«До чого це все взагалі?». Чотири години про життя і смерть на Urban Space Radio

«До чого це все взагалі?». Чотири години про життя і смерть на Urban Space Radio

14 Травня 2018
5042
14 Травня 2018
14:50

«До чого це все взагалі?». Чотири години про життя і смерть на Urban Space Radio

5042
Співведуча радіомарафону «Нуяктобісказати» Анна Шийчук – про те, як говорити на складні теми
«До чого це все взагалі?». Чотири години про життя і смерть на Urban Space Radio
«До чого це все взагалі?». Чотири години про життя і смерть на Urban Space Radio

Ну як тобі сказати про… смерть? Це незвично, страшно, боляче. Але також може бути терапевтично, цікаво й навіть… смішно. Про смерть, кризи та сенс життя говоритимуть із 18 на 19 травня на Urban Space Radio. Впродовж кількох годин — із 21.00 по 1.00 — у студію до ведучих Анни Шийчук та Юрія Марченка завітають фахівці з різних галузей.

Це вже буде другий радіомарафон із проекту Urban Space Radio «Нуяктобісказати», що має на меті порушувати в публічному й медійному просторі теми, на які ми не любимо говорити, які з різних причин ігноруємо чи табуюємо, але які є невід’ємною й важливою складовою життя кожного з нас. Напередодні ми розпитали Анну Шийчук, психологиню, психотерапевтку, співавторку проекту «Нуяктобісказати» про новий радіомарафон.

«Ми не можемо жити без смерті»

— Анно, в рамках проекту «Нуяктобісказати» в центрі уваги наразі опинився класичний дует — любов і смерть. Та якщо тема першого радіомарафону — любов і секс — була радше приємна для обговорення, то друга — смерть і сенс — складніша й не така приваблива. То чому й навіщо про ці феномени говорити, з погляду психології зокрема?

Ми, команда проекту, вибирали тему, спираючись насамперед на відгуки слухачів першого марафону та їхні побажання щодо питань, які їх цікавлять. Основна концепція марафону — почати говорити про те, про що незручно, не прийнято говорити. Це теми, які порушуються за зачиненими дверима, із дуже близькими людьми і в якісь особливі моменти.

Саме з погляду психології про смерть і сенс життя важливо говорити, бо це — невід’ємна частина життя. Скажу так: ми не можемо жити без смерті, це те, з чим ми стикаємося щодня.

— Це добре видно у весняний період, коли все гарно цвіте — і швидко відцвітає: дуже наочна ілюстрація швидкоплинності і скінченності. І тут смерть постає не як одиночний акт, а як процес, тобто вмирання — перманентні, щоденні зміни, які відбуваються довкола і в нас зокрема. Чому ми (чи принаймні більшість із нас) не любимо чи уникаємо звертати увагу на це?

— Із точки зору психології в людини є чотири базові страхи, серед яких і страх смерті. Мій тато-хімік каже, що сприймає людей як сукупність клітин і речовин, такі собі біосубстанції, і з точки зору біології, біохімії клітини нашого організму справді постійно старіють — ми фактично щомиті рухаємось у напрямку смерті. Коли людина починає про це думати, їй стає тривожно, страшно: незрозуміло, що буде завтра, навіщо щось планувати, якщо кінцевий результат відомий?

Співведучі радіомарафону Юрій Марченко та Анна Шийчук

Вибрати хороше — і втратити хороше

Перший радіомарафон «Нуяктобісказати» мав різні тематичні блоки. Про що будете говорити цього разу?

— Смерть — не єдиний «герой» нашої програми. І тут ми говоритимемо не тільки про втрату людини, а про втрату як ширше поняття, про її переживання загалом. Це, наприклад, втрата планів на майбутнє, доброї професійної можливості, контакту з іншою людиною. Нині світ такий динамічний, ми дуже мобільні. Якщо раніше все було більш-менш стабільно, всі поруч, кожен день схожий на вчорашній, то нині багато сімей, навіть у межах одного покоління, можуть жити на два міста, в різних країнах, наші друзі часто переїжджають за кордон. Це потребує від нас певних трансформацій у стосунках — і тут буває багато втрат. Можна знайти добру роботу — і через це втратити, наприклад, контакт зі сім’єю або друзями. Це вже подвійні переживання: я щось здобуваю — і при цьому щось інше, не менш значне для мене, можу втратити.

Або навіть мушу втратити…

— Власне, чим кращим, комфортнішим стає світ для життя, тим частіше доводиться обирати між хорошим і хорошим, коли й одне, й інше ти любиш та цінуєш. Що більше в людини свободи й варіантів, то більше вона вимушена відмовлятися від чогось близького для неї, бо все не вмістити у 24 години! За таких обставин не можна не переживати це болісно.

Крім тем смерті та втрати, поговоримо і про смисли — сенс життя, покликання, пошук свого місця в житті. Мені здається, що ці дві теми — смерть і сенс — ходять поруч, бо зазвичай людина починає думати про суть свого життя, коли щось втрачає або переживає кризу.

Чекай свою кризу, а потім ще одну

Про кризи. Чи важливо розуміти, що криза не є чимось унікальним у твоєму житті, бо це типове явище (хоча, зрозуміло, кожна людина проживає її по-своєму)?

— Криза — це період, коли частина набутого стилю життя втрачена, старі форми поведінки вже не працюють, а нових ще немає. Тоді й виникає те, що називаємо екзистенційною кризою — кризою втрати смислу: людина починає думати, а «до чого це все взагалі?», «чи воно мені потрібне?» і т. д. Кризи не є унікальні. І в межах людської популяції всі з ними мають справу. Це, звісно, болючий процес, і в нього не хочеться заходити, бо треба приймати нові рішення і здійснювати вибір, але насправді це ознака розвитку людини: те, що є довкола мене, більше не задовольняє моїх потреб, — і я прагну рухатися далі. Також криза не унікальна в межах одного життя: не можна пережити один переламний момент — видихнути й жити спокійно.

Що треба знати про кризи, щоби менше їх боятися і, можливо, легше переживати? Коли науковці «радять» їх чекати?

— Криза може бути зумовлена різними причинами. Загалом науковці виокремлюють нормативні кризи — ті, які майже напевно прийдуть, у дорослому віці приблизно раз на сім років. А ненормативна криза зумовлена чимось непередбачуваним, як-от війна, катастрофа чи катаклізм. Або, скажімо, народження непланованої дитини чи класна пропозиція роботи в іншому місті — це, з одного боку, щастя, але й водночас складний момент, бо сильно, неминуче змінюється життя, і ти можеш хіба що адаптуватися до нових умов.

У дитячому віці ці кризи чітко видно: криза одного року, трьох, семи, одна або дві підліткові. У перші роки життя зміни дуже динамічні: щоразу, коли в дитини з’являється нова форма пізнання життя, нові можливості (ходити, говорити, розуміти свою відокремленість від інших), це означає і кризу, бо є страх невідомості, незнання «що робити з цими можливостями», «що вони можуть дати мені». Діти, звісно, цих моментів не усвідомлюють. Цікаво, що дитячі кризи відбиваються на сім’ї. Неготовність до криз, змін способу життя — це, зокрема, й одна із причин розлучень.

На особистісному рівні можемо говорити про кризу двадцяти, тридцяти, сорока — тобто раз на десять років відбуватимуться трансформації. У кожного це дуже індивідуальний процес. Раніше говорили про кризу середнього віку — 40-річних, нині ж, можна констатувати, чимало людей стають зрілими раніше, усвідомлюють більше. Наприклад, виокремлюють кризу 21–25 років: людина виходить із вишу і, якщо не створила сім’ї та не живе з батьками, починає думати, для чого працює, куди рухається. Кожна криза — це перегляд цінностей: чи те, що я роблю, є цінне, чи ні? А що для мене є цінним? Попередні відповіді не працюють, нових ще нема — тому, зрозуміло, це дуже хвилює.

Менторство і самоосвіта як відповідь

Одне із завдань марафону — порадити практичні методи для подолання криз у житті. Є такі методи: як у складний життєвий період продовжувати робити далі те, що маєш чи вважаєш за доречне?

— Мені дуже подобається фраза засновника позитивної психотерапії Носсрата Пезешкіана: «Ми не можемо додати днів до свого життя, ми можемо додати життя в кожен свій день». І психотерапія дає такі практичні методи, як робити кожен свій день більш усвідомленим. Так, ідучи на роботу зранку, можу запитувати себе: чи робота додає мені життя, чи я в ній живу, чи йду відсидіти-відмучитись і дожити до вечора?

Якщо я правильно розумію, тут важлива готовність переживати кризу, розуміння того, що це неминуча складова життя і що це етап, який мав би минути. Але що робити, коли ти не маєш інструментів і не знаєш, як дати раду в непростій ситуації?

— Якщо раніше екзистенційними питаннями займалися релігія та філософія, то нині певні практичні поради дає й психотерапія. Вона дозволяє ці складні теми приземлити, перевести на доступну, просту мову і дає можливість людині говорити про свої різні переживання. Однак психотерапія — не панацея, вона не всім допомагає. Наприклад, для релігійних людей найкращими наставниками є священики, і їм треба ходити до церкви, а не на терапію. Загалом у кризовий момент важливо мати наставника; його варто шукати там, де це для тебе найприйнятніше. А також важливо займатися самоосвітою: читати книжки, дивитися фільми, ходити на зустрічі, знайомитися з новими людьми, говорити із близькими.

Тобто кожен фактично має знайти свій варіант проживання і подолання кризи.

— Так. Найперше важливо зізнатися собі, що в тебе криза — щось іде не так і треба шукати спосіб взаємодії з цим досвідом. Тут важливо бути чесним.

Також у кризовий період кожен потребує, як я вже сказала, менторства, любові, можливості поговорити з кимось, отримати підтримку і спробувати розібратися в собі. Важливо, коли на етапі кризи тебе підтримують, є безпечна прив’язаність: я можу бути собою, вільно говорити, мене не цькують, не обманюють, не третирують, не сварять. Це має добрий терапевтичний ефект.

Ще успішність подолання кризи відчутно залежить від середовища. Кілька років тому в Німеччині проводили дослідження користі психотерапії для людей. І з’ясували, що терапія безпосередньо допомагає пацієнтам лише на… 3 %. Важать ще бажання одужати й особисті характеристики людини, але аж на 60 % — оточення людини. Воно дуже впливає на якість її життя та проживання складних періодів. Хоча важливо розуміти, що зміна середовища, стилю життя чи підходу до взаємодії з оточенням нерідко є опосередкованим результатом саме психотерапії.

«Мамо, а ти помреш? А я?..»

«Страх смерті» — що це таке? Що нас лякає: невідомість, те, що більше не бачитимеш близьких людей, чи що?..

— Хороше запитання. Мені здається, що якби кожен собі його поставив, стало б не так страшно. Це запитання до кожного: коли, в якому віці ти вперше дізнався або дізналася про смерть? Для багатьох це питання постає, коли помирає хтось із рідних: дитина потрапляє на похорон, бачить багато людей, які плачуть, батьків, які горюють, і вона не розуміє — і самостійно не здатна зрозуміти, — що відбувається. Лише розуміє, що це щось дуже-дуже погане. І тоді спрацьовує умовний рефлекс: коли потім вона чує «смерть», виникає бажання уникати цієї теми.

То як говорити з дітьми про такі речі, щоб не було цього рефлексу уникнення, втечі?

— Інколи батьків вводить у ступор, коли малий каже: що таке смерть? де наш дідусь? А ти помреш? А я помру?.. Якщо про секс батьки не можуть говорити з дітьми через почуття сорому, то про смерть — бо це глибока печаль і складніші за сором, інші за природою почуття. У дітей — чиста свідомість. Вони не знають, що таке погано, страшно, боляче, гірко, в них ще немає розуміння цих почуттів. Тож вони вчаться на досвіді батьків. І якщо, скажімо, дитина запитує маму — і, як це часто трапляється, «попадає» на агресію чи сльози, то починає думати, що це щось дуже недобре, боїться наперед, переживає.

Чому важливо не адресувати чи відмахуватись, а давати дитині словесні відповіді, пояснення?

— Бо для дитини слова мами — це перша вікіпедія, первинна правда про світ, про неї саму, про інших і взагалі про будь-що. Те, що сказала мама й насамперед те, що вона робить, набагато більше важить, ніж те, що пишуть усі книжки планети. Говорити важливо, бо інакше дитина буде здогадуватись і висновки зробить такі, які зможе. У віці до 10 років (до 6-7), коли ще мало усвідомленості, дитина, як визначають психологи, егоцентрична: відколи народилася — весь світ крутиться довкола неї. І це, зрештою, грає з нею злий жарт: коли відбувається щось погане (смерть когось із батьків, розлучення тощо), дитина думає, що вона винна, й потім на цьому ґрунті є багато психосоматичних, тілесних, психічних розладів. У ранньому віці дитина ще не може розуміти, де межі її відповідальності, й завдання батьків — пояснити їй це й повторити, якщо треба, сотню разів. Це єдиний шлях, щоби вона, дорослішаючи, розуміла, як влаштований світ. Загалом спілкування, навчання, можливість передачі соціального досвіду — це той механізм, який дозволив людям як популяції стати вищими від мавп: на щастя, частину досвіду ми не мусимо здобувати своїми ґулями, нам його передають наші попередники.

Трохи доброго сміху до сліз

Крім того, що смерть можна проговорити, з неї ще інколи можна трохи посміятися. Під час першого марафону вистачало гумору.

— Хочу, щоб гумор був у всіх наших програмах. І тут сподіваюся на Юру Марченка. Доброзичливий сміх допомагає зняти драматизм всієї історії, додати життя, приземлити сумну й серйозну тему. Зрозуміло, важливо не переборщити, бо цим уже можна поранити.

Ми, до речі, плануємо ще одного гостя — патологоанатома. У фахівців цієї професії добре почуття гумору — це те, що їх рятує від щоденних переживань, безпосереднього зіткнення з проявами смерті та питаннями: навіщо жити, якщо все отак раптово може закінчитися й ти на це не маєш жодного впливу. Власне, це «не маю впливу» жахає найбільше. Я виходжу на вулицю і сподіваюся, що зі мною все буде гаразд. Я роблю для цього все, що від мене залежить (не курю, їжджу на велосипеді, їм салати і т. д.), але ж не можу впливати на літак, яким лечу, на природні катаклізми, війну і т. д. І тут питання в тому, щоб навчитися витримувати певну міру невідомості, сприймати це як даність, не втрачати надії, — щоб не саморуйнуватися, не божеволіти від цієї напруги. Це критерій зрілості людини.

Яких іще гостей чекаєте на ефірі?

— Буде також екзистенційний психотерапевт Юрій Кравченко. Він займається організаційною психологією, коучингом і зараз розробляє цілий напрям — екзистенційний коучинг, тобто скерування людини, із практичною методологією, у її саморозвитку, в тому, як давати собі раду у кризових ситуаціях і знаходити сенс життя.

Говорячи про сенс життя, багато хто згадує Віктора Франкла. Він визначав три речі, в яких варто шукати смисл: це творчість (ширше твоя справа, робота), любов та страждання. З першими двома все зрозуміло, а от страждання — якось не дуже надихає. Як із цим бути?

— Знаходити сенс у чомусь хорошому просто, а от із неприємними переживаннями справи мати не хочеться. У людини є шість базових емоцій — страх, гнів, огида, сум, радість, цікавість. Перші чотири — «негативні», котрі якраз спричиняють страждання. І ми за замовчуванням не бажаємо шукати в них сенс. Але всі почуття, які є в людини, виконують важливі функції — дають зворотний зв'язок про те, що відбувається навколо. Саме вони нам про щось говорять (або кричать), і тікати від них не варто. Так, сум вказує на те, що я щось втратила і це щось було для мене важливе; огида регулює дистанцію і вказує на те, що я не хочу поруч із собою бачити когось чи займатися чимось; страх корисний, адже береже мене від небезпек та різних дурниць; завдання гніву — допомогти обстоювати свої кордони, коли хтось їх порушує, зневажає. І в цьому є сенс, закладений у неприємних почуттях, переживаннях.

Фото: «Тепле Місто»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5042
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду