У нас з Ігорем Кулясом вийшла цікава дискусія про співвідношення журналістики і пропаганди. Його остання репліка на «Детекторі медіа» тут. На початку пан Ігор сумлінно переповідає історію питання.

Гадаю, тепер ми вже наблизилися від непорозумінь до усвідомленої незгоди з розумінням позицій одне одного. Але деякі уточнення я все ж таки маю надати.

1. Чи всяке поширення інформації є пропагандою?

Я виходжу з того, що пропаганда — це поширення будь-яких ідей, оцінок і поглядів із метою вплинути на погляди інших. Нічого негативного чи маніпулятивного «за визначенням» у пропаганді немає, хоча пропаганда (у щойно вказаному розумінні) часто «хворіє» цими хворобами.

Коментар пана Ігоря до цієї моєї тези виглядає так: «Журналістика, зроблена за стандартами, пропагандою не є. Тому що, як мінімум, не ставить собі на меті вплив на погляди інших людей. Хоч і поширює різні погляди й оцінки».

Тепер спитаймо себе, чи впливає журналіст, який «поширює різні погляди й оцінки», на погляди інших людей? Безумовно, впливає! Й навряд чи пан Ігор буде це заперечувати.

Виходить, що у «стандарти журналістики», як їх розуміє пан Ігор, входить парадоксальна настанова: треба впливати на погляди інших людей, сказати б, «усвідомлено-несвідомо» — тобто впливати, але «не ставити собі це на меті».

«Я лише інформую, — міг би сказати такий журналіст, — а якщо ця інформація, як я її подаю, впливає на чиїсь погляди — це вже не моя відповідальність, бо на меті я собі це не ставив».

Чи можна вважати таку настанову «журналістським стандартом»?

Я би сказав, що насамперед це настанова на уникання відповідальності за наслідки власної журналістської праці. Але таку настанову, на щастя, поділяють не всі.

Тому для мене не дивно, а якраз очікувано, що пан Ігор, працюючи із журналістами як тренер, на своє запитання, «у чому місія нашої професії», «доволі часто» чує у відповідь «дичину на кшталт “формувати суспільну думку”, “вчити людей”, “впливати на суспільні процеси”, “допомагати людям”, “вирішувати проблеми” тощо».

Проте чому ж, власне, це «дичина»? Це ніяка не дичина — навпаки, це усвідомлення того аспекту журналістської діяльності, від якого пан Ігор старанно прагне сховатися, свідомо витіснивши його в зону «принципово неусвідомлюваного».

Тому наразі я сказав би, що аудиторія пана Ігоря, як не дивно, адекватніше розуміється на журналістиці, ніж її шанований тренер, — судячи з його ж власного опису.

2. Чи є пропагандою рівномірно будь-яка журналістика?

На мій погляд, пропаганда в журналістиці присутня завжди, але дуже нерівномірно. Це означає, що в будь-якому інформаційному повідомленні насправді є пропагандистський аспект, але це не означає (і було би грубим спрощенням так казати, хоча пан Ігор приписує мені саме таку тезу), що будь-яке інформаційне журналістське повідомлення просто «є пропагандою». У прогнозі погоди (до прикладу) пропагандистський аспект практично дорівнює нулю. Але вже у стрічці новин цей аспект мінімальний, проте не нульовий — уже тому, що редактор відбирає новини для стрічки, виходячи з певних світоглядних критеріїв, які підказують йому, що є, а що не є значущою для його аудиторії новиною. Отже своїм вибором редактор відбиває й оприлюднює певну картину світу, так що стрічка новин як ціле складається в загальний меседж: «на погляд нашої редакції (sic!), світ сьогодні виглядає саме так». Принципово відмовлятися усвідомити цей аспект своєї редакторської праці («це не я бачу світ так, а світ насправді є саме таким, яким я його бачу») — як на мене, є тактикою, гідною страуса, але не журналіста.

Натомість в «авторській журналістиці» (термін, вжитий паном Ігорем) пропагандистський аспект розвинений максимально, що зрештою визнає й мій опонент, хоча й із проблемним застереженням: «Якщо автор-журналіст працює за законами професії, то він “пропагуватиме” хіба що свій особистий авторський погляд на певну тему». Цікаво, чи означає це, що «автор-журналіст», який працює «за законами професії», тим самим має зобов'язатися поширювати для своєї аудиторії виключно погляди, ідеї та цінності, які з ним не поділяє жодна інша людина й жодна людська спільнота? Тобто, «автор-журналіст» має виступати від імені такого свого «я», за яким зі 100 %-ю гарантією не стоїть жодне «ми»? Гадаю, якби таке було можливим, такий «автор-журналіст» не був би цікавим нікому, крім самого себе — бо й ні з ким зі своєї аудиторії він не мав би у поглядах нічого спільного. Але в тім-то й річ, що це неможливо: «автор-журналіст», розвиваючи «свій особистий авторський погляд на певну тему», насправді завжди виходить із таких засадничих поглядів на світ, цінностей та світоглядних настанов, які з ним поділяють також інші і які він також поширює (не обов'язково проговорюючи їх відкрито) своїм журналістським матеріалом. Єдина можлива відмінність — він може усвідомлювати цей факт, а може відвертатися від нього, не бажаючи щиро подивитися правді в очі.

3. Чи є вживання слова «окупант» пропагандою?

Коментуючи нашу незгоду з цього приводу, пан Ігор розмірковує напрочуд наївно: «Є терміни, які точно описують певні поняття, а при тому мають ще й оцінні емоційні конотації — негативні (як ті ж терміни “окупант”, “сепаратист”, “колаборант”, “терорист” тощо) або позитивні (“доброволець”, “ополченець”, “волонтер”, “активіст” тощо). Пропагандою, з точки зору пана Олексія, є будь-яке вживання таких термінів, а з моєї точки зору, пропагандою є перекручення первісного значення терміна. Так, російські пропагандистські медіа називають “ополченцями” бойовиків Донбасу. Термін “ополченець” позначає цивільну особу, яка допомагає своїй армії боронитися від зовнішнього агресора. А бойовики Донбасу, навпаки, допомагають армії агресора й окупанта воювати проти армії своєї держави. Тому коли їх називають «ополченцями» — оце і є пропаганда».

Тобто, «коли ми описуємо події, виходячи з нашого світогляду, це не пропаганда; коли наші вороги описують події, виходячи з їхнього світогляду, це пропаганда».

Нагадаю, що за словом «ополченці», коли його вживають російські ЗМІ, насправді стоїть презумпція того, що «народ Донбасу» зараз буцімто борониться від України як «зовнішнього агресора». Звісно, що ми з паном Ігорем цю презумпцію не поділяємо, і світова спільнота тут загалом на нашому боці: ми не визнаємо такої спільноти, як окремий «народ Донбасу», який міг би претендувати на власну державність і власні кордони на території, яка є територією суверенної України. Тому для нас підтримані Росією озброєні люди на Донбасі — це, справді, не «ополченці», а окупанти.

Наголошую, для нас. Ми цей світогляд маємо — ми його й поширюємо, впливаючи тим самим на погляди інших людей (тобто, нормальною мовою, ми цей світогляд пропагуємо). Але наш світогляд від цього не перестає бути саме світоглядом — тобто, поглядом на світ, і не очима Господа Бога, а лише з позиції конкретної людської спільноти. Ми вважаємо, що історично саме наша спільнота, в оцінці подій на Донбасі, є правою; але ми також розуміємо, що й росіяни, виходячи з цілковито іншого — посутньо імперського — світогляду, вважають так само. І хто з нас правий, розсудить хіба історія.

Ось чому я не можу погодитися зі своїм опонентом, коли він фактично зводить значення терміна «пропаганда» до кумедної тези: «пропаганда — це поширення світогляду, з яким ми незгодні; коли ж ми описуємо події з позицій власного світогляду, будучи впевненими, що саме наш погляд відповідає тому, як все є насправді, це не пропаганда».

4. Чи було пропагандою уживання назви «АТО» замість «війна»?

Ой, краще би пан Ігор цього питання не чіпав. Ось як він розмірковує, коментуючи цей приклад української «державної пропаганди»: «Наша українська влада з 2014 по 2018 рік із різних міркувань дуже не бажала називати війну війною, а маніпулятивно позначала її терміном “АТО”. Оце — чітка пропагандистська підміна понять, бо жодна антитерористична операція за визначенням не може тривати роками й відбуватися на величезних територіях двох областей країни. Що ми маємо в підсумку цієї пропагандистської підміни? Та ось те, що у свідомості величезної кількості українців так і не закарбувалося, що проти країни йде війна! Бо війну роками офіційно не називали війною».

Кумедно, що людина, яка всіляко намагається відхреститися від пропаганди й відхрестити від неї «журналістику відповідно до стандартів», завершує цитоване міркування... повторенням пропагандистських кліше, які від 2014 року не гребували регулярно вживати певні кола української політичної опозиції («наша держава маніпулятивно не називає війну війною» — нагадати, скільки разів цю пропагандистську тезу повторювали ідеологи тієї ж «Самопомочі»?).

Чи могла українська держава «офіційно» назвати збройні зіткнення на Донбасі «війною»?

Звісно, що ні.

Адже війна ведеться за участі щонайменше двох воюючих сторін.

А хто є нашим супротивником у цій війні, якщо наша держава наважується «офіційно назвати війну війною»? Сказати «ДНР / ЛНР» — і Україна зробила би згубний для себе крок, бо це означало би визнання ДНР / ЛНР як квазідержавних утворень, із якими начебто Україна воює. Це був би чудовий подарунок... російській пропаганді.

Але сказавши «Росія», Україна також зробила би згубний для себе крок, бо це означало б оголошення війни Росії з ініціативи України — що потягнуло би за собою різке погіршення нашого міжнародно-правового статусу в цьому конфлікті (адже де-юре агресорами тепер виступали б уже ми, а не Росія).

Тому з офіційної точки зору, яка враховує, зокрема, й контекст чинного міжнародного права, «війни» на Донбасі справді не було й немає — бо жодна зі сторін, які беруть участь у конфлікті, з різних поважних (Україна) і не поважних (Росія) причин не визнала й не оголосила цей правовий статус.

А отже, позначати збройний конфлікт на Донбасі впродовж кількох років терміном «АТО», а не «війна» — то була не маніпуляція і взагалі ніяка не «державна пропаганда», а лише технічний (і цілком виправданий) крок нашої держави, зумовлений сукупністю правових і зовнішньополітичних міркувань.

Гадаю, за подальшими деталями пан Ігор, щоб далі не скакати на слизьке, міг би звернутися до вітчизняних дипломатів.

Хоча «неоголошена війна», «гібридна війна» між Україною та Росією, безумовно, йде від 2014 року безперервно, і про це неодноразово казали представники української держави, зокрема й у своїх офіційних виступах.

У тому числі триває й інформаційна війна проти української держави — й одним із пострілів пропагандистської зброї в цій війні є… поширюваний паном Ігорем як безсумнівна правда, а насправді суто маніпулятивний мем (актуальний до минулого року) «чому в нас не війна, а АТО?».

І це повторення пропагандистських штампів опозиції в наданому паном Ігорем короткому описі прикладу української «державної пропаганди» — факт, який сам по собі наводить на певні висновки. Адже насправді це виглядає цілком закономірно: оскільки пан Ігор визнавати пропагандистський аспект журналістики категорично відмовляється, ховаючись від нього за «журналістські стандарти», не дивно, що в його власні міркування пропаганда (й то вже не вперше!) потрапляє «позасвідомо», нібито «з чорного ходу».

Так борець за чистоту журналістики від пропаганди став... пропагандистом мимоволі.

Власне, що й потрібно було довести.

5. Наостанок трохи філософії — бо без неї тут ніяк.

Переконання в тому, що журналістика може бути повністю «вільною від пропаганди», базується на цілком чіткій епістемологічній настанові: «журналісту доступна правда про світ як він є, й саме цю правду він має з'ясовувати та поширювати».

Саме звідси випливає вже обговорювана й дуже небезпечна у своїй наївності теза: «ті, хто бачать світ загалом так, як ми, просто інформують про те, яким цей світ є насправді; натомість ті, хто бачать світ не так, як ми, за визначенням маніпулюють і займаються пропагандою».

Іншими словами, всі світогляди розподіляються на дві категорії: (1) наш і (2) неправильні. Поширення неправильних світоглядів — це «пропаганда»; поширення нашого світогляду — це просто «нейтральна журналістика».

Зазначу одразу: людина, яка сповідує певний світогляд, практично завжди виходить із того, що цей світогляд «об'єктивно правильний» і, бодай у загальних рисах, відбиває світ «як він є». Такою є наша людська природа.

Але якщо на цьому й поставити крапку, ми отримуємо... ідеологію тоталітаризму. Цілком незалежно від того, який саме світогляд ми при цьому оголосимо «єдино правильним».

Втім, чи є з цієї проблемної ситуації інший цивілізований вихід?

Я переконаний, що такий вихід є. Його суть можна позначити стислою формулою: «не боятися власної суб'єктивності».

Тобто: журналіст, сумлінно з'ясовуючи й поширюючи «правду про світ», має усвідомлювати й не ховати ні від себе, ні від своєї аудиторії, що при цьому він діє як носій певного світогляду, який він поділяє з певною людською спільнотою (українців, європейців, лібералів, націоналістів, консерваторів, християн та інших — потрібне підкреслити чи дописати, непотрібне викреслити). Адже в будь-якому разі журналіст діє саме так і інакше діяти не може! Наша з паном Ігорем головна розбіжність полягає в тому, що він закликає цей факт не усвідомлювати, натомість плекати ілюзію, що у правильній «інформаційній журналістиці» жодної суб'єктивності взагалі немає (?!) — я ж, навпаки, закликаю журналістів не ховати цього факту від самих себе.

Для тих, хто захоче докладніше розібратися з тим, яка взагалі правда про світ і наскільки доступна людині, я надаю посилання на серію із трьох статей, у яких я спробував популярно відповісти саме на ці питання: перша, друга, третя.

Фото: essexbookfestival