Минулого тижня Міністерство інформаційної політики (МІП) та Центр стратегічних комунікацій StratCom Ukraine провели в Києві експертну дискусію щодо розробленого ними проекту Концепції розвитку системи кризових комунікацій. Доповідачами з боку авторів концепції були радниця міністра інформаційної політики Аліна Фролова, керівник Служби з питань інформаційної безпеки Апарату Ради нацбезпеки і оборони (РНБО) Валентин Петров, керівник сектору стратегічних комунікацій МІП Олексій Тарабукін та завідувач відділу інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) Дмитро Дубов. В обговоренні взяли участь фахівці з комунікацій, моніторингу, репутаційного менеджменту – зокрема, і з «Детектора медіа».

Корені розробки цієї концепції лежать в ухваленні 22 вересня 2015 року РНБО і Міжнародним секретаріатом НАТО Дорожньої карти програми Партнерства зі стратегічних комунікацій та підписанні 25 лютого 2017 року Указу Президента України №47/201 «Про доктрину інформаційної безпеки України». А створенню проекту концепції передував аудит наявних кризових комунікацій центральних органів влади, проведений НІСД у серпні-жовтні 2017 року. Також до процесу розробки концепції активно залучені експерти Урядового комунікаційного офісу Великої Британії (UK GSC), Департаменту публічної дипломатії НАТО (NATO PDD) та уряду Литви. Система кризових комунікацій має в першу чергу охопити апарат РНБО, Секретаріат Кабміну, Міноборони, Міністерство внутрішніх справ (МВС), Службу безпеки (СБУ), МІП, Міністерство закордонних справ (МЗС), Державну службу з надзвичайних ситуацій, Нацгвардію.

Як показали результати аудиту наявних кризових комунікацій у цих та інших органах державної влади, кризові комунікації врегульовані на всіх рівнях законодавства (законами України, указами Президента, рішеннями РНБО, актами уряду, наказами міністерств та інших центральних органів виконавчої влади), проте єдиних стандартів здійснення кризових комунікацій немає. Міжвідомча координація комунікацій майже не регламентована, а механізм комунікацій із цивільним населенням, яке опиняється в зоні кризової ситуації, налагоджений недостатньо.

Всі опитані структури здійснюють власний моніторинг інформаційного простору, причому основні споживачі цієї інформації – керівники відомств. Мало того, що таким чином фактично багаторазово дублюються моніторингові зусилля, так ще й кожна друга установа відстежує інформацію лише про себе – і лише кожна п’ята установа моніторить виклики, загрози, потенційні кризові ситуації та новини про події в регіонах.

Половина структур має власні прес-центри, однак регламенти їхньої роботи є лише у третини. Половина має ситуаційні центри, однак лише п’ята частина опитаних вказала наявність моніторингових систем у цих центрах. Кожна друга структура має заготовлені повідомлення на випадок криз, але не завжди зрозуміло, чи вони ефективні. У відомствах майже всі співробітники проходили тренінги з кризових комунікацій, проте лише в половині установ оцінюється якість отриманих співробітниками знань.

А також:

• комунікаційна складова не зажди враховується під час прийняття стратегічних рішень щодо розв’язання кризової ситуації;
• кризові комунікації сфокусовані на комунікаціях під час кризи – практично відсутні докризові комунікації, спрямовані на упередження чи зменшення негативного впливу кризи та посткризові комунікації;
• відсутні процедури, які забезпечують формування спільних цілей комунікації та створення єдиного повідомлення, що розповідає цілісну історію цільовим аудиторіям;
• існує велика кількість протоколів та процедур для взаємодії різних відомств за умов кризових ситуацій, проте їхнє практичне застосування викликає питання;
• немає механізму загального координування кризових комунікацій.

Ураховуючи все сказане вище, проект Концепції розвитку системи кризових комунікацій пропонує працювати за такими напрямками:

Клікніть для збільшення

Як видно з цієї схеми, автори концепції вирішили обмежити правове регулювання питання рівнем наказів Кабміну та МІП та не вносити змін у законодавство. І хоча деякі учасники експертного обговорення висловили думку, що без ухвалення закону про державну комунікаційну політику система не злетить, автори концепції – на мій погляд, слушно, – вважають, що якщо змінювати законодавство, то система тим паче не злетить, ураховуючи інерційність парламенту і роки, які підуть на ухвалення закону.

Одна з ключових фігур, яка, на думку авторів концепції, має забезпечувати міжвідомче співробітництво, – координатор з кризових комунікацій стратегічного рівня. Це має бути людина рівня міністра або його заступника. Цей координатор має брати участь у подоланні криз лише найвищого рівня: під час криз середнього та низького рівня група з подолання кризової ситуації у профільному міністерстві має взаємодіяти безпосередньо з комунікаційним підрозділом відповідного відомства. В обох випадках важливу роль відіграє група кризових комунікацій, яку пропонується створити в МІП. Її головна задача – продукувати смисли. Також автори концепції пропонують створити в МІП Центр оцінки інформаційного середовища, функціями якого були б:

• централізована закупівля моніторингу для Кабміну, всіх міністерств з можливістю індивідуального доступу та налаштування тем;
• створення аналітичних продуктів (медіатрендів, зрізів суспільної думки, прогнозів та оцінок можливих інформаційних криз тощо);
• робота в якості кризового моніторингового центру під час криз відповідного рівня;
• накопичення знань;
• навчання відповідних спеціалістів держорганів;
• співробітництво з центрами оцінки інформаційного середовища країн-партнерів.

Ще одна варта уваги пропозиція авторів концепції – створення «єдиного вікна» для донесення єдиної позиції органів влади щодо кризової ситуації до аудиторії в Україні та за кордоном (включаючи ЗМІ). Важлива роль у створенні цього «єдиного вікна» відводиться «Укрінформу» як державному інформаційному агентству.

У III-IV кварталі цього року планується:

• міжвідомче обговорення та затвердження Концепції розвитку системи кризових комунікацій;
• створення команди кризових комунікацій – навчання, підготовка персоналу;
• опрацювання з цією командою механізмів кризових комунікацій на прикладі одного з кризових станів;
• створення моніторингової та аналітичної системи;
• внесення змін до нормативних документів;
• розробка протоколів реагування;
• навчання на прикладі одного з кризових станів.

Пілотні міністерства, з яких має початися запровадження концепції, – МЗС та МВС. Протягом 2019-2020 років систему планують масштабувати на решту дотичних центральних органів держвлади. Якщо навіть винести за дужки, що це досить пізно як для країни, котра кілька років перебуває в стані війни, це пізно й тому що систему не буде запроваджено принаймні до офіційного старту передвиборчої кампанії. А нині, як ви знаєте, популярний у демократичному світі тренд – боятися російських кібератак та інформаційних криз саме під час виборів.

Ще одне зауваження, яке кілька разів у різних варіаціях прозвучало під час експертного обговорення концепції, – те, що вона не містить регіонального компоненту, обмежуючись центральними органами влади: кризи відбуваються на місцях, а команди щодо їхнього подолання традиційно надходять із центру, і тому нерідко вони такі далекі від життя, наче лунають із космосу. Думаю, черга для регіонального рівня ще настане. І, чесно кажучи, систему кризових комунікацій не так складно розробити, як змусити чиновників нею користуватися. Хоча нині київська влада розробляє власну комунікаційну стратегію і планує впровадити її в тих же 2019-2020 роках. На жаль, схоже на те, що знову кілька ланок можливого довгого комунікаційного ланцюжку рухаються поодинці.

Фото: Eric McLennan, Flickr