною фразою, що її сказав Тарасові Шевченку його дід: «З тебе буде або велика людина, або велике ледащо», середини не дано.

Чимало коментарів (гадаю, немає потреби вибірково давати посилання на випадково дібрані з-поміж них) містять констатацію відрадного факту: вперше за всю історію вся Україна, за винятком двох донбаських областей, проголосувала майже синхронно, і хрестоматійна лінія поділу зсунулася на крайній схід. Про цю лінію — дещо нижче, а поки що констатуймо очевидний факт: усередині партії «Слуга народу» є кілька ідеологічно різних крил (і протягом парламентської роботи вони сформуються й набудуть конкретного вигляду) — тож, цілком може бути, цей поділ українців нікуди не зник, а просто його було «накрито», сховано під спільним брендом «Слуги народу». А це несе нові виклики, які потребують аналізу й публічного обговорення вже сьогодні — адже один із можливих сценаріїв розв’язання даної ситуації може полягати в тому, що одне з крил «задавить» інше й, скажімо, умовно проросійське, «переговорне» крило почне домінувати.

А тепер про лінію поділу, що зсунулася на крайній схід. Донбас, дві донбаські області майже одностайно проголосували за «медведчекістів» — тобто ту саму Партію регіонів, тільки озброєну відверто прокремлівськими ідеями. Плюс трошечки за «Опоблок», тобто «нормальну Партію регіонів». Зовсім безрадісною є картина з мажоритарними округами: Донецька область — із 12 округів чотири «Опозиційна платформа — За життя», чотири «Опозиційний блок», три самовисуванці, щонайменше один із яких — отакий. Єдиним винятком став округ із центром у Торецьку, де перемогу у представника «ОПЗЖ» з незначним відривом вирвав представник «Батьківщини». Луганська область — із 6 округів один «ОПЗЖ», один «Опоблок» і три самовисуванців — знову ж таки, невідомо яких. І лише один переможець — в окрузі з центром у Сєвєродонецьку — зі «Слуги народу». Поза межами Донбасу лише в одному окрузі Запорізької області виграв представник «ОПЗЖ» й в одному окрузі Харківської — представник «Опоблоку». Все, більше ніхто — отакий от контраст.

То що ж виходить? А виходять декілька речей, і всі вони вкрай сумні. Виходить, що за п’ять років російської агресії Донбас іще більше ментально віддрейфував від решти України, перетворившись на «щось цілковито інше», ніж уся Україна. Виходить, що провідні настрої на підконтрольній території досить мало відрізняються від таких на окупованій території — саме так, бо партія Медведчука несе в маси таку саму ідеологію, що й Росія та її донбаські сателіти. А отже жителі підконтрольних територій не можуть правити за чинник агітування жителів окупованих територій на користь України — судячи з результатів виборів, ми спостерігаємо цілком протилежну картину, й переконання, буцімто «в “ДНР” життя краще, ніж в Україні», так і не відійшли в історію.

Ото й є промовиста оцінка всієї інформаційної політики останніх п’яти років. Не оцінка, власне — наочні підсумки, за гамбурзьким рахунком. Мимоволі починаєш гадати: а може, жителі Донбасу із власного досвіду й власних спостережень знають про цю війну щось таке, про що українські ЗМІ дружно не кажуть, замовчують? Ну, погодьтеся: п’ять років агресії, п’ять років інформаційної війни — й у підсумку виходить, що підконтрольна територія Донбасу ментально придрейфувала не так до України, як до окупованої території.

Утім, результати ці — то не привід для відчаю, а виклик до реальних і рішучих дій замість казкарства. І до масованого, невідкладного загальносуспільного обговорення, що і як із тим робити. Трибуною, дискусійним майданчиком такого обговорення мають стати медіа — більше немає кому. За ще одні п’ять років із такими тенденціями обговорювати вже не буде чого, зникне предмет дискусії.

Ще один результат виборів, до якого поки що не дійшла черга в аналітиків та публіцистів: наочний крах мажоритарки. Люди по всій Україні обирали в мажоритарних округах представників «Слуги народу» — людей, про яких здебільшого абсолютно нічого не знали. Це й стало доказом, чим насправді всі ці роки була мажоритарка: виборці голосували або за представників партій, хоч би ким особисто вони були, або за гречку, або ж були вимушені віддавати голоси за адмінресурс. Мажоритарка — всі ці роки вона й була такою собі «пропорційкою, зіпсованою й викривленою гречкою та адмінресурсом».

Нарешті, одностайна підтримка українцями кандидатів та політичної сили, щодо яких немає й не може бути ніякої впевненості — це теж до значної міри результат діяльності наших ЗМІ. Перед другим туром від кількох своїх знайомих незалежно одне від одного довелося чути одне й те саме твердження: мовляв, Порошенко був найгіршим президентом України, порівняно з ним буцімто і Янукович виявився ангелом; за Януковича буцімто було краще, ніж за Порошенка. І ЗМІ за Януковича були вільними, а за Порошенка — підневільними, — стверджували ці люди. Ні, всі вони — зовсім не «ватники». Вони палко підтримували Майдан, дехто з них навіть стояв там. Вони до рук не беруть російських ЗМІ, на дух не сприймають російського пропагандистського телебачення. Це переконання навіяли їм наші ЗМІ, українські — й зовсім не «Вести» й не «Страна».

А сталося те, що стається в нас завжди. П’ятнадцять років тому перший Майдан покінчив із владою Кучми, новий президент Ющенко практикував свободу ЗМІ — і «вдячні» ЗМІ щосили накинулися на Ющенка. Мстилися йому за образи, заподіяні Кучмою. Відігравалися на Ющенкові за утиски Кучми. На всі голоси звинувачували його в тому, що не «підвісив за яйця» й не «мочив у сортирі». У тому, що м’який був, слабкий, лох — а він усього лише діяв у межах конституційних функцій і не переступав їх, тільки й усього. За десять років потому ситуація повторилася одна до одної: за всі образи й утиски Януковича ЗМІ від душі мстилися Порошенкові. Так, його було за що критикувати. Але ж ЗМІ його мочили, а не критикували! Недаремно, до речі, в багатьох публікаціях аргументована критика, лайка, наклепи й інсинуації — все це поєднують одним поняттям «критикувати», ніби мочилово — то і є критика.

Що це було і є? Боюся вимовити цю фразу, але що це, як не психологія рабів — відігруватися на тих, хто не утискає? Й от іще яка річ. Російська пропаганда стверджує, буцімто проти Порошенка відкрито численні кримінальні справи за буцімто доведені факти корупції й розкрадання. На жаль, чимало українських виборців це ковтають. А тепер покажіть, будь ласка, публікації українських ЗМІ, де цю пропагандистську бульку спростовували б та уточнювали: більшість справ проти Порошенка відкрито за заявами такого собі Андрія Портнова — колишнього заступника голови Адміністрації президента Януковича?

Фото: thekievtimes.ua