Напередодні Дня Незалежності ваш автор вирішив опитати відомих телеведучих і журналістів, поставивши два запитання. 1. Які страви української кухні ви полюбляєте? 2. До яких страв української кухні ви байдужі? Отак відповіли «жертви опитування».

Ольга Сніцарчук, «UA: Перший»

1. Можу навіть сказати, що я сьогодні їм, — вареники з вишнею. Їх я полюбляю понад усе. Я, напевне, їх і виокремлю, бо насправді я й пригадати чогось такого не можу — оригінального. Ну, звісно, до борщу добре ставлюся.

2. До пампушок із часником. Я просто бачу, як їх завжди рекламують, що це дуже-дуже українська страва, але ставлюся до них без пієтету. Може, я насправді їх — справжні — й не їла ніколи.

Віталій Гайдукевич, 5 канал

1. Вареники з вишнями — це з дитинства, це бабусине. Звісно, голубці. Стандартного набору, як-от борщ і все таке інше, згадувати не буду, бо це — опція «стандартний комплект». На півдні колись була купа страв із баклажанів, але хто його знає: це — запорізько-херсонське, а чи кримськотатарське. Пригощали ними бабусі, вони їх називали «синенькі».

2. До кулішу, якось так.

Олена Фроляк, ICTV

1. Вареники з капустою, причому з квашеною. Борщ, звісно. Дуже люблю гуцульські страви — балош із білими грибами та бринзою; якщо ви робите з білими грибами щось гуцульське, я все дуже люблю.

2. Я й не знаю такого. Я все люблю в українcькій кухні, тільки з нею треба бути дуже обережним, бо вона — дуже калорійна. Дуже люблю сало з часником, але його ж їсти не будеш щодня. Дуже люблю різні вареники — з картоплею, з різними начинками, але ж їх теж щодня їсти не будеш. Я взагалі люблю всю українську кухню, бо це ж — моя рідна кухня. Тільки не треба переборщувати з борщем.

Дмитро Хоркін, «Українське радіо»

1. Бограч.

2. Я всеїдний, я люблю все.

Богдан Буткевич, Espreso TV

1. Вареники — не буду оригінальним, хоча чи можна вважати їх українською архетиповою кухнею? Вареники з усім. Борщ — теж не буду оригінальним, його не можна не любити. Крученики.

2. Мабуть, до сала: я його можу їсти, але воно — не моя тема.

Леся Ганжа, «Детектор медіа»

1. Я люблю борщ, і готувати навіть більше, ніж його їсти.

2. Я байдужа до голубців.

Матвей Ганапольський, «Прямий канал»

1. Вареники — я не оригінальний.

2. (Після паузи.) Скажімо так: полюбляю вареники з м’ясом і з картоплею, байдужий до найпопулярніших вареників з вишнею і з капустою.

Андрій Куликов, ICTV

1. Вареники.

2. Сало.

Тетяна Даниленко, ZIK

1. Найбільше полюбляю найбільш універсальну страву — звісно, це борщ. Його дуже складно не любити. Його знайдеш у кожному готелі — хоч турецькому, хоч іспанському, навіть в Еміратах. Його із задоволенням їдять як українці, так і іноземці. Він дуже низькокалорійний, але дуже смачний. От тільки його дуже складно й довго готувати — мабуть, тому я досі не опанувала цього.

2. Я байдужа до всього борошняного, тому я не фанат вареників, усяких там пиріжків, кручеників. Це стосується не тільки української, а будь-якої кухні. Хоча я визнаю їх і поважаю, вони легко готуються й є продуктом нашого культурного експорту.

Микола Вересень, «Прямий канал»

1. Я обожнюю борщ, особливо взимку, особливо з часником, особливо з салом, особливо з чорним хлібом. Ще я люблю перший травневий редис. За це я можу продати Батьківщину. За молодий травневий часник і молоду травневу редиску з сіллю я зраджу батьківщині дуже легко й із чистою совістю. Єдине, якщо москалям, то нізащо не зраджу, а там Замбії чи Лесото...

2. Я б навіть не сказав що до якихось страв байдужий, я все люблю. От саме нещодавно обговорював, що дуже важко зробити з української кухні високу кухню. Але природа, те, що дає природа! Я люблю свою Батьківщину, люблю все, це — моє, рідне. Пити італійське вино в Україні — це вже не те. Так само й їсти сало в Італії — це як пити італійське вино в Україні. Така доля наша — любити те, що тут готується: й ту картоплю, й пити ту горілку, чудовий український самогон, заїдати маслюками. Але борщ — це національна страва, й я вірю, що настане час, коли це буде визнано Європою, буде визнано ЮНЕСКО; буде український борщ у тому списку, де є грецький сир, швейцарський шоколад.

***

Отже, відповіді виявилися передбачуваними:  насправді всі ми, разом із вашим автором, дуже мало знаємо традиційну українську кухню. Зокрема й люди, які докладають чималих зусиль до національного відродження України. То невже країна, що має родючі землі, на яких що тільки не росте, має таку бідну, одноманітну кухню?

Ймовірно, відповідь треба шукати в іншій площині: в царині кулінарії ми так і залишаємося бранцями суто радянського погляду на світи. Адже якою була радянська традиція? Така сама, як і в усьому іншому. Відповідно до неї, існувала багата й розмаїта «наша» традиційна кухня — радянська, а насправді російська. Теж, до речі, далеко не завжди «висока». І, як додаток до неї, по одній-дві страви з «національних» кухонь «національних» республік — задля позначення «дружби народів». По одній-дві — не більше. Єдиним винятком із того була грузинська кухня, яку репрезентували до десятка загальновідомих страв — імовірно, через те, що з Грузії був Сталін, це була його рідна кулінарна традиція.

Совєтизація, асиміляція українців полягала й у тому, що на кулінарні традиція ми почали дивитися російськими очима й забули своє, рідне. Знаємо про нього на рівні тієї самої радянської квоти в одну-дві «національні» страви. Трагедія Голодомору також як не перервала, то маргіналізувала українські кулінарні традиції, обірвавши зв’язок поколінь і спадковість навичок та вмінь.

За пострадянських років кулінарія стала однією зі сфер просування «русскаго міра» та «миодиннароду». Зверніть увагу на відому мережу закладів під назвою «Вареничная Катюша»: не «блинная», не «пельменная», а саме «вареничная» — так теж просували ідею буцімто «спільної» й «єдиної з Росією» кулінарної традиції.

Що ж до «високої» кухні, то доводилося читати: популярна страва бефстроганов має одеське коріння. Саме в одеському палаці Строганових з метою благодійності кожен, хто забажає, міг знайти безкоштовний і смачний обід. І спеціально заради цього було розроблено страву, яку легко й швидко готувати, й яка чудово ділиться на порції.

Тепер ми відроджуємо Україну. Прагнемо, щоб Україна стала Україною, а не якоюсь УРСР. То настав час відродити й українські кулінарні традиції й, головне, знання про них. І телебачення тут має зіграти виняткову роль. Точніше, так: тільки воно цю роль і може зіграти. І, напевне, особлива місія лягає тут на Суспільне мовлення.