Девід Кей Джонстон (David Cay Johnston) був ключовим спікером на Х Всеукраїнській конференції журналістів-розслідувачів. Він у розслідувальній журналістиці понад сорок років, працював у The New York Times, Detroit Free Press, Los Angeles Times, The Philadelphia Inquirer. Пан Джонстон написав бестселери про президента США Дональда Трампа та про американську економіку. Остання його книжка вийшла в січні під назвою «Навіть гірше, ніж ви думаєте. Що адміністрація Трампа робить для Америки». Тепер діяльність президента і Конгресу США він також висвітлює на сайті DCReport.org.

У виступі на конференції журналіст зазначив, що до сучасного світу постправди привело використання в інформаційному просторі правил реклами. Викривлена правда про продукт допомагала його продавати, однак тепер такі технології використовуються з іншою метою.

Свого часу китайський генерал Сунь Цзи казав: «Весь секрет у тому, щоб заплутати ворога, довести його до стану, коли він не буде відрізняти правду від вигадки». Нині це активно застосовується для інформаційних маніпуляцій, які видаються правдоподібними, втім не є правдою.

Детально про це явище у книжці «Достатньо правдивий: вчимось жити у світі постправди» описав Фархад Манджу (Farhad Manjoo). Девід Кей Джонстон назвав основні тези з неї:

• ваше завдання — зупинити брехню, не повторюйте її;
• не подавайте брехні політиків у заголовках;
• не цитуйте дописів із брехнею;
• не цитуйте брехні навіть у цитаті із зазначенням джерела;
• не виривайте історії з контексту.

«Багатьом це сходить із рук, — каже пан Джонстон. — Навіть коли у словах Трампа є лише зернинка істини, його цитують. Він майстер емоційного впливу. Брехня — це форма пропаганди. Вона працює, як реклама: повтор, повтор, повтор. Трамп чинить, як продавець автомобілів у рекламі: постійно повторює одне й те ж. Приміром, якісь нісенітниці про Гілларі Клінтон. Розкривайте неправду, шукайте варіанти брехні. Політики іноді змінюють свої тексти. Стежте за джерелами, на які вони посилаються».

Те саме стосується й іноземних втручань в інформаційний простір. Якщо дотримуватися порад із книжки Манджу, вважає Джонстон, можна приборкати і їх.

«Але підкреслюю, — наголосив він, — факти не дорівнюють істині. Ви можете дотримуватися фактів, але бути нечесним». Крім того, журналістам варто бути порядними зі своєю аудиторією й завжди відокремлювати факти від суджень. Репортеру мають довіряти, інакше він не відрізнятиметься від політиків-маніпуляторів.

Якщо журналістам погрожують через їхню роботу, спікер радить копіювати інформацію, а копії надсилати колегам чи людям, яким ви довіряєте. «І будьте нормальною людиною, спілкуйтеся з усіма, про кого пишете, з повагою. Я стільки всього написав про Трампа, та коли він запросить мене на обід, я піду й пообідаю, обговорю з ним різні теми. А якщо за ваші матеріали когось посадять у в’язницю — не зловтішайтеся», — радить пан Джонстон.

Він розповів про неприємний факт, коли йому відмовив у публікації про Дональда Трампа його колишній редактор у New York Times. Під час передвиборчої кампанії 2016 року name="_GoBack">Девід Кей Джонстон хотів опублікувати текст про причетність Трампа до трафіку кокаїну. «В мене були листи й інші документи на підтвердження цього, — розповідає він. — А редактор запитав: “Коли це сталося?” “У 1980-х”, — відповів я. “Тож це більше ніж 30 років тому. Усім байдуже!” — вигукнув він. Але за декілька днів у New York Times вийшла велика стаття про те, як Гілларі Клінтон допомагала дітям у 1970-х. Тож це їх хвилювало, а причетність Трампа до криміналу — ні. Мене переконували, що про це й так усі знають. Утім, знають про це люди хіба у Нью-Йорку, але далеко не по всій країні».

«Детектор медіа» розпитав детальніше пана Джонстона про цей випадок. Також ми почули його поради щодо роботи зі зливами даних та оповідування (сторітелінгу).

— Пане Девіде, розкажіть детальніше про ситуацію із New York Times. Чи часто трапляються такі відмови?

— Це питання насправді до системи, за якою ми перевіряємо кандидатів у президенти. Ця система поламана. Була велика прогалина в дослідженні їхнього минулого. Я сказав редактору про це на форумі, але вона була переконана, що про минуле Трампа й так усі знають. По-перше, це неправда. По-друге, вони лише дещо усвідомлюють із його поведінки.

Знаєте, я тяжко працював, щоб журналісти прочитали мою книжку. Але вони казали, що в них немає часу. Однак це зайняло б у них лише декілька годин, вона вкрай лаконічна.

Також мені кажуть, що такі матеріали нічого не дадуть. Проте у 2016 році Клінтон набрала на 3 млн більше голосів, хоча й програла (на загальних виборах у США кандидати борються не за голоси виборців, а колегію виборців. — Авт.). На проміжних виборах у 2018 році демократи теж здобули більшість у Палаті представників. Хоча в Сенаті все ще лідирують республіканці. Але це — як у приказці: коня можна довести до озера, проте ти його не змусиш пити.

— Користуючись цією приказкою: чому видання «не випило» тієї води?

— Підозрюю, тому що це була «моя історія» і їм було байдуже до неї. Можливо, тут має місце і професійна заздрість. Можливо, не було тиску громадськості, щоби цю проблематику висвітлювали.

Коли кажуть, що всі й так знають Трампа, — це неправда. Люди знають імідж, який створило телебачення, але вони не знають його самого. Нам потрібно в цій темі читати й розуміти документи, щоб давати контекст проблеми. До того ж юристи Трампа погрожують журналістам направо й наліво, тож медійники зважають на можливу реакцію. Інколи вони схиляються до того, щоб не ворушити такі теми.

— Чому? Невже бояться?

— «Бояться» — це не зовсім правильне слово. Вони просто не хочуть зайвих проблем, якщо їх можна уникнути. Це був провал американської журналістики під час передвиборчих президентських кампаній. Проте й тепер наші медійники недостатньо висвітлюють реальний стан справ в адміністрації президента. Ми ж із командою показуємо, як насправді Трамп впливає на наш уряд. Ми не транслюємо його «трюків».

— Ви казали, що політичну брехню варто висміювати. Мовляв, робити це можна і в новинах. Як саме?

— Це один з елементів уміння репортера: робити смішним те, що насправді є сміховинним. Не всі це вміють. Я, приміром, не вмію, але знаю людей, які вправні в такій подачі матеріалу.

— Як вони це роблять? Показують контрасти між правдою і словами спікера?

— Політики говорять щось сміховинне, і треба це показувати таким чином. Якщо у вас у редакції є людина, яка вміє смішно писати, — це той, хто вам потрібен. Це неможливо вивчити, воно закладене на хімічному рівні. Наприклад, моя донька, яка справді хороша в комедійних імпровізаціях, постійно каже мені: «Тату, ти реально несмішний». Тож вам потрібно знайти таких людей, які вміють писати чи презентувати новину смішно.

Є на CNN така журналістка Джин Мос (Jeanne Moos). Ось на прикладі її сюжетів можна детальніше подивитися, як це робити. Вони точні, але водночас смішні.

— Тож журналісти не повинні поширювати брехню політиків. Проте є не лише політики, а й заангажовані експерти. Крім того, багато з них «куплені», приміром, Російською Федерацією. Як бути з цими особами, які можуть цілеспрямовано поширювати пропаганду?

— Є люди, яким можна довіряти, а є ті, яким не варто. Є люди, які вкрай заангажовані та необ’єктивні. І не лише в Україні, у США також ми відчуваємо вплив Росії. Навіть не варто зараз під питання ставити те, що Володимир Путін намагається знищити демократії. Він так і каже, що демократія — це якась дурна ідея. Він не має поваги до цього концепту. Звісно, нам потрібно на це зважати.

Інколи виникає велике питання до українських журналістів: чому ви транслюєте його ідеї? Ви ж громадяни України, а ця людина окупувала частину вашої території. Тож чому ви його пропагуєте? Чи це саме ті історії, які потрібно висвітлювати? Це велика проблема. Нам потрібно зважати на закордонні впливи. Вони роз’єднують, руйнують і хвилюють, поширюючи дезінформацію.

— Чим, на вашу думку, для журналістів-розслідувачів є сучасний бум цифрових технологій: допомогою чи, навпаки, перешкодою?

— Доступ до інформації завдяки інтернету дуже допомагає, ми користуємося цим постійно. Я колись проводив години, місяці свого життя біля вікна в державних структурах, де читав документи, які не були доступні онлайн. Мені доводилося літати через усю країну, щоби їх прочитати. З іншого боку, в інтернеті є дуже багато неправдивої інформації, тому все потрібно верифікувати.

Разом із тим, пишучи для інтернету, вам потрібно бути дуже лаконічним. Приміром, в американських виданнях, згідно з дослідженнями, далі головної сторінки не переходять 85 % людей. В інтернеті, якщо текст займає більше двох скролів, ви втрачаєте багато читачів. Дехто, звісно, може читати сотню «екранів», але ви втрачаєте більшість аудиторії. Вам потрібно бути лаконічними й подавати головну інформацію на початку.

— Проте журналістські розслідування зазвичай потребують тривалої підготовки і, відповідно, результат не може вміститися у два абзаци. Як зацікавити аудиторію все ж прочитати чи подивитися його?

— У того, хто біжить марафон, є головне слово — перемога. Вам теж потрібно знайти таке «слово». Це має бути головна новина вашого матеріалу, яка допоможе читачам чи глядачам пробігти цей марафон.

По-друге, підказуйте, за чим потрібно стежити. Письменник Рой Пітер Кларк називає це «теорією золотих монет». Якщо ви йдете самі в лісі й побачите золоту монету, ви її піднімете. А як підете далі й побачите ще одну, ви її знову піднімете і продовжите йти. Такі «золоті монети» мають бути на сторінках. Вони допоможуть читачу «йти за вами». Тож вам потрібно подумати, як писати так, щоби змусити читача перегорнути сторінку.

Ще одна порада: використовуйте зображення і графіки. Більшість людей не сильно розбирається в математиці, тому візуалізації допомагають їм зрозуміти суть ваших слів.

І не забувайте, що люди мають бути озброєні знаннями, які ви хочете їм передати, навіть коли вони прочитають декілька абзаців. Тож початок має бути точний і підкріплений фактами. Деталі опустіть вниз.

— Нині багато маніпуляцій відбувається із витоками даних. Зокрема, так намагаються втручатися у виборчі процеси країн. Як, на вашу думку, із такою інформацією варто працювати медійникам?

— Свого часу відомий журналіст Сеймур Херш ( Seymour Hersh), який опублікував історію про вбивства американськими військовими у В’єтнамі, казав: «У журналістиці немає правил. Але, зрештою, вам доведеться жити зі своїми рішеннями, адже ви підписуєте свою роботу». Є інформаційні витоки, які варто ігнорувати, але є й ті, яких, навпаки, хочеться більше. І вам постійно доводиться вирішувати: що важливо, а що ні; чому можна довіряти, а що варто перевіряти; чи це повна історія, чи щось важливе з неї прибрали.

Наприклад, витоки у 2016 році були як зі штабу демократів, так і республіканців. Проте Wikileaks опублікували дані лише про демократів, що ще раз нам показує можливу причетність до цього Росії. Тож усе залежатиме від вашого рішення. Інколи воно буде правильним, а інколи — ні. Зрештою, вам за нього відповідати.

Фото надані організаторами заходу ІРРП.