«Україна сьогодні: виклики та перспективи». Так називається масштабне соціологічне дослідження Київського інституту соціальних досліджень імені Олександра Яременка та центру «Соціальний моніторинг», презентоване 25 червня. 3000 респондентів, опитаних віч-на-віч за місцем проживання, дозволяють говорити про серйозну базу з досить надійними результатами. На жаль, пересічний споживач новин дізнався лише, що більшість українців виступає за автономію Донбасу та зменшення мовних квот у школах і ЗМІ.

Як завжди буває, детальний аналіз цифр та діаграм дослідження дозволяє помітити багато нюансів, якими дуже хочеться поділитися, бо їх не помітиш із новин.

Насправді найцікавіше в цьому дослідженні — це те, що воно дане в динаміці. Динаміка взагалі набагато цікавіша за «голу» цифру на якусь мить. Водночас саме динаміка дуже рідко потрапляє в поле зору новинних стрічок. Така специфіка: новини не можна перевантажувати інформацією. Звідси, як уже зауважено, випливає маніпулятивна природа новин як таких: «повну картину» будь-чого в новину втиснути неможливо, бо жоден читач таку новину не осягне; але саме тому читач вимушений обмежуватися калейдоскопом уривчастих повідомлень, і в свідомості кожного ці фрагменти інформації складають свій, окремий візерунок.

У цьому дослідженні особливо цікаво, що динаміку подано з різницею лише в місяць: травень та червень поточного року. Проміжок дуже малий. Тим цікавіше, що деякі — далеко не всі, але деякі — показники за такий короткий час змінилися досить відчутно.

Наприклад, у травні, незабаром після президентських виборів, трішечки менше половини респондентів вважали, що «в найближчі місяці» ситуація у країні має змінитися на краще. А от якраз у найближчий місяць, у червні, оптимістів стало вже майже 58 %.

Така зміна суттєво перевищує похибку вибірки й мусить мати пояснення. Найочевиднішим є таке: завершення президентської кампанії означає й завершення агітації. В українських (та й будь-яких) реаліях виборча агітація часто зводиться до обливання опонентів брудом, але це ще не все. Негативна агітація, навіть якщо й не ставить такої мети, завжди стимулює у громадській свідомості загальне зростання тривожності. Часто — неусвідомленої. Коли хочете, конкурентні вибори за визначенням недобре впливають на «психіку» суспільства. А от коли вибори минають, нація починає почуватися дещо спокійніше. Не одразу — з лагом у кілька тижнів. Що й спостерігаємо.

Прикметно, до речі, що частка оптимістів виросла за рахунок тих, хто раніше не був упевнений у відповіді. Тимчасом як частка невдоволених лишилася фактично тією ж (20,9 % у червні проти 20,8 % у травні). Хоча нерідко в таких випадках негативні настрої перетікають у невпевненість аналогічно до того, як невпевненість переходить у позитив.

Втім, це ще можливо пізніше: іноді тут потрібен більший часовий відрізок.

Не змінилися за місяць так звані євроатлантичні настрої українського суспільства. Як і раніше, близько 49 % підтримали би на референдумі вступ до НАТО (за позаблоковість голосували би близько 23 %); за вступ до Євросоюзу голосували би близько 57 %, тоді як за «прагматичні економічні зв’язки» ыз РФ та її сателітами — трохи більше 19 %. Не змінилися в обох цих випадках і відсотки тих, хто не прийшов би на такі референдуми чи взагалі не був готовий відповісти на запитання (власне, зміни є, але в межах лічених десятих відсотка — це менше похибки).

А от у ставленні до питань внутрішньої політики, котрі, однак, прямо пов’язані з «гібридною агресією» Росії, знову спостерігаємо зміни. Не такі вже значні, проте дуже цікаві.

В першу чергу йдеться про питання припинення вогню на сході країни та реінтеграції Донбасу. 60,7 % респондентів сказали соціологам, що заради миру на Донбасі Україна повинна «йти на компроміси». Це не те щоби сенсація: в лютому інша поважна соціологічна фірма, фонд «Демократичні ініціативи», нарахував під 70 % «компромісників»; аналогічну цифру дослідження давали з 2016 року, й автор цих рядків тоді теж порівнював динаміку суспільних настроїв та вказував на вади новинної подачі подібних даних вітчизняними ЗМІ.

Водночас, як бачимо, кількість прибічників компромісів за місяць трохи, але зменшилася, тоді як кількість супротивників та «невпевнених» хай і ще менше, проте зросла.

Аналогічні зміни розподілу думок виникли щодо не зовсім зрозумілого запитання «Чи має президент України заради встановлення миру на сході країни піти на прямий діалог із РФ?». Не зовсім зрозумілим це запитання є тому, що ні чинний президент Зеленський, ні навіть його попередник Порошенко ніколи від такого діалогу не відмовлялися.

Натомість Кремль цілком публічно відмовлявся від діалогу з Порошенком (досить згадати пряму заяву Путіна після захоплення українських моряків у листопаді минулого року). А з приводу діалогу із Зеленським у Кремлі так само прямо заявляють, що тему Донбасу Москва з Києвом вирішувати не буде, бо це, мовляв, внутрішньоукраїнське питання.

Словом, перспективи такого діалогу дуже мало залежать від українського президента, яке би прізвище він не носив. Тим не менше, чимало українців, схоже, думають інакше. Принаймні, як бачимо, 70 % наших співгромадян вважають, що президент Зеленський «повинен» піти на такий діалог. Із них 40 % — що «безумовно повинен». З іншого боку, у травні перше число складало майже 75 %, а друге — взагалі майже 51 %. Тож спостерігаємо певне падіння.

Знову-таки, можна припустити, що справа тут — у поступовому згасанні передвиборних пристрастей. Під час кампанії Порошенка як «справа», так і «зліва» активно критикували за нібито нерішучу позицію у відносинах із Москвою (як, до речі, і з Заходом). Власне, не просто критикували: лише ледачий із опонентів не закинув йому прямого небажання закінчувати війну. Тим самим у частини електорату було сформовано враження, нібито ключі від миру знаходяться в руках глави Української держави й ніби досить змінити цього главу — миру буде досягнуто.

Об’єктивно це треба вважати серйозною перемогою російської пропагандистської машини. Хоча головний внесок у цю перемогу зробили самі українці. До речі, ідею Кремля про те, що для досягнення миру необхідний прямий діалог українського президента з ватажками прокремлівських сепаратистів, за цим опитуванням, поділяють 54,8 % українців. Із них «безумовно» поділяють 30,7 % (категорично проти — 20,8 %, скоріше проти — 12,4 %). На жаль, щодо цього питання дані є тільки за червень, і динаміку тут не відстежити.

Ну й наостанок. Як повідомили новинні агенції, опитування показало, що 49,5 % українців підтримали би надання Донбасу автономії заради встановлення миру. Практично всі вказали й розподіл: однозначно підтримали би таку ідею лише 20,4 % респондентів, проте ще 29,1 % підтримали б її «скоріше за все». Водночас 30,7 % категорично або здебільшого з цим підходом не згодні.

Та є ще одна діаграма. Вона теж зіставляє дані за травень та червень, і в ній подано розподіл думок між кількома варіантами відповіді.

Зміни настроїв за місяць суттєвими не назвеш. І все-таки майже 3 відсоткових пункти, на які за місяць зменшилася кількість прибічників «автономії», — це вже близько до значущої цифри. У цілому ж, як бачимо, за автономію Донбасу тут виступають лише 40 % опитаних.

Це означає, що зі згаданих вище 29,1 %, які підтримали б особливий статус регіону «скоріше за все», більшість і справді готова підтримати хоч сьогодні. Більшість — але таки не всі.

Підсумовуючи, можна сказати, що носії «непримиренницьких» настроїв до промосковського сценарію припинення війни на Донбасі, як і в попередні роки, залишаються в меншості — але, як і в попередні роки, це потужна меншість. Причому потужна не лише кількісно, а і «якісно», що видно з розподілу категоричних думок (упевнених прихильників компромісу серед його прихильників у цілому — менше, ніж упевнених його супротивників — серед усіх супротивників).

Разом із тим виборча кампанія, схоже, дещо хитнула суспільні настрої в бік відносно промосковських сценаріїв. Тепер ці настрої відкочуються назад. З іншого боку, свою роль міг відіграти той факт, що за два місяці президентства команда Зеленського з тих чи інших причин не зробила ніяких рішучих кроків до замирення з Росією, про що деякі її представники під час виборчої кампанії говорили з великою впевненістю. Тож це — урок відповідальності для українських політиків із усіх таборів.

У продовження матеріалу незабаром читайте аналіз ставлення українців до мовних квот та заборони російських ЗМІ й соцмереж.

Ілюстрація: The Saturday Evening Post