Пан Олексій Панич у Фейсбуку висловив кілька серйозних критичних зауважень щодо мого тексту в брошурі про пропаганду, щойно виданій «Детектором медіа». Повний текст пана Олексія можна прочитати в коментах отут. Звісно, простіше було відповісти пану Олексію у Фейсбуку, але він у двох своїх коментарях зачепив кілька дуже важливих і доволі хворобливих для справжніх професійних журналістів тем. Тому я, з великодушного дозволу й самого пана Олексія, й пані Наталі Лигачової, відповідаю тут, на «Детекторі медіа».

Пан Олексій цілковито правий у тому, що в методичці я не відобразив точки зору тих, хто вважає пропаганду корисною. Але мій текст був усе ж таки не про те, хороша чи погана пропаганда як явище, й не про те, яка пропаганда погана, а яка хороша. Він був насамперед про те, що там написано в заголовку, а саме: «Як розпізнати пропаганду в ЗМІ». Все інше було другорядним. Якби методичка була присвячена дискусії про корисність / шкідливість пропаганди, я би точно наводив думки різних таборів — і «адвокатів» пропаганди, і її «прокурорів». Але ж завдання було зовсім іншим, тому, описуючи прийоми й ознаки пропаганди, а також способи її маскування під журналістику, навряд чи варто було мені вмикати якусь додаткову дискусію.

Пан Олексій оцінює мій текст як «реально небезпечний… тим, що створює у читача хибне враження: буцімто чи не всяка пропаганда шкідлива і маніпулятивна». Та я й не приховував, що вважаю майже будь-яку пропаганду шкідливою. Шкідливою саме тим, що вона подає своєму споживачу не зовсім відповідну, а то й зовсім невідповідну реальності картину світу. Плюс при цьому майже завжди маскується під журналістику. А в підсумку споживач, ошуканий пропагандою, ухвалює помилкові рішення — і повсякденні (наприклад, куди витратити свої гроші), й непересічні (наприклад, за кого голосувати на виборах).

Я справді, м’яко кажучи, не люблю пропаганду. Тому що донесхочу «наївся» свого часу радянською. А після благополучної смерті «совка» вже третє десятиліття з жалем і болем спостерігаю, як із суто пропагандистськими та піарними цілями наші політики, політтехнологи і власники мас-медіа нівечать молоду пострадянську журналістику в Україні. А ще зі справжнім жахом спостерігаю, як пропаганда вже майже повністю вбила журналістику в сусідній недружній державі. І всі ми бачимо, до чого пекельна робота цієї російської пропаганди призводить. Тому в тексті брошури я й не приховував свого відверто негативного ставлення до цього «природного явища». Добре це було чи погано? Цілком можливо, ця брошура могла би вийти навіть кращою, якби я повністю прибрав із неї власне емоційне ставлення до предмета розгляду. Але з другого боку, тоді навряд чи вдалося б мені достатньо наочно описати деякі дуже відповідальні моменти основної теми (яка, нагадаю, в заголовку). Так що методичка вийшла саме такою, якою вона й вийшла. «Реально небезпечною», з точки зору пана Панича (щоправда, відкритим залишилося питання: небезпечною для кого саме? для пропагандистів?). Або ж «реально корисною» бодай для когось, із моєї точки зору і з точки зору «Детектора медіа», який її видав.

А от що важливо і про що точно ця брошура, — так це про те, що всі речі слід називати своїми іменами. Пропаганда має називатися пропагандою, а не маскуватися під новини, суспільно-політичні програми чи публіцистичні статті. Ми всі живемо в реальному світі й добре розуміємо, що таке явище, як пропаганда, було, є й буде існувати завжди, допоки існує людство. Але ж сучасна пропаганда чомусь завжди намагається мімікрувати під журналістику, дискредитуючи і вбиваючи при цьому нашу професію. До речі, той же «совок» був набагато чеснішим за сучасних пропагандистів, адже мас-медіа в СРСР відкрито називалися «засобами масової інформації та пропаганди». У кожній газеті на першій же шпальті під назвою чесно повідомлялося читачам, органом якої партійної, державної чи квазігромадської структури ця газета є. Ну а телебачення й радіо були при цьому цілком офіційно державними органами і — відповідно — цілком офіційно вели державну пропаганду. Тому, скажу чесно, якби сучасна пропаганда відкрито називалася пропагандою, а не маскувалася під журналістику, я б навіть не став писати такий текст для брошури, а «Детектор медіа» мені б такого тексту й не замовляв би.

Чому в тексті методички більшість прикладів із нинішньої російської й колишньої радянської пропаганди? Це був цілком свідомий вибір. По-перше, вони є дуже наочними і яскравими, як і будь-яка річ, доведена до повного абсурду (з погляду тверезомислячої й поінформованої людини). По-друге, ці приклади — про нас, вони стосуються нас, кожного з нас, бо частина з них — це наша недавня ще історія, забувати яку не слід, бо в багатьох головах, на жаль, «совок» і сьогодні «живіший за живих», а частина — це наше тривожне і вбивче сьогодення. І ще: коли я писав той текст, то мав думку, що якщо брати суто українські приклади пропаганди, — вони однозначно будуть поганими, бо дуже вже всередині нашого соціуму дискусійні самими своїми темами й тезами, а це би відволікало читача брошури від основної її теми. Так що тут припущення пана Олексія «тому й не дивно, що російську пропаганду автор, як приклад, наводить, а українську обходить стороною — надто вже незручний виходить поворот теми» повністю не відповідає дійсності й цілком «тягне» на приклад пропагандистської маніпуляції.

До слова, звісно, мій текст у брошурі є далеким від досконалості. От, наприклад, пан Юрій Марцинчик знайшов у ньому й виправив фактичну помилку: виявляється, автором тези «що більшою є брехня, то легше в неї повірять» був насправді не Геббельс, а Гітлер, який написав це у своїй книжці «Майн кампф» (щоправда, стосовно євреїв та марксистів), а вже потім Геббельс цілком успішно взяв на озброєння цю думку свого патрона й підлаштував під потреби своєї «ділянки роботи». А я, бачте, став жертвою суто пропагандистського штампу («методички Геббельса»), бо нам колись у «совку» і в газетах, і в телевізорі, і в книжках, і на лекціях в університеті вкладали в голову стосовно цієї тези саме авторство Геббельса. Бачите, як працює ще «совкова» пропаганда, яка начебто вмерла вже 27 років тому! Це я не виправдовую свою помилку. Але це — дуже хороший приклад «користі» і впливу пропаганди. Я би мав зробити цей елементарний фактчекінг, але якась допотопна «совкова» пропаганда настільки вплинула колись на мене, що я це цілком щиро вважав доконаним фактом, який не потребував перевірки :) (А пану Юрію моя велика подяка за виправлення помилки!)

Повертаючись до теми. Я не заперечував у тексті брошури, що можуть бути корисні пропагандистські кампанії. Наприклад, та ж пропаганда здорового способу життя, або пропаганда обов’язковості вакцинування дітей, або ж патріотична пропаганда в умовах війни. Але, вибачайте, такої корисної пропаганди назагал мало, більшість її все ж завдає шкоди — інколи незначної, інколи великої, а інколи катастрофічної. Ось, до прикладу, істерична антивакцинальна кампанія 2008 року в українських медіа призвела до того, що сьогодні українське суспільство не має колективного імунітету від небезпечних інфекційних хвороб. І ось уже країною повзе справжня епідемія захворювань на кір. А кір — це ще не найгірше. Завдяки тій кампанії в наших мас-медіа ми не маємо тепер захисту від дифтерії, правця, поліомієліту — хвороб, набагато небезпечніших за своїми наслідками. І я не думаю, що причиною тієї антивакцинальної кампанії були тільки недолугість і непрофесіоналізм журналістів, які писали і знімали страшилки про «смертельні вакцини». Бо політики і їхні політтехнологи тоді активно цю кампанію підживлювали. Одні — воюючи з тодішньою «злочинною владою» за владу, інші — воюючи з тодішнім керівництвом МОЗу за можливість бізнесової участі в бюджетних «схемах» і «потоках». А буває й гірше. Ось, наприклад, дослідники американського Університету Джорджа Вашингтона з’ясували, що в американських соцмережах в останні роки таку саму антивакцинальну тему поширюють ті ж кремлівські тролі й боти, які до того втручалися у виборчу кампанію у США. (див. наприклад, тут).

А тим часом насправді на всі ці теми цілком можна робити не пропагандистські, а суто журналістські матеріали за всіма стандартами професії. Тобто не уникаючи й «незручних» фактів, надаючи слово і прихильникам, і противникам «хорошої» ідеї, й не нав'язуючи при цьому власних висновків та оцінок, які би спонукали аудиторію до певного «правильного» висновку. Аудиторія не дурна, розбереться. Але журналіст, на відміну від пропагандиста, може дати людям набагато ширшу картину, і точно дасть більше думок — і за, і проти. І ця картина буде усе ж таки набагато ближчою до реальності, ніж та, яку намалюють пропагандисти. Бо, вибачайте, словосполучення «чесна пропаганда», вжите паном Паничем, — це оксюморон. Пропаганда — це майже завжди часткове чи повне ошукання, бо будується в кращому разі на напівправді, в гіршому — на повній брехні.

А от із таким міркуванням пана Олексія: «будь-який опис безкінечно складної та багатогранної дійсності її спрощує. Будь-який і завжди» — не посперечаєшся. Але якщо ми беремо будь-яку журналістику, то вона (нехитрими своїми ремісничими засобами і в межах доволі жорстких своїх професійних законів) усе ж таки намагається цю «безкінечно складну і багатогранну дійсність» хоч якось описувати. Щоб усе ж таки показати своїм споживачам реальну дійсність. А будь-яка політична пропаганда цілком свідомо спрощує цю дійсність і підлаштовує її під таку, яка вигідна певній владі, певній опозиції до влади чи певному великому цабе, на замовлення яких пропагандисти навмисне створюють для споживачів уявну дійсність. Пан Олексій каже, що «будь-яке ЗМІ щось пропагує». Цікаво було б довідатися, що саме і в який спосіб може пропагувати будь-який журналістський матеріал, зроблений за всіма професійними стандартами? Бо приклад пана Олексія («передача на будь-яку тему, в якій дотримано “баланс думок”, вже самим цим структурним компонентом поширює серед своєї аудиторії ідею про те, що “баланс думок — це нормальний і правильний підхід до обговорення проблеми”. І це аж ніяк не нейтральна ідея») мені здається геть непереконливим. Будь-який стандарт — це просто інструмент, за допомогою якого робиться якісна журналістика і про існування якого більшість аудиторії навіть не здогадується. Із таким же успіхом можна сказати, що молоток, яким забивають цвяхи, всім, хто бачить і чує удари ним, пропагує закони Ньютона.

Поза тим я можу частково погодитися з паном Паничем у тому, що будь-яка авторська журналістика щось та пропагує, хоча, звісно, я б не був таким категоричним. Бо тут теж усе неоднозначно. Якщо автор-журналіст працює за законами професії, то він «пропагуватиме» хіба що свій особистий авторський погляд на певну тему. І при тому (підкреслюю, якщо цей журналіст працює таки за стандартами професії) він не уникатиме ні «незручних» для власної точки зору фактів, ні «незручних» для неї думок.

Повністю згоден із тим, що неможливо охопити все, з тим, що журналісти теж можуть помилятися, і з тим, що вони можуть порушувати стандарти через слабкий рівень професіоналізму. Але ось питання. Усе ж таки стандарти саме на те і спрямовані, щоб не спотворювати реальну картину для аудиторії, змальовувати її максимально повно й точно. Так де аудиторія з більшою вірогідністю отримає ближчу до реальності картину? В журналістському матеріалі, який прагне до повноти фактів, їх точності й достовірності, балансу думок? Чи у пропагандистському, який завідомо подаватиме тенденційну підбірку фактів і думок, плюс розставлятиме «правильні» акценти, плюс може навіть вигадку видавати за факти? По-моєму, відповідь на це питання є очевидною. Тому теза, що журналістика не ідеальна й ніколи не дасть повноти картини, а отже нічим вона не краща за пропаганду, є маніпулятивною. І теза пана Олексія про те, що «будь-яке ЗМІ щось пропагує», теж є типовим прикладом пропагандистської маніпуляції: «не ганьте пропаганду, бо ви, журналісти, “самі такі ж”». Ну а раз «такі ж», то й пропаганда має повне право на свої маніпуляції громадською свідомістю.

Ще більш дивно звучать наступні тези пана Панича: «Навіть якщо українське ЗМІ додатково згадує, що на сході воюють “не лише” російські окупанти, досить вже самої тези, що вони там (теж) воюють. Це вже пропаганда. Навіть, якщо українське ЗМІ визнає, що в Україні не все ідеально з демократією, але стверджує, що в Києві демократія, а не “хунта” — це вже пропаганда». На мою думку, констатація багаторазово підтверджених фактів пропагандою ніяк не є. Констатація того, що державний устрій України є демократичним, ніякою пропагандою не є. Про це каже перша ж стаття нашої Конституції. І на практиці в Україні — теж таки демократія, хай вона й слабко розвинена, хай і з багатьма вадами, хай із нею «не все ідеально», але за всіма класичними ознаками — таки демократія. Народ таки делегує президентові, депутатам різних рівнів і мерам свої повноваження, і ще ніхто (звісно, крім Росії та її сателітів) не заперечував того, що вибори в нас щоразу відбуваються вільно. Незалежно від того, кого зрештою наш народ обирає. А подеколи, якщо демократично обрані правителі починають узурпувати владу, українці показують їм їхнє справжнє місце. І так, на Донбасі з Україною «теж» воюють російські регулярні війська й росіяни-найманці, хоча, звісно, «не лише» вони. І це вже багаторазово доведено — й самим фактом наявності великої кількості росіян-військовополонених кадрових вояків, і високотехнологічною російською зброєю, відбитою ЗСУ, і, вибачайте, повністю вже відстеженою історією з російським «Буком», який убив 298 людей на малайзійському «Боїнгу» в 2014 році. І сам термін «окупанти» не є жодною пропагандою, вже хоча би тому, що цей термін повністю підтверджує окупований Росією Крим (це якщо вже в пана Олексія є бодай які сумніви щодо Донбасу). І досі скрізь і завжди тих, хто силою зброї захопив чужу землю, називають терміном «окупант». Загалом дивно, що пан Олексій на п'ятому році війни РФ проти України вважає її не фактичною реальністю, а якоюсь name="_GoBack">пропагандою.

І останнє. Мені здається, що пан Панич якось занадто вже сильно виступає на захист пропаганди. Чесне слово, вона такого захисту не потребує, бо й так на пару з піаром із розгромним рахунком перемагає нині журналістику в Україні, на жаль. Погляньте будь-який із олігархічних телеканалів :) Тим більше, що у пропаганди з’явилася потужніша за медіа зброя — соцмережі (її механізми й руйнівну силу дуже якісно описав пан Георгій Почепцов у передмові до брошури).

Пан Олексій, як мені здалося, щиро вірить у благо державної пропаганди, і в мене це викликає неабияку тривогу. Адже він при цьому є членом Наглядової ради НСТУ й має вплив на ухвалення концептуальних рішень щодо роботи українського суспільного мовника. Якщо виступати з позицій апологета пропаганди, то сьогодні дуже легко можна вбити суспільного мовника, який тільки-но намагається встати на ноги, просто навісивши на нього функцію «колективного пропагандиста». Не важливо кого й чого. А суспільного мовника я вважаю останнім і головним запобіжником на шляху реінкарнації «совка» в Україні. І останньою лінією оборони від будь-якої шкідливої для суспільства пропаганди, — причому як російської, так і нашої. Як провладної, так і опозиційної. Власне, саме в цьому і є місія й призначення суспільного мовника — виробляти якісний журналістський контент, який був би альтернативою всім піарам і пропагандам у виконанні інших мас-медіа, та ще й замаскованим під журналістику.

Ігор Куляс, автор «Як розпізнати пропаганду в ЗМІ»

P. S. від «Детектора медіа». Ми готові продовжити дискусію, надавши слово всім охочим висловитися.