Три роки. Саме стільки знадобилося українським «інформаційним» НУО, щоб випустити 132-сторінкове видання «Слова та війни: Україна в боротьбі з кремлівською пропагандою». По суті, це перший в Україні системний аналіз інформаційних атак із портом приписки «Кремль». Ініціатива розкласти на атоми філософію фейків та засоби дезінформації нашого північного сусіда належить громадській організації «Інтерньюз-Україна».

Книжка вийшла в середині січня цього року і є плодом кропіткої роботи групи експертів (співавтори — Артем Бабак, Тетяна Матичка, Віталій Мороз, Марта Пугач, Руслан Мініч та Володимир Єрмоленко). У її центрі — підвладний законам формальної логіки аналіз soft power, якою Росія послуговується у відносинах з Україною.

Логіка побудови книжкової новинки доволі проста. На початку описуються основні наративи, які Москва нав’язує споживачам своїх інформаційних продуктів. Далі детально аналізуються російські та українські ЗМІ або організації, які вдають із себе медіа (особливо непереливки телеканалу Євгена Мураєва NewsOne, виданню «Вєсті» та «Страна.ua»). Згодом ми опиняємося в інтернет-середовищі, яке Росія теж вправно використовує для втручання у справи України, США, Франції та Німеччини. І вже на останніх сторінках «Слів та воєн» наполегливий читач порине в західні дослідження російської пропаганди.

Найсильніша сторона «Слів та воєн» — це компетентне, аж до рівня численних посилань на джерела, зведення вже відомої інформації про російську інформаційну активність у світі. Читачу поталанило: не заглиблюючись у надто специфічні деталі, його стисло знайомлять не тільки з «низовою» діяльністю російських акторів (фейки та інше), але й пояснюють, як ці дії вплітаються в загальну філософську та комунікативну картину дій Росії (стаття Володимира Єрмоленка). А це справжній скарб, адже ці розділи відповідають на вічно важливе питання: «Для чого?». І автори відповідають: «Для перемоги у війні» проти демократичних держав, звісно. А це включає й розмову про «русскій міръ», що, як правило, не виходить за межі вузьких кіл політичних філософів та релігієзнавців, і дискусію про soft power — інструмент культурного й навіть світоглядного домінування на територіях, які Москва зненацька вважає своїми.

Утім, під час розповіді про російських агентів впливу деяких тем варто було би радше не згадувати, ніж згадувати так, як це зроблено. Приміром, хоча всі розуміють роль РПЦ та УПЦ МП у просуванні російського порядку денного, єдиним для цього аргументом стала цитата екс-керченської журналістки Ірини Сєдової (с. 90). Це явно недостатньо для аналізу явища, яке подеколи повністю формує спосіб та обрії мислення людини.

Безперечно, видання навряд чи буде цікаве людям не з журналістського, комунікаційного чи політмаркетингового цехів. Вони не побачать у «Словах та війнах» особливих проривів: усе-таки ці приклади, і факти, й оцінки за останні три роки ми вже чули. Втім, подібний формат видання не є вадою, адже саме він дозволяє відкинути все непотрібне та усвідомити важливу роль книжки — бути посібником із російської пропаганди для тих, хто ухвалює рішення й має зважати на невійськові дії Кремля, але не хоче заглиблюватися у справу до рівня спеціаліста.

Крім того, в кінці книжки розміщено інформаційні рекомендації для України та міжнародної спільноти. Як і у випадку з реагуванням на фейки у 2014–2016 роках, автори книжки виконали обов’язки держави і тепер вимагають у державних інституцій лише знайти волю їх втілити. Водночас лідерам демократичних країн «Слова та війни» нагадує, що проти них теж ведуться війни. Їхніми ж, демократичними засобами.