Дискусія з паном Олексієм Паничем стосовно брошури «Як розпізнати пропаганду в ЗМІ»  триває. Попередні «серії» можна знайти тут, тут і тут.

Ми справді, як пише пан Олексій, «наблизилися від непорозумінь до усвідомленої незгоди з розумінням позицій один одного». Цю незгоду навряд чи можливо подолати. Вона — у принципово різному розумінні суті, стандартів і місії журналістики. У мене теж є «деякі уточнення» до нових аргументів пана Олексія. Оскільки доведеться давати чималі цитати з останнього його тексту (бо аргументація пана Олексія доволі складна, а коротко переказувати його думки було би ризиковано з точки зору точності передачі змісту), тому далі в тексті я виділятиму ці цитати курсивом, щоб читач не заплутався, де чия думка.

«Чи всяке поширення інформації є пропагандою? — пише пан Олексій. — Я виходжу з того, що пропаганда — це поширення будь-яких ідей, оцінок і поглядів з метою вплинути на погляди інших».

Але тут мій опонент свідомо чи несвідомо забув про основу «будь-яких ідей, оцінок і поглядів». Цією основою є факти. Журналістика починається саме зі збору й перевірки фактів. А в попередніх дописах пан Олексій стверджував, що навіть поширення фактів журналістом є «несвідомою» пропагандою.

«…Спитаймо себе, чи впливає журналіст, який "поширює різні погляди й оцінки", на погляди інших людей? — запитує пан Олексій. — Безумовно впливає! — навряд чи пан Ігор буде це заперечувати. Виходить, що в "стандарти журналістики", як їх розуміє пан Ігор, входить парадоксальна настанова: впливати на погляди інших людей, сказати б, "усвідомлено несвідомо" — тобто, впливати, але "не ставити собі це на меті". "Я лише інформую", міг би сказати такий журналіст, "а якщо ця інформація, як я її подаю, впливає на чиїсь погляди — це вже не моя відповідальність, бо на меті я собі це не ставив» — пише він.

Тут, мені здається, пан Олексій застосував певну підміну понять. На людей впливає не журналіст, а сам набір фактів і думок із їх приводу. Завданням журналіста є перевірити й зібрати всі ключові факти й усі — контраверсійні — думки з приводу цих фактів. Як тут журналіст може впливати «на чиїсь погляди»? Відповідь проста: журналіст таки може впливати, але тоді, коли він починає «сепарувати» інформацію, на свій розсуд вирішуючи, які факти і які думки він подасть чи не подасть своїй аудиторії. Як тільки журналіст це починає робити — він як раз і стає пропагандистом. Не важливо, «свідомим» чи «несвідомим».

«Чи можна вважати таку настанову "журналістським стандартом"?» — продовжує пан Панич.

Але ж тут ідеться не про стандарти, а про місію професії. Пан Олексій постійно закидає мені незнання терміну «пропаганда» (яке, як і будь-яке гібридне суспільне явище, має надзвичайно велику кількість визначень, інколи взаємовиключних), а сам довільно оперує терміном «стандарти журналістики» (які давно вже визначені доволі чітко). Місія пропагандиста — «впливати» і «формувати», місія журналіста — «інформувати». Трохи різні місії.

«Я б сказав, що насамперед це настанова на уникання власної відповідальності за наслідки власної журналістської праці», — пише пан Олексій, якому, певно, невідомі деякі хрестоматійні історії з журналізму, що драматично й наочно підтверджували начебто очевидну річ: журналіст не несе відповідальності за дії тих людей, про яких він розповідає. За ці дії відповідають самі ці люди, а не журналіст, який про це розповідає своїй аудиторії (грубо кажучи, смішно нарікати на дзеркало, коли щось не так з обличчям). У реальному житті ці люди, герої журналістських матеріалів, майже завжди намагаються перекласти відповідальність за свої дії на журналіста. І коли ці люди мають хоч якийсь мінімальний суспільний статус, то їм це чудово вдається. Або так, або сяк. Або їм вдається переконати чи підкупити журналіста, щоби той спрацював як «свідомий пропагандист». Або ж змусити журналіста мовчати про їхні дії за допомогою силового впливу — від ризику втратити роботу до застосування насильства.

«Тому для мене не дивно, а якраз очікувано, що пан Ігор, працюючи з журналістами як тренер, на своє питання, “у чому місія нашої професії”, “доволі часто” чує у відповідь “дичину” на кшталт “формувати суспільну думку”, “вчити людей”, “впливати на суспільні процеси”, “допомагати людям”, “вирішувати проблеми” тощо, — продовжує пан Олексій. — Але чому ж, власне, це "дичина"? Це ніяка не дичина — навпаки, це усвідомлення того аспекту журналістської діяльності, від якого пан Ігор старанно прагне сховатися, свідомо витіснивши його у зону “принципово неусвідомлюваного”. Тому наразі я сказав би, що аудиторія пана Ігоря, як не дивно, адекватніше розуміється на журналістиці, ніж її шанований тренер — судячи з його ж власного опису», — каже пан Олексій.

Ось тут ми з ним і підходимо впритул до ключової тези. Пропаганда виконує конкретне завдання конкретних замовників, попри все — вперті факти, сильні контраргументи, спротив людей тощо. Журналістика ж просто інформує людей про те, що відбувається. Якщо журналістика починає гратися у будь-що з перерахованого вище, — вона автоматично перетворюється на пропаганду. Тоді, звісно, немає жодної відмінності між цими двома поняттями. Якщо пан Олексій вважає, що журналіст, який грається у «формування суспільної думки», «навчання чомусь-там людей», у «вплив на суспільні процеси», у «вирішення проблем», є адекватним журналістом, то, мабуть, він розуміє функцію журналістики якось по-радянському. Адже якщо журналістика має займатися всім перерахованим, то аудиторія отримує від таких «журналістів» відсортовані ними факти й думки, а не цілісну картину того, що відбувається. І для ухвалення рішень аудиторія має пропагандистську картину світу, яка істотно відрізняється від реальності. А от якщо в аудиторії є бодай одне джерело інформації, зробленої за стандартами журналістики, то й є бодай найменший (з врахуванням, звісно, можливості суто людських помилок журналістів) шанс на ухвалення власних адекватних рішень.

«Чи є пропагандою рівномірно будь-яка журналістика? — пише далі пан Панич. — На мій погляд, є — але нерівномірно. В будь-якому інформаційному повідомленні є пропагандистський аспект, але це не означає (і було б грубим спрощенням так казати, хоча пан Ігор приписує мені саме таку тезу), що будь-яке інформаційне журналістське повідомлення просто “є пропагандою”. У прогнозі погоди (до прикладу) пропагандистський аспект практично дорівнює нулю. Але вже у стрічці новин цей аспект мінімальний, проте не нульовий — вже тому, що редактор відбирає новини для стрічки, виходячи з певних світоглядних критеріїв, які підказують йому, що є, а що не є значущою для його аудиторії новиною; відтак, своїм вибором редактор відображає і оприлюднює певну картину світу, так що стрічка новин як ціле складається у загальний меседж: “на погляд нашої редакції (sic!), світ сьогодні виглядає саме так”. Принципово відмовлятися усвідомити цей аспект своєї редакторської праці (“це не я бачу світ так, а світ насправді є саме таким, яким я його бачу”) — як на мене, є тактикою, гідною страуса, але не журналіста».

Звісно, поки що людство не винайшло якогось універсального робота, який може замінити редактора новин. І, звісно, будь-який редактор випуску чи стрічки виходить зі свого особистого досвіду — як професійного, так і життєвого. І, звісно, будь-який редактор може помилятися в оцінці важливості окремих тем. Я міг би розповісти величезну купу «успішних» і «неуспішних» історій, у тому числі й своїх особистих, не одну тисячу днів відпрацювавши на випусках теле- й онлайн-новин. Але професійний випусковий редактор дуже швидко перестає орієнтуватися лише на власне бачення світу. Є критерії відбору тем, головним із яких є соціальна наближеність теми: чим більшої кількості людей тема стосується безпосередньо або опосередковано, тим вона є важливішою (це, звісно, головний критерій у справжній журналістиці, а не в «бойових листках» чи в тих, «що вражають»). А от пропагандистам «вибирати» теми набагато простіше, бо вони просто виконують «настанови» своїх цензорів, менеджерів тощо. Як же ж їм («усвідомленим пропагандистам») було добре на початку «нульових», коли за них вибір тем здійснювала Адміністрація Президента Кучми, яка розсилала по редакціях темники! Пам’ятаєте таке: «тема важлива і актуальна» (що означало «публікувати обов’язково») або, навпаки, «коментарі до теми відсутні» (що означало «публікувати заборонено»).

«Натомість в "авторській журналістиці" (термін, вжитий паном Ігорем) пропагандистський аспект розвинений максимально, що зрештою визнає і мій опонент, хоча й з проблемним застереженням: "Якщо автор-журналіст працює за законами професії, то він «пропагуватиме» хіба що свій особистий авторський погляд на певну тему". Цікаво, чи означає це, що "автор-журналіст", який працює "за законами професії", тим самим має зобов'язатися поширювати для своєї аудиторії виключно погляди, ідеї та цінності, які з ним не поділяє жодна інша людина і жодна людська спільнота? Тобто, "автор-журналіст" має виступати від імені такого свого "я", за яким зі 100% гарантією не стоїть жодне "ми"? Гадаю, якби таке було можливим, такий "автор-журналіст" не був би цікавим нікому, крім самого себе — бо і ні з ким зі своєї аудиторії він не мав би у поглядах нічого спільного. Але в тім-то і річ, що це неможливо: "автор-журналіст", розвиваючи "свій особистий авторський погляд на певну тему", насправді завжди виходить з таких засадничих поглядів на світ, цінностей та світоглядних настанов, які з ним поділяють також інші, і які він також поширює (не обов'язково проговорюючи їх відкрито) своїм журналістським матеріалом», — пише пан Панич.

Мені здається, що перше зовсім не означає друге. Різні люди поділяють різні погляди на різні речі. Будь-який авторський журналістський продукт завжди матиме свою аудиторію — більшу чи меншу. Справді, велика частина соціуму не бажає виходити із зони особистого комфорту, а отже схильна дивитися, слухати чи читати лише тих журналістів-авторів, які підтверджуватимуть їм їхню картину світу. Прекрасний приклад того, як це відбувається і до чого призводить, — російське суспільство. Але завжди є значна кількість людей, які намагаються розібратися в тому, що відбувається насправді. Ці люди читатимуть і тих авторів, які казатимуть їм неприємні для їхньої зони комфорту речі.

«Чи є уживання слова "окупант" пропагандою? Коментуючи нашу незгоду з цього приводу, пан Ігор розмірковує навдивовиж наївно: “російські пропагандистські медіа називають "ополченцями" бойовиків Донбасу. Термін "ополченець" позначає цивільну особу, яка допомагає своїй армії боронитися від зовнішнього агресора. А бойовики Донбасу, навпаки, допомагають армії агресора й окупанта воювати проти армії своєї держави. Тому коли їх називають “ополченцями” — оце і є пропаганда". Тобто, "коли ми описуємо події, виходячи з нашого світогляду, це не пропаганда; коли наші вороги описують події, виходячи зі свого світогляду, це пропаганда», — пише пан Олексій.

І тут він відверто маніпулює. Оскільки частину моєї думки тут висмикнуто із контексту. Я не писав про світогляди, а наводив цей приклад у контексті того, що пропагандою є не використання певного терміна, а використання його у невідповідному явищу значенні. До чого тут світогляд, коли сам згаданий термін має чітке значення і коли цим терміном «ополченець» називають колаборанта, — то це класична пропагандистська підміна понять, а ніякий не «світогляд». Чим, власне, й займається російська пропаганда.

І далі в пана Панича: «Нагадаю, що за словом "ополченці", коли його уживають російські ЗМІ, насправді стоїть презумпція того, що "народ Донбасу" зараз буцімто борониться від України як "зовнішнього агресора". Звісно, що ми з паном Ігорем цю презумпцію не поділяємо, і світова спільнота тут загалом на нашому боці: ми не визнаємо такої спільноти, як окремий "народ Донбасу", який міг би претендувати на власну державність і власні кордони на території, яка є територією суверенної України. Тому для нас підтримані Росією озброєні люди на Донбасі — це, справді, не "ополченці", а окупанти. Наголошую, для нас. Ми цей світогляд маємо — ми його і поширюємо, впливаючи тим самим на погляди інших людей (тобто, нормальною мовою, ми цей світогляд пропагуємо). Але наш світогляд від цього не перестає бути саме світоглядом — тобто, поглядом на світ, і не очима Господа Бога, а лише з позиції конкретної людської спільноти. Ми вважаємо, що історично саме наша спільнота, в оцінці подій на Донбасі, є правою; але ми також розуміємо, що і росіяни, виходячи з цілковито іншого — засадничо імперського — світогляду, вважають так само. І хто з нас правий, розсудить хіба історія. Ось чому я не можу погодитися зі своїм опонентом, коли він фактично зводить значення терміна "пропаганда" до кумедної тези: "пропаганда — це поширення світогляду, з яким ми незгодні; коли ж ми поширюємо власний світогляд, у впевненості, що він відповідає тому, як все є насправді, це не пропаганда».

Мені здається, що тут пан Олексій переплутав світогляд із просто традиційним способом ведення загарбницьких воєн Росією/СРСР. «Фінська народна республіка», «Демократична республіка Афганістан», Карабах, Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, «кримський референдум», «ДНР», «ЛНР», «Новоросія» і так до безкінечності. Це не світогляди, це просто гібридні способи ведення загарбницьких воєн. Які застосовуються в рамках реалізації імперського світогляду. Тому аргумент пана Олексія тут теж є гібридним. Як і приписування мені останньої тези, якої я жодного разу в нашій дискусії не казав.

Далі — дуже велика цитата з пана Олексія, де він сам майстерно використовує класичні пропагандистські прийоми:

«Чи було пропагандою уживання назви "АТО" замість "війна"?

Ой, краще б пан Ігор цього питання не чіпав. Ось як він розмірковує, коментуючи цей приклад української "державної пропаганди": "Наша українська влада з 2014 по 2018 рік із різних міркувань дуже не бажала називати війну війною, а маніпулятивно позначала її терміном «АТО». Оце — чітка пропагандистська підміна понять, бо жодна антитерористична операція за визначенням не може тривати роками й відбуватися на величезних територіях двох областей країни. Що ми маємо в підсумку цієї пропагандистської підміни? Та ось те, що у свідомості величезної кількості українців так і не закарбувалося, що проти країни йде війна! Бо війну роками офіційно не називали війною".

Кумедно, що людина, яка всіляко намагається відхреститися від пропаганди і відхрестити від неї "журналістику відповідно до стандартів", завершує цитоване міркування... повторенням пропагандистських кліше, якими від 2014 року не гребували регулярно користуватися певні кола української політичної опозиції ("наша держава маніпулятивно не називає війну війною" — нагадати, скільки разів цю пропагандистську тезу повторювали ідеологи тієї ж "Самопомочі"?).

Чи могла українська держава "офіційно" назвати збройні зіткнення на Донбасі "війною"?

Звісно, що ні.

Адже війна ведеться за участі щонайменше двох воюючих сторін.

А хто є нашим супротивником у цій війні, якщо наша держава наважується "офіційно назвати війну війною"?

Сказати "ДНР/ЛНР" — і Україна зробила б згубний для себе крок, бо це означало б визнання ДНР/ЛНР як квазідержавних утворень, з якими начебто Україна воює. Це був би чудовий подарунок... російській пропаганді.

Але сказавши "Росія" Україна також зробила б згубний для себе крок, бо це означало б оголошення Росії війни за ініціативи України — що потягнуло за собою різке погіршення нашого міжнародно-правового статусу у цьому конфлікті.

Гадаю, за подальшими деталями пан Ігор, щоб далі не вскочувати на слизьке, міг би звернутися до вітчизняних дипломатів.

Тобто, упродовж кількох років позначати збройний конфлікт на Донбасі терміном "АТО", а не "війна" — то була не маніпуляція і взагалі ніяка не "державна пропаганда", а лише технічний (і цілком виправданий) крок нашої держави, зумовлений сукупністю правових і зовнішньополітичних міркувань.

Натомість повторення пропагандистських штампів опозиції в наданому паном Ігорем короткому описі прикладу української "державної пропаганди" — факт, який і сам по собі змушує замислитися. Адже насправді це виглядає цілком закономірно: оскільки пан Ігор визнавати пропагандистський аспект журналістики категорично відмовляється, ховаючись від нього за "журналістські стандарти", не дивно, що в його власні міркування пропаганда (і то вже не вперше!) потрапляє "позасвідомо", нібито "з чорного ходу".

Так борець за чистоту журналістики від пропаганди став... пропагандистом мимоволі.

Власне, що й потрібно було довести».

Надзвичайно цікаві міркування. Втім є тут пара-трійка відвертих маніпуляцій.

По-перше, дивіться, як мій опонент майстерно «розширив» зміст сказаного мною. Я ніяк не згадував і не оцінював ані дипломатичний, ані воєнний аспекти цього, як його назвав пан Олексій, «технічного кроку держави». Я жодного слова не сказав ні про офіційне оголошення війни Росії, ні про розрив дипломатичних стосунків із Росією, ні про введення воєнного стану в 2014 році. Я не експерт ані в дипломатії, ані у військовій справі. Звісно, як і будь-яка інша людина, маю з цих приводів свою особисту точку зору, але я її навіть не озвучував. Не вважав за потрібне. Я говорив лише про одне, про пропагандистський аспект цього «технічного кроку» і про один із очевидних, негативних для українського суспільства, наслідків цього пропагандистського аспекту.

По-друге, представники влади в публічній площині в перші два-три роки війни уникали слова «війна», замінюючи його словом «АТО» (яке має зовсім інше значення, ніж те, що цим словом позначалося). Вслід за ними, відповідно, замість «війна» казали «АТО» й мас-медіа. Зверніть увагу на те, що цим самим журналісти грубо порушували головний свій професійний стандарт — точності подачі інформації, одним із чільних положень якого є точність визначення будь-якого поняття. Ось тут виходить, що пан Панич категорично суперечить… уже сам собі, коли стверджує, що «то була не маніпуляція і взагалі ніяка не «державна пропаганда». Адже паралельно він же доводить, що пропагандою є навіть (майже) будь-яка журналістика, зроблена за стандартами. А тут — така конкретна пропагандистська підміна понять, побудована на грубому порушенні найважливішого зі стандартів журналістики, але ж, диви, це «не пропаганда»! Виходить, назвав війну війною — ти пропагандист, назвав її евфемізмом — ти не пропагандист. По-моєму, тут трошки все з ніг поставлено на голову.

По-третє, і це теж дуже наочна маніпуляція з боку мого опонента. Проста констатація факту (бо держава таки не називала війну війною) з оцінкою «маніпулятивно» виявилася, за паном Паничем, «пропагандистським кліше ідеологів “Самопомочі”». Мушу сказати, що від політиків я це «кліше» почув тоді, коли вже на численних тренінгах сам говорив його журналістам. Так що «Самопоміч» тут ні до чого. Ну і потім, я точно не є пропагандистом «Самопомочі». Не є і її прихильником, як і прихильником пана Садового. З різних причин, а одна з них — суто професійна. Бо свого часу, коли пан Садовий вирішив іти в політику і створив «Самопоміч», то він швидко розвалив одну з найкращих в Україні регіональних інформаційних служб на своїй телекомпанії «Люкс». Бо надзвичайно сильна команда журналістів швидко розбіглася, коли власник зажадав, щоб у випусках новин до 90 % матеріалів були про «добрі справи “Самопомочі”» (тоді ще не політичної партії). А я доклав чимало зусиль до навчання цих журналістів і до становлення цієї інфослужби. (Це теж один із прикладів співіснування журналістики і пропаганди.)

По-четверте. Оскільки журналістика (на переконання пана Панича) апріорі є, а відтак і має бути пропагандою, то значить, вона має поділяти певні «сукупності правових і зовнішньополітичних» міркувань конкретних політиків. При тому будь-яка критика рішень цих політиків (на переконання пана Панича) автоматично робить журналіста пропагандистом якихось опозиційних до тих політиків сил. Якщо журналіст просто повідомляє своїй аудиторії факт, який є вигідним одній політичній силі і невигідним іншій, — тут-то (за ідеєю мого опонента) журналіст і стає пропагандистом тієї сили, якій цей факт є вигідним. Цікаво, чиїм «несвідомим» пропагандистом буде журналіст, який за стандартами у своєму матеріалі навів і факти вигідні владі, і факти вигідні опозиції, і надав слово і одним, і другим? Він пропагує одночасно всіх?

По-п’яте, пан Олексій доволі категорично стверджує, що той «технічний крок нашої держави» був «цілком виправданий». Я вибачаюся, але це чиста гіпотетика. Ніхто не знає, що було б, якби Україна тоді оголосила Росії війну. Можливо, наслідки були б гіршими, ніж ті, що ми маємо. А можливо, й навпаки. Звідки в пана Олексія така впевненість у тому, що саме таке рішення української влади було найефективнішим у тій ситуації? Чи не виглядає ця категорична впевненість пана Олексія як пропаганда «правоти» чинної влади?

І ще одне, ось саме в такий спосіб (продемонстрований моїм опонентом) у соцмережах розганяється «зрада». Критикуєш чинну владу — отже ти проти своєї країни. Але «влада» і «країна» — це не в усьому синоніми. Будь-яка влада в демократичному суспільстві повинна завжди бути готовою до критики. Бо критикувати її завжди є за що. В тому числі й нинішню нашу владу. А про «зраду» — ось є таке моє спостереження. Щойно в цій дискусії я навів перший же приклад із критикою дій чинної влади, як у мене у Фейсбуку почали сипатися запрошення на дружбу від геть «лівих» людей (тобто таких, із якими в мене немає жодного спільного друга і які не мають жодного стосунку до журналістики) Чим я їх так раптом зацікавив і звідки вони раптом дізналися про моє існування? Можливо, це збіг обставин, скажете ви? Все можливо в цьому світі. Але мене трохи дивує, що такі самі «збіги обставин» з’являються в моєму акаунті (де я надзвичайно рідко виявляю якусь активність) чомусь лише тоді, коли в моїх словах з’являється щонайменша критика чинної влади. До речі, пропагандистські технології в соцмережах блискуче описав пан Георгій Почепцов у передмові до брошури.

Пан Олексій далі пише: «Переконання у тому, що журналістика може бути повністю "вільною від пропаганди", базується на цілком чіткій епістемологічній настанові: "журналісту доступна правда про світ як він є, і саме цю правду він має з'ясовувати та поширювати"».

От просто цікаво, і хто це такі «настанови» дає журналістам? Я таких «настанов» їм ніколи не давав, та й мої справжні вчителі в журналістиці жодного разу таких «настанов» мені не давали. Не рахуючи хіба що тих іще, з часів «совка», та й те — не всі. Журналіст не поширює якусь «правду» (тим більше, «що є істина?» і що «в кожного правда своя»), він збирає, перевіряє й поширює інформацію.

«Саме звідси випливає вже обговорювана і дуже небезпечна у своїй наївності теза: "ті, хто бачать світ загалом так, як ми, просто інформують про те, яким цей світ є насправді; натомість ті, хто бачать світ не так, як ми, за визначенням маніпулюють і займаються пропагандою".

Іншими словами, всі світогляди розподіляються на дві категорії: (1) наш, і (2) неправильні. Поширення неправильних світоглядів — це "пропаганда"; поширення нашого світогляду — це просто "нейтральна журналістика"».

Ось це і є ключова маніпуляція мого опонента. Журналістика не поширює світоглядів. Журналістика поширює факти й думки. Не поділяючи їх при тому на «правильні» й «неправильні». Пропаганда поширює світогляди, відбираючи при цьому лише «правильні» факти та думки. «Правильні», звісно, для замовника пропаганди.

«Зазначу одразу: людина, яка сповідує певний світогляд, практично завжди виходить з того, що цей світогляд "об'єктивно правильний" і, бодай у загальних рисах, відображає світ "як він є". Такою є наша людська природа. Але якщо на цьому і поставити крапку, ми отримуємо... ідеологію тоталітаризму. Цілком незалежно від того, який саме світогляд ми при цьому оголосимо "єдино правильним».

Боюся, підхід, пропонований паном Олексієм, є набагато ближчим до ідеології тоталітаризму, ніж журналістика, зроблена за стандартами. Тому що справжня журналістика апріорі не підтримує жодну ідеологію, а розповідає про події. А мій опонент закликає журналістів виходити з певного світогляду, а отже з підтримки тих політичних сил, які поділяють і просувають цей світогляд, і далі свідомо пропагувати цей світогляд, поділений і просуваний конкретними політичними силами. А далі — інформувати людей із позицій, вигідних цим політичним силам. А далі — ці політичні сили приходять до влади і мають шанс на її узурпацію. І деякі її таки узурпують, а вчорашній «журналіст-пропагандист» стає вже чистим пропагандистом тоталітарної сили. Так уже бувало багато разів у різних країнах. І є в сусідній недружній країні сьогодні.

«Втім, чи є з цієї проблемної ситуації інший цивілізований вихід? Я переконаний, що такий вихід є. Його суть можна позначити стислою формулою: "не боятися власної суб'єктивності". Тобто: журналіст, з'ясовуючи і поширюючи "правду про світ", має усвідомлювати, і не ховати ні від себе, ні від своєї аудиторії, що при цьому він діє як носій певного світогляду, який він поділяє з певною людською спільнотою (українців, європейців, лібералів, націоналістів, консерваторів, християн тощо — потрібне підкреслити чи дописати, непотрібне викреслити). Адже в будь-якому разі журналіст діє саме так і інакше діяти не може! Наша з паном Ігорем головна розбіжність полягає у тому, що він закликає цей факт не усвідомлювати, натомість плекати ілюзію, що в правильній "інформаційній журналістиці" жодної суб'єктивності взагалі немає (?!) — я ж, навпаки, закликаю журналістів не ховати цей факт від самих себе».

Процитованого паном Олексієм начебто «мого» заклику я жодного разу не робив. І я жодного разу не заперечував наявність фактора суб’єктивності журналістів, але кажу, що цю суб’єктивність можна зводити до зникомого мінімуму, просто ретельно дотримуючи у своїй роботі стандартів журналістської професії. Власне, саме для того вони й існують.

І останнє. Загалом, уся теорія й уся система аргументації пана Панича базується на початковій маніпулятивній тезі «журналістика = пропаганда», хай навіть із уточненням про погоду. Все інше є похідним від цього бублика з маком. Звісно, можна продовжувати цю дискусію до безкінечності, тим більше з майстерним застосуванням тих же — властивих пропаганді — маніпулятивних прийомів. Недарма ж в часи «совка» журфаки готували «рядових бійців» великої пропагандистської армії, а «офіцерів» і майбутніх «генералів» кували саме філософські факультети. Я дякую пану Олексію за цікаве спілкування і велику купу яскравих прикладів. Розумію, що мені не вдалося переконати мого опонента ні в чому, та й навряд чи вдасться, бо наша незгода є не просто якоюсь там термінологічною, а світоглядною. Тому я, мабуть, на цьому згортаю свою участь у дискусії. Сподіваюся, що навів достатню кількість аргументів для справжніх журналістів на користь того, що треба працювати за стандартами професії, щоб не ставати «несвідомими» (за влучним визначенням пана Панича) пропагандистами. Ну а до пропагандистів — наївне побажання перестати маскуватися під журналістів.

Фото: stopfake.org