- Цензура є невід’ємною складовою в інформаційному просторі будь-якої країни. Але надавати слову „цензура” винятково негативного змісту, тобто розуміти цензуру у вузькому значенні, як на мене, неправильно. Проведіть мені, будь ласка, чітку межу між махровою цензурою, а іншими словами, напівправдою, та, скажімо, редакційною політикою, коли редакція визначає для себе інформаційні пріоритети. Редакція має на це повне право. І вже від вибору глядача з дистанційним пультом в руках залежить, чи правильно чинить та чи інша інформаційна служба, чи задовольняє її інформаційний продукт її споживача.

Крім того, застосування цензури дуже залежить від тематики інформаційного повідомлення. Наприклад, новини з театру бойових дій або повідомлення про хід розслідування кримінальних справ. Будь-хто погодиться, що в подібній інформації обов’язково має бути цензура, бо від появи в пресі певних фактів можуть постраждати в першому випадку державні інтереси, а в другому - результати розслідування. Знову ж таки, проведіть, будь ласка, чітку межу між самоцензурою та елементарною етикою. Конкретне запитання: якщо я не показую труп крупним планом у повідомленні про смерть, я не подаю повної візуальної інформації чи шкодую психіку глядача, яким може бути і мала дитина? Не забувайте про звичайну професійну авторську правку.

Наскільки я розумію, питання стосується насамперед політичної цензури. Будемо об’єктивними: якщо існує політична цензура у країнах розвиненої демократії (я безпосередньо з цим стикався), то як її може не бути у таких посттоталітарних країнах, як Україна? Це не завжди проблема, не завжди мінус інформації. Але якщо говорити про проблемні ситуації, то існування цензури – не вина ЗМІ. Це вина суспільства в цілому. Існування політичної цензури, насправді, далеко не найбільша вада української журналістики. І, як на мене, проблема свободи слова в Україні є до певної міри штучно роздутою. Трапляється, що елементарна редакторська правка неврівноваженим журналістом сприймається як цензура. Ефективніше було б, якби така увага приділялася професійному рівню репортерів, редакторів чи оглядачів.

Згадайте ще, що є така річ, як нецензурна лайка, і ви зрозумієте, що цензура буває не такою й поганою. Якщо це законодавчо оформлена демонстрації в телеефірі сексуальних збочень крупним планом чи актів насильства, то я не думаю, що ви заперечуватимете проти такої цензури. Таку цензуру, швидше за все, оберете самі. Можливо, це вже риса інформаційного продукту початку ХХІ століття: кожен має можливість обрати саме ту цензуру, яка йому до душі. Я не прихильник сімейних сцен на людях – будь це абсолютно негативна сварка або ж прекрасне освідчення в коханні. Це внутрішня справа сім’ї. Відповідно, я не буду обговорювати на шпальтах газет чи інтернет-видань позитивні і негативні аспекти життя творчого колективу ICTV, членом якого я є. Це стосується лише мене і людей, з якими я працюю.

Ірина Ваннікова, ведуча програми „Вікна-новини”, СТБ:

- По-перше, це не дуже коректне питання, бо якщо ти працюєш на каналі, то підтримуєш позицію і політику каналу, погоджуєшся з нею. А якщо позиції в якихось пунктах не збігаються, треба міняти місце роботи. Але я вирішила відповісти на питання, щоб навести приклади відсутності цензури фактів. Про те, що на СТБ цензура фактів відсутня в принципі, на мій погляд, говорить компліментарний відгук Юлії Тимошенко щодо нашого каналу з парламентської трибуни під час відкриття другої сесії. СТБ і „Новий канал” – єдині, хто показав у новинах прес-конференцію опозиційної трійки, про що не забула згадати Тимошенко, наголосивши на об’єктивності СТБ. Потім ми послідовно від першого дня стежили і розповідали про розслідування справи Гонгадзе, подаючи абсолютно всі точки зору. Скажімо, коли пролунала остання заява генерального прокурора Пискуна про причини смерті Георгія, ми одразу подзвонили до дружини Мирослави за коментарем. Маму нам просто не вдалося знайти. Щодо акцій опозиції 16 вересня, ми збираємось їх висвітлювати, бо це інформаційний привід. Взагалі, ми розповідаємо про всі події, які, на нашу думку, є цікавими з точки зору інформації.

Андрій Шевченко, ведучий „Репортеру”, Новий канал:

- Формально цензури немає. Тексти в адміністрацію (Президента – „Детектор медіа”) на вичитку не надсилаються, і на каналі не сидить чужий дядя з великими ножицями. Принаймні, поки що. Але все інше – дуже відносно, оскільки межа між редагуванням і внутрішньою цензурою настільки розмита, наскільки і між „темниками” та доброзичливими „побажаннями” пана Васильєва.

Різницю між цензурою і контролем пояснив ще в 94-му Леонід Кравчук. Контроль – це коли журналісти самі не беруться писати того, чого не хоче влада. І тепер це уже не секрет для країни. На загальний жаль і на наш корпоративний сором.

Ганна Безлюдна, генеральний продюсер телевізійного інформаційного агентства "Профі TV":

- Считаю, что цензура, безусловно, есть. Кроме того, она всегда была и всегда будет. В принципе, она необходима как сдерживающий фактор. Особенно в так называемые "переходные периоды", когда общие регламентирующие принципы в обществе или отсутствуют или только формируются. Другое дело - какие задачи эта цензура обязана решать. Есть понятия законности, этики, в конце концов - государственная тайна. Цензура должна предохранять от вседозволенности, но в тоже время ни в коем случае не ограничивать свободу слова.

Теперь о цензуре фактов. Очевидно, она тоже сейчас существует. И, к сожалению, на ближайшее обозримое будущее по этому поводу можно задавать только один вопрос: "А судьи кто?" В том смысле, что они просто могут меняться...

Максим Равреба, ведучий „Подробностей” та „Подробностей недели”, „Інтер”:

- Я не знаю, что такое цензура фактов. Если имеется в виду их перевирание, то вряд ли. Может иметь место только в одном случае - прохлопал журналист и проворонил редактор. Это чревато неприятностями в виде судебных исков, и оргвыводов. Что касается отбора информации, то, наглядевшись на разные телекомпании, в которых работал, довожу до сведения, что такая цензура была, есть и будет.

Везде. Хорошо это или плохо? Не знаю. Это объективная реальность. По многим причинам. Политика канала не всегда совпадает с личными убеждениями журналиста. Что остается последнему? Или-или? Не нужно драматизировать. План по валу и вал по плану. Украинский журналист работает на своей работе. Живет не только на белом свете, но и по конкретному адресу. И адрес этот, учитывая нестоличное происхождение большинства акул пера, нужно заработать. Потому журналист покладист и мудр. Среди них (за исключением экзальтированных персон, мнящих себя ”звездами”) нет дуалистов. Журналист почитает мир в его гармонической единосущности и неразделенном триединстве. Не презирай никого и не считай ненужным ничего. Потому что нет человека, у которого не было бы своего часа и нет вещи, у которой не было бы своего места - вот железная заповедь украинского журналиста. Поэтому над пишущей и снимающей братией царит высшая степень цензуры - самоцензура. Ну, действительно, не будем же мы, по возвращении из командировки, упоминать тему соблюдения прав человека в Сумбуристане, президентская служба которого так хорошо нас принимала? Утром - завтрак из морепродуктов на берегу моря. Днем - дичь в уютном охотничьем домике на территории бывшего цэковского заказника. Вечером - фуршет в пентхаузе президент-отеля. Зачем же после этого о правах человека? Only, актуальные вопросы двусторонних отношений. "Спасибо, Кемаль Азизович! Била прыятна пазнакомицца, Сэргэй Петрович! Жьдем в августэ!"

Оп-па, скажете вы. А как же Америка и Европа? Там нет проблем с правами человека. Но и Запад имеет табу. Не трогать Проктера с его другом Гембелем, Коку с Колой, обоих Джонсонов. "Уважаемая редакция! Примите уверения в совершеннейшем к Вам почтении от компании "Жуки-Фуки". В вашем материале от ... числа журналист (имярек), упоминая о товарах нашей компании, допустил фразу "много канцерогенов"... И так далее. Никаких матов в трубку, исков в суд. Ибо развитые страны. Еврозона. Канал получает заказчика, а журналист (за счет принимающей стороны) отправляется в командировку на завод-изготовитель. Со всеми вытекающими фуршетами. Прогулки по узким улочкам близлежащего к заводам Жуков-Пуков европейскому городу, сувениры семье, фото на фоне местной достопримечательности - какающей девочки. Так какой из этого следует репортаж? Объективный. Вот линия, вот благополучные, социально защищенные рабочие. Цивилизованные франсез. И заметьте, никакой цензуры. Виважений матеріал. Разумеется, эти примеры, так сказать - экстремальные. Но у большинства журналистов все то же, но буднично. Каждый день. Текучка. Утром - съемка, днем - редактор, вечером - эфир. И так все время. Внутренняя политика, международка, социалка. Не перевирай факты. Давай мнение обеих сторон. Никакой рекламы. Следи за собой, будь осторожен. In pluribus unum.

Дмитро Тузов, тележурналіст, ведучий новин телеканалу “Тоніс”:

- Мені подобається провокативність цього питання. Адже відомо, що чистосердечне покаяння полегшує міру покарання. Ви пропонуєте журналістам самостійно визнати свою професійну непридатність виконувати вимоги Основного закону у тій частині, де йдеться про неприпустимість цензури. Браво! На пряме питання й пряма відповідь: все, що я роблю в ефірі, не підлягає попередній вичитці та коригуванням. Справа в тому, що коли починався новий „Тоніс”, ми одразу домовились про правила гри – робити інформаційну програму, а не звіт про робочий день Президента. Хоча б тому, що ця ніша інформаційного простору вже була всерйоз і надовго зайнятою.

З іншого боку, питання має подвійне дно, оскільки всі в нашій країні та за її межами точно знають, що цензура у нас є, що канали розподілено між олігархічними групами. Більш-меньш обізнана в політиці людина спокійно скаже, кому і що належить, хто кого контролює і фінансує, і за чиї гроші. Скажімо, про “Тоніс” мені доводилось читати, що за ним стоїть постать людини, про яку кажуть, що вона першою серед олігархів вищого рівня нагромадила мільярд доларів. Це трохи потішило власне „его”, оскільки, кажуть, що та людина будь-кого на роботу не запрошує. Хоча мільярд доларів нам би не завадив.

Одним словом, всі знають, що журналістика – продажна дівка, що правда або є, або її немає (у цьому місці обов’язково кажуть про те, що не можна бути трішечки вагітним і т.д.). Але давайте міркувати далі: звідки населення всієї України дізналось про плівки Мельниченка, про те, що запис відбувався в кабінеті президента, про акції протесту, заплановані на 16 вересня, про секретні директиви АП до керівників телеканалів стосовно того, що і як висвітлювати (не знаю, як інші канали, а ми про це говорили). Не хочу образити тих, хто займається Інтернетом, вони поза конкуренцією. Але їхня аудиторія є надто елітарною. Без телеканалів тут не обійшлося. Отже, все це звучало в ефірі. Звучало, чи це мені лише здалося? Якщо так, то можна зробити обережний (бо не популярний) висновок, що факти, як річ вперта, існують і в нашому телеефірі. Чи маніпулюють ними зацікавлені сторони? Зрозумійте, що вони б не були політиками, якби цього не намагались робити.

Ви можете дати стовідсоткову гарантію, що уряд Сполучених Штатів не намагається впливати на “Вашингтон пост”? Скажу із власного досвіду: мені довелось впродовж трьох років робити телевізійну програму про країни Європейського Союзу та їхню співпрацю з Україною. Щоб ви не мали жодних сумнівів: кожен сценарій програми проходив затвердження у представників європейської демократії, були суперечки, вилучені абзаци, взаємні звинувачення і зіпсовані нерви. Європейців могли чіпляти цілком прості речі: про те, що в порядній цивілізованій Європі все-ж таки існує корупція, що там є проблеми із захистом довкілля і т.д. і т.ін. Я от і зараз думаю: чи було це цензурою? По-європейськи? Принаймні, зараз на „Тонісі” у мене таких проблем не існує.

Але, найпростіший спосіб розвінчати брехню, якщо вона є – це подивитись програму із олівцем і хронометром в руці та зробити свої власні висновки, записати прізвища тих людей, які з’являються у кадрі. І якщо ви погодитесь, що факти, якими б вони не були неприємними для найголовніших вух країни, мають право на життя в ефірі, можна буде припустити, що Україна вже пройшла, або проходить період замовчування власне інформації і тепер, судячи з усього, “Детектор медіа” має звернутись із своїми гострими запитаннями до тих, хто коментує новини і займається аналітикою, в тому числі, телевізійною. Але це вже інший якісний рівень нашого інформаційного простору. Ті, хто живуть у ньому, мають спіймати хвилю, що може виникнути паралельно із реформою політичної системи.

І тут можливі два варіанти: якщо українські медіа прохляпають вухами цей момент, як вони зробили це на початку дев’яностих, то, цілком ймовірно, що й надалі займатимуть позицію обслуговування чиїхось інтересів. Як і рашіше, в країні існуватиме один-два телеканали, і одна газета, яким буде дозволено створювати ілюзію свободи слова заради отримання Україною західних кредитів. Оптимістичний сценарій передбачає, що в умовах майже західної демократії (це коли в країні багато мафій) виникатимуть нові нахабні медіа вже в якості системного бізнесу. Паралельно вирішуватиметься філософське питання про те, що будь-яке державне утворення, у якому інформацію пригальмовують, зрештою, починає відставати у своєму інтелектуальному розвитку від своїх сусідів та однолітків (не треба такі експерименти проводити на знайомих вам людях) і, зрештою, провалює будь-яку конкурентну війну. Все взаємопов’язано і право розповсюджувати інформацію має грунтуватись не на добрій волі і демократичності керівників держави, а на прагматичному ставленні до всіх речей, які відбуваються на планеті людей.

Р.S. від „Детектор медіа”. – Ми дякуємо всім журналістам, які відповіли на це наше справді провокативне запитання. На жаль, більшість тих, до кого ми зверталися, відповідати відмовилися. При цьому показовим був основний аргумент: навіщо я (ми) буду (будемо) підставлятися?”. Без коментарів.

До речі, наступного тижня ми плануємо звернутись з цим запитанням до топ-менеджерів та власників телеканалів.

Читайте також:

«Почему все не так?»

Мой американский дядюшка-2