Визнаю, мені знадобився певний час, щоби зрозуміти, чому мене в сьогоднішній Україні дратує слово «мир», особливо коли я чую його в публічному просторі від публічних осіб, а не від випадкового водія «Убера». Тому що, як каже моя прекрасна мама: «Мають бути якісь межі навіть у цинізму». Про що це я? Я, власне, про можливі сценарії «миру» та «негайного припинення конфлікту», які нам успішно пропонують як «іншу точку зору», що її ми як справжні «ліберали» просто зобов’язані уважно вислухати. Отже, спробуймо вислухати й уявити.

Сценарій перший. Мир настає внаслідок повної деокупації захоплених територій Російською Федерацією, виводу російських військ, а також припинення вогню й підтримки Росією недержавних збройних формувань. Звучить прекрасно. Тільки проблема в тому, що сценарій цей як зі старого анекдоту: «А вам, мужчина, нужно пройти в раздел научной фантастики». І якщо розплющити очі, то стає цілком очевидно, що це не та мрія, яка сама по собі стане реальністю.

Сценарій другий. Мир настає внаслідок припинення збройного спротиву зі сторони України. У такому випадку (і щоб уявити це, теж не треба надзвичайних інтелектуальних зусиль) відбувається повна або майже повна окупація території України. Пряма або ж через наявних васалів, включаючи декількох осіб із числа нинішніх кандидатів у президенти. Щоби зрозуміти, що чекатиме на значну частину суспільства з «іншою політичною точкою зору» в цьому випадку, достатньо або ж згадати історію (й Голодомор, і репресії 1930-х сталися в цілком мирний час і забрали мільйони життів), або ж роззирнутися й нарешті помітити й ситуацію із правами людини та репресованими інакодумцями в окупованому Криму, й ситуацію із внутрішньою опозицією в самій РФ («иных уж нет, а те далече»). Тобто в результаті такого «мирного» сценарію цілком логічно й виправдано очікувати позбавлення волі та / або фізичного знищення тієї частини українського суспільства, яка підтримувала й підтримує незалежність та суверенітет і просто не встигне — не зможе втекти за кордон.

Таким чином, розмови про «мир» та «об’єднання» є, на жаль, не чим іншим, як боягузливо завуальованою думкою: «Я хочу бачити частину з вас за ґратами або ж мертвими, але хотілось би, щоби хтось зробив це замість мене і я не відчував (відчувала) безпосередньої за це відповідальності». Саме це не можуть наважитися сказати прямо ті, хто активно виступає «за мир», «поза політикою», «за все добре і проти всього поганого». Можливо, деякі просто не бачать «за плечима миру» Голодомору та Сандармоха, але варто було би спробувати візуалізувати наслідки мирних пропозицій або просто бути відвертішими щодо власної мети.

Мені пригадується, як якось в Оксфорді я випадково зайшла на недільну службу до церкви. У спільній молитві, яку читав священник, він запропонував прихожанам молитися «за мир та справедливість у Сирії» («for peace and justice in Syria»), тому що без справедливості не буває миру.

Тепер щодо нашого улюбленого питання про те, чий Крим. Чи чули ви, о прекрасні творчі істоти, як, наприклад, формується міжнародне звичаєве право? Воно виникає шляхом поєднання об’єктивного та суб’єктивного елементів: безпосередньої «практики держав» (об’єктивний елемент) та їхнього переконання, що те, що вони практикують, вони роблять, виходячи з почуття правового обов’язку (opinio juris, або ж суб’єктивний елемент). Важливо, що, відповідно до останніх тенденцій, «практикою держав» вважаються не тільки дії, але й суто вербальні акти. Треба бути надзвичайно наївними, щоби вважати, що РФ так заохочує всілякі «суперечливі дискусії» про те, чий «насправді» Крим, виключно з метою подратувати декого із нас або ж заради банальної пропаганди. Ні. Відповідальні російські «колеги» набагато далекоглядніші й освіченіші за тих, хто щиро вважає питання приналежності Криму питанням «іншої політичної позиції». На відміну від творчої інтелігенції, вони прекрасно розуміють, що, сприяючи розповсюдженню подібних сумнівів, заяв та «іншої політичної позиції», вони цілком послідовно працюють на глобальне поширення вербальних практик, необхідних для подальшої легітимації анексії. Знову ж таки, ніколи не завадить бути відвертим. Адже замість боягузливого «я вне политики» можна сміливо заявити: я вважаю збройну анексію нормальною поведінкою держав у сучасному світі й цілком не проти подальшого глобального агресивного перерозподілу територій на міжнародному рівні, які, безумовно, раніше чи пізніше спровокує анексія Криму. Ось у такому формулюванні ви й справді висловите неабияку «іншу політичну позицію».

І наостанок. Нам відомо, що в певних країнах діє регулювання, що ставить поза законом такі висловлювання, як заперечення Голокосту. Для чого це взагалі було запроваджено? Адже навряд чи самим-таки законом можна викорінити антисемітизм і теорії масонської змови з голів упереджених громадян. Тому першочергова мета цих нормативних заборон — це НЕ негайна зміна громадської думки або ж навіть поведінки. Ці обмеження є безпосереднім втіленням того, що називається експресивна функція права (expressive function of law). Адже право як певний замінник релігії та суспільної моралі покликане визначати рамки прийнятного, воно посилає чіткий сигнал, що є прийнятним або ж неприйнятним у публічному полі в цьому конкретному суспільстві в цей конкретний проміжок часу. Тоді ж, коли такі рамки не встановлені достатньо чітко державою або хоча би громадянським суспільством (через побоювання взяти на себе відповідальність), тоді раптово і зрештою навіть дещо вимушено доводиться займатися їх визначенням під час пісенних конкурсів.

Ілюстрація: кадр з мультфільму про Кота Леопольда