До дискусії Олексія Панича та Ігоря Куляса стосовно журналістики та пропаганди долучається постійний автор «Детектора медіа» Борис Бахтєєв. Нагадаємо, поштовхом до дискусії стала видана «Детектором медіа» брошура «Як розпізнавати пропаганду у ЗМІ».

Запрошуємо висловитися на наших шпальтах інших експертів та журналістів.

Журналістика та пропаганда, журналісти і пропагандисти — чи можна провести між ними межу? Напевне, можна й потрібно, бо коли це два різних поняття, між ними має існувати чітка якісна різниця.

Пригадуються запеклі дискусії про націоналізм, що тривали в суспільстві, зокрема й у ЗМІ, протягом понад двадцяти років і виявилися безплідними. А сталося так із однієї-єдиної причини: слово «націоналізм» є дуже багатозначним і позначає дуже широкий спектр суспільних явищ — від національної емансипації та рівноправних відносин між націями й аж до мало не нацизму. Й кожен учасник дискусії про націоналізм мав на увазі своє значення цього слова, дискусія точилася про геть не одне й те саме, й повсякчас відбувалася підміна понять, підміна значень.

Тож перш ніж дискутувати про журналістику й пропаганду, так само варто визначитися з термінами: що означає що.

Почнімо з конкретики. Чи відповідає журналістським стандартам, коли росіян у Криму та на Донбасі звуть окупантами? Це ж, мовляв, емоційно забарвлює матеріали, провокує негативне ставлення аудиторії?

Почнімо з того, що це не зовсім так. По завершенні Другої світової війни союзниками-переможцями було окуповано Німеччину, Австрію та частину території Японії — аж до тієї міри, що на окупованій американцями Окінаві автомобільний рух був правостороннім, тоді як загалом у Японії — лівостороннім. Слова «окупація», «окупаційний режим», «окупаційні війська», «зони окупації» вживалися цілком офіційно — але чи наважиться хтось стверджувати, що в даному контексті вони несли в собі негативне забарвлення, негативний зміст?

Головне ж: якщо називати окупантів окупантами — це порушення стандарту нейтральності, тоді виходить, що й злочинця не можна назвати злочинцем, корупціонера — корупціонером? І коли ми звемо Дмитрія Кисельова пропагандистом і маніпулятором — виходить, ми й самі порушуємо журналістські стандарти, бо вживаємо емоційно забарвлені звороти? Але ж у цьому разі ми просто констатуємо об'єктивні факти!

Окупація українських територій Росією — це юридично доведений факт. Той, хто здійснює окупацію, є окупантом — і це не довільне, а цілком юридично обґрунтоване твердження. А те, що воно несе в собі негативний емоційний заряд — ну, то будь-яка інформація має зміст, і цей зміст може бути позитивним або негативним. Зрештою, чи можуть журналісти оперувати категоріями «добро» та «зло», а чи мають перетворитися на машини з виробництва текстів і відеокартинок?

Мабуть, порушенням журналістських стандартів є, все ж таки, не будь-яке, а штучне, не продиктоване об'єктивними реаліями привнесення емоційного забарвлення — коли зі вторинного, похідного від фактів та контекстів емоційне забарвлення перетворюється на первинний, головний, основний засіб впливу на аудиторію. Коли емоції не випливають із фактів та контекстів, а то й прямо суперечать їм. Коли емоційне забарвлення перетворюється на такий собі двадцять п'ятий кадр.

Бо, якщо довести вимогу беземоційності до абсолюту, тоді виходить, що й про трагічні події під час війни на Донбасі ми мусимо вести мову так, ніби нас це не зачіпає — мов про результати спортивного матчу. Нейтрально й відсторонено — мов екскурсоводи в акваріумі.

Річ у тім, що наша дискусія повсякчас з'їжджає до якихось абсолютних, крайніх тлумачень. Починає оперувати спрощеними моделями, навряд чи досяжними в реальній практиці. З одного боку — доведені до стану пуританства журналістські стандарти, які тільки в такому пуританському вигляді й можуть урятувати журналістів від сповзання у пропагандистське пекло, з іншого боку — фактичне твердження, що відділити журналістику від пропаганди принципово неможливо, вони неодмінно перетікають одна в одну й супроводжують одна одну. Мовляв, усе, що впливає на погляди, на свідомість аудиторії — то, хочеш-не-хочеш, є пропагандою. Та даруйте, що ж то за інформація, яка не впливає на погляди та свідомість? Боюся, такої інформації в природі не існує, не винайшли ще такої.

Спробуймо уявити собі інформацію, яка не впливає на свідомість аудиторії. (Уточнення «певним визначеним чином» опустимо як зайве, оскільки журналіст, варто сподіватися, дає собі звіт, що саме він прагне сказати своїм матеріалом.) От у мене не вийшло. Бо хай навіть журналіст перетвориться на абсолютну підставку під мікрофон — він однаково транслювати певні меседжі, адресовані свідомості аудиторії, тільки не як автор, а як ретранслятор — чужі, а не свої. Хай навіть журналіст перетвориться на різновид відеореєстратора, а те, що він фіксуватиме, однаково впливатиме на свідомість аудиторії — не кажучи вже про те, що сам журналіст визначатиме, що є важливим для реєстрування, а що не є. Інфотейнмент? Він теж впливає на свідомість аудиторії — як не на раціональну, то на емоційну її складову. Власне, не впливає на погляди аудиторії один-єдиний тип інформації — та інформація, яка для аудиторії вже є відомою й давно нею усвідомленою.

Ба більше: учасники дискусії, ведучи її, прагнуть у чомусь переконати опонентів, а разом із ними аудиторію — тобто вплинути на їхню свідомість, на їхні погляди. То що ж, вони самі зізнаються, що виступають у ролі пропагандистів? Абсурд.

Якщо доводити все до абсолюту й дотримуватися пуританських поглядів на журналістику, виходить, що оприлюднення журналістом будь-якого оцінного судження, будь-якого висновку, а не лише подання ним голих фактів, будь-якого пояснення й розтлумачення є пропагандою. Парадокс полягає в тому, що немає нічого облуднішого й маніпулятивнішого, ніж голі факти без висновків. Немає нічого злішого за популярний колись принцип «аудиторія сама все зрозуміє й сама зробить висновки». Бо надто часто висновки, які аудиторія робить сама, виявляються хибними або, принаймні, поверховими. Чим, до речі, щосили користується та сама російська пропаганда.

За пуританських підходів будь-яка публіцистична колонка є пропагандою. Будь-яка авторська журналістика є пропагандою. Будь-яке розслідування є пропагандою! Хай живе механічна журналістика й лише вона, журналістика як суто фізична праця — так виходить?

Отут і треба констатувати прикрий для декого факт: узагалі будь-яка комунікація має на меті вплинути на свідомість партнера по комунікації, бо в іншому разі це «твоя-моя-не-розумій». Така комунікація зветься аутизмом.

Із поняттям «пропаганда» відбувається точнісінько те саме, що з поняттям «націоналізм». Слово «пропагувати» так само є дуже багатозначним, як і всі його похідні. Можна пропагувати знання. Можна пропагувати цінності. Можна пропагувати правду. Можна пропагувати інформацію.

Тут ми стикаємося із суперечністю між побутовим, широким значенням слова «пропагувати» та його вузькотермінологічним значенням. То що ми маємо на увазі під словом «пропаганда», протиставляючи його поняттю «інформація»? Бо справді складається враження, що, дискутуючи про пропаганду як про не-журналістику, ми говоримо кожен про різні речі.

Попри близькість численних визначень, єдиного загальновизнаного визначення пропаганди не існує. Існує розуміння: пропаганда є злом. Тож із цього й давайте виходити: пропаганда є не просто впливом на свідомість аудиторії, а недобросовісним впливом. Маніпулятивним. Таким впливом, коли факти слугують лише для того, аби підвести аудиторію до заздалегідь визначеного й найчастіше упередженого, неправдивого висновку.

Пропаганда — це завжди інформаційне шулерство, й не має значення, на «нашу» користь чи на «їхню». Тоді як журналістика — це чесна гра за правилами, тільки й усього.

Вибіркове оприлюднення фактів — тобто замовчування невигідних. Вигадування буцімто фактів. Спотворення фактів, викривлення їх. Вміщення фактів у неналежний контекст. Хибне тлумачення фактів із порушенням логіки й ігноруванням контексту, висмикування фактів із контексту. Вплив на свідомість аудиторії, неочевидний для самої аудиторії — наприклад, емоційне забарвлення фактів, якого самі вони в собі не несуть. Голослівні, неаргументовані твердження (й рівною мірою ретранслювання чужих голослівних тверджень без коментарів; у даному разі навіть дотримання балансу не завжди рятує, бо голослівні твердження обох сторін у стилі «дурак — сам дурак» є не більш ніж обопільним маніпулюванням). Перелік маніпулятивних прийомів можна ще довго продовжувати, але те, що варте засудження як пропаганда на відміну від журналістики, неодмінно містить маніпуляції.

Власне, журналістику роблять не-пропагандою ті самі стандарти, й навіть не доведені до змістовної анорексії, а поєднані зі здоровим глуздом — такі, які залишають журналіста людиною, а не перетворюють його на комп'ютер. Плюс така емоційно забарвлена оцінна категорія, як проста чесність.

Фото: labipt.com