Усе, що наговорила останніх днів Надія Савченко, можна підсумувати хіба що байкою російського (радянського) артиста Вадима Тонкова, відомого телеглядачам 1970-х — початку 1980-х років як Вероніка Маврикіївна Мезозойська з мегапопулярного тоді комічного дуету «Нікітічна і Маврикіївна». Наведу мовою оригіналу — замість епіграфа: «У коровы спросили: “Зачем вы залезли на дерево?”» — «Ну очень уж яблочек захотелось». — «Так это же берёза, они там не растут!» — «Ничего, я с собой взяла»». Абсурд на абсурді сидить і абсурдом поганяє. В голові не вкладається.

Звинувачення, висунуті Надії Савченко, так само могли би нагадати хіба що звинувачення часів сталінського терору — які-небудь прориття тунелів із Москви до Лондона або до Токіо. Але на тлі розповідей самої Савченко ці звинувачення вже не виглядають абсурдними. Вони змушують вірити: це МОГЛО бути у планах «народної революціонерки».

У справі Савченко більшість медіакоментаторів — не на її боці. Більшість медіакоментаторів цього разу вірять стороні обвинувачення, тобто владі. Й хотілося би порівняти медійну ситуацію довкола Савченко із не такою вже давньою ситуацією довкола Михеїла Сакашвілі. Висунуті йому звинувачення не видавалися аж такими неймовірними за змістом, та й не були такими аж тяжкими. І, менше з тим, тоді більшість медакоментаторів якщо й не була на боці Саакашвілі, то й дії влади не підтримувала.

Ситуації нібито аналогічні, а суспільний резонанс (і медійний резонанс) — геть різний. І це при тому, що обидва політичних персонажі з'явилися в Україні мало не в ореолі месій, уже точно моральних авторитетів найвищої проби, а згодом розгубили свою репутацію й розсварилися з тими політичними силами та лідерами, разом із якими починали. Тобто й самі персонажі — значною мірою аналогічні. У чому ж тут річ?

Річ, зокрема, в публічній роботі сторони обвинувачення, тобто влади. Якщо у випадку Савченко влада спочатку широко озвучила звинувачення, а вже потім вдалася до репресивних дій, то у випадку Саакашвілі все було навпаки — і звинувачення постфактум були вже непереконливими. Якщо у випадку Савченко озвучені владою звинувачення видалися доволі обґрунтованими, то у випадку Саакашвілі вони так і залишилися виглядати якщо й не абсурдними, то натягнутими.

У випадку Савченко сторона обвинувачення спрацювала більш-менш професійно, у випадку Саакашвілі — бездарно. Чи на казусі Саакашвілі влада вивчила комунікаційні уроки і змінила свою публічну поведінку? А чи вся річ лише в наявності депутатської недоторканності в Савченко та її відсутності в Саакашвілі? А може, у справі Саакашвілі було щось не для всезагального оприлюднення? Теж не аргумент: Надію Савченко вели понад рік і не поспішали пороти гарячку, а терпляче збирали докази.

У будь-якому разі це має бути уроком для влади: в демократичній країні суспільство має розуміти дії влади. Влада ж має розуміти: вона й справді ходить краєм прірви, й виною тому дуже значною мірою є її недолуга комунікація із суспільством. Власне, комунікація нашої влади із суспільством є куди як ближчою до путінської моделі «ковтайте, що влада вирішила», ніж до наявної в цивілізованому світі.

Утім, ті самі претензії можна висунути й до ЗМІ: а чи не навіювали вони аудиторії упередженого ставлення до висунутих владою звинувачень — як до апріорі безглуздих у разі Саакашвілі і як до апріорі обґрунтованих у разі Савченко?

Брак комунікативності з боку влади в нашій ситуації небезпечний іще й тим, що російська пропаганда неодмінно візьметься (та й уже взялася) розкручувати ситуацію з Савченко, як тільки зможе. Можливо, вона буде ще більше абсурдизувати ситуацію — й уже не здивує, якщо тепер у Росії почнеться масована кампанія за звільнення «бранки хунти».

Російська пропаганда вже на повну потужність використовує самогубство Владислава Волошина: мовляв, льотчик, який переслідував, а то й збив малайзійський «Боїнг», тепер уже нічого не скаже — із легким таким натяком, що, може, це й не самогубство.

І в будь-якому разі російська пропаганда використовуватиме казус Савченко для змалювання України як буцімто країни повного абсурду, такої собі водевільно-опереткової. За таких умов наша влада завжди мусить мати переконливі відповіді на будь-які закиди.

Історія з Надією Савченко чітко вказує на певні теми, які в наших медіа — а відтак і в суспільстві — не здобули належної уваги. Не те щоб не здобули взагалі, але саме належної — вже точно ні. Принаймні, такої уваги, яка виходила б за межі простої констатації явищ, а намагалася б дати відповіді, що робити.

Так, найперше — це тема посттравматичного синдрому, надломленої психіки тих, хто пройшов через пекло війни. І самогубство Волошина, й «революціонізм» Савченко наочно показали, якими можуть бути наслідки психологічних травм, що загострюють, доводять до межі от саме небезпечні риси характеру. Нині в суспільстві величезна кількість людей, що пройшли через війну — якщо вже не казати про те, що й наше буденне життя не є таким уже лагідним до психіки громадян. Нині в Україні величезна кількість людей, для яких існує один-єдиний спосіб розв'язання всіх проблем: «Ваше слово, товаришу маузере!». Додаймо до того, що війна й узагалі радикалізує суспільство, а нерозв'язаність і відсутність спроб розв'язати нагальні проблеми радикалізує й поготів.

Влада надто спокійно ставиться до цього чинника. А деякі політики й, зізнаймося, ще більше журналістів маніпулюють психологічними травмами, шукаючи собі популярності і вбачаючи у психологічно травмованих людях передусім легку здобич. Але жодного разу не пригадати, щоби телеведучий різко сказав політикові — гостеві студії: «Ви граєте на психологічних травмах аудиторії, припиніть негайно!» От не пригадати.

Інша тема, що не здобула належної уваги в медіа, — це люди, що живуть на окупованих територіях. Точніше, ставлення до них. Для дуже багатьох українців вони — «вата», «вороги», й усе. Дуже рідко — невиправдано рідко — їх розглядають як жертв російської пропаганди. Тобто як жертв гібридної війни. (Ідеться, звісно, про тих, хто не скоїв злочинів.) Ми не відокремлюємо мирних мешканців від комбатантів. Ми не порівнюємо ситуацію з 1979 роком, початком радянської агресії в Афганістані, коли радянських солдатів пропаганда так само переконувала: мовляв, вони йдуть виконувати «інтернаціональний обов'язок», захищати бозна-які рубежі радянської «вітчизни» й рятувати афганський народ від тамтешньої «хунти», давала їм до рук зброю й відправляла вбивати та гинути. І вони вірили, що правда — на їхньому боці, що вони — солдати добра. Чи не те саме нині відбувається з багатьма жителями Донбасу?

Ми взагалі розглядаємо жителів окупованих територій радше як механізми, ніж як живих людей. І віддаємо цю тему до рук Савченко та її «духовних» наставників. Власне, тему подальшого примирення віддаємо, ніби його ніколи-ніколи вже й не буде. Ми не намагаємося шукати відповіді на запитання: «Звільнимо окуповані території — а далі що?». І тим самим даємо савченкам підстави для спекуляцій довкола цього запитання.

І, дуже боюся, після казусу Савченко тема прийдешнього примирення, й без того дуже маргінальна в наших ЗМІ, зникне зовсім — на ній уже стоятиме тавро.

Ще один цікавий аспект цієї історії. Немає жодних свідчень про те, що перебування Савченко в російській в'язниці було театралізованою виставою. А відсидіти у в'язниці майже два роки лише для того, щоби створити правдоподібну легенду? А поміж тим, не лише в коментарях та соцмережах, а й у статтях гуляє слово «консерва». От от, ця впевненість у тому, що Савченко — путінська агентка, притаманна дуже багатьом. Хоча станом на сьогодні це не факт, а лише одна з версій. Тож казус Савченко показав, наскільки багато українців схильні вірити в недоведені, але найпростіші теорії. Наскільки багато людей... як би це обережно сказати... не висновки виводять із фактів, а факти з висновків, із упереджень. Іншими словами, наскільки великими в Україні є очікування популізму, тобто найпростіших рішень і найпримітивніших роз'яснень.

Під час своїх виступів Савченко неодноразово вживала дієслово «порохоботити» — так вона позначала будь-яку незгоду з нею: мовляв, хто сперечається зі мною — той порохобот. Демократичненька така постановка питання, бракує лише визначення «вороги народу». Й отут зовсім сумно: чи Савченко є єдиною, хто дотримується такої позиції? А чи й ті народні депутати, зокрема й нещодавні журналісти, яких заведено вважати «справжніми новими обличчями»? А чи й чинні журналісти, які дуже гаряче (ну, звісно ж, далеко не так гаряче, як Надія Савченко) відстоюють ідеали Майдану? А чи й політики?

Оце поширення слова «порохоботи» й похідних від нього — з явно презирливим відтінком — має на меті призвичаїти українців до того, щоб апріорі не сприймати не лише позитивну, а й нейтральну інформацію про владу та будь-які (наголошую: будь-які) її дії. Призвичаїти українців до того, щоби будь-які дії влади сприймати лише в негативному ключі. Бо ж позитивно, а чи навіть нейтрально відгукуватися про окремі дії влади (так, навіть про окремі) — це бути порохоботом. Чи треба вибудовувати гіпотези, звідки прийшло до нашого лексикону це слівце? Із поширенням цього слова — причому поширенням і завдяки тим людям, які принаймні донедавна мали бездоганну репутацію — всі суспільні дискусії в Україні стають практично неможливими. Бо будь-яка аргументація, будь-які викладки стикаються з оцим «порохоботи» — й усе, стають безсилими.

І це відбувається не лише прямо. Візьмімо — так, для прикладу, лише для прикладу — назву популярного ток-шоу «Народ проти». Ще невідомо, про що піде мова, ще невідомо, хто буде у студії і що в ній казатиме — а народ уже проти, назва втовкмачує й утовкмачує це. Українцям нав'язують — і дуже старанно нав'язують — переконання: єдино гідна позиція — бути «проти хунти». Хай би хоч що — а бути проти.

От і запитання: кому це вигідно? Фантасмагорична виникає ситуація: з одного боку, оце апріорі негативне ставлення до будь-яких дій влади, а з іншого, в той самий час і в тих самих головах, сумніви: а чи критикувати владу — це не йти шляхом Савченко? Росія може радіти бодай із того, що Савченко створила в українському інформаційному просторі ситуацію граничної невизначеності, розмитості критеріїв, коли все стає відносним, і поняття добра та зла зокрема.

І тут ми підходимо до найцікавішого: Надія Савченко, власне, не сказала нічого екстраординарного за змістом. За формою — так, але за змістом вона виголосила все те, що давно вже стало постійним рефреном і в публічних виступах політиків, і в матеріалах українських ЗМІ. Вона просто до краю радикалізувала думки, що давно вже гуляють у наших медіа. Отут і варто повернутися до теми «консерви». До того її аспекту, який ЗМІ старанно обходять.

Коли два роки тому Савченко прилетіла до України, вона не демонструвала ніякої ненависті, а тим паче бажання «обвалити дах». А в її психологічному стані та з її характером так бездоганно, без найменшої помилки зіграти роль їй навряд чи вдалося б. Тож і виникає припущення — підкреслю, лише припущення: це вже в Україні хтось налаштував її аж так непримиренно. Це вже в Україні хтось вселив їй до душі ненависть. Це вже в Україні хтось вселив у неї повагу й довіру до оточення Медведчука. Якийсь талановитий психолог попрацював із нею, зігравши на всіх струнах її душі. Вміло зманіпулювавши нею. І тут не можна не згадати: найпершим політичним середовищем, до якого потрапила Савченко й у якому досить довго перебувала, була «Батьківщина»...

І згадаймо, що Савченко аж ніяк не поодинока у своїх переконаннях. Просто замінімо в її риториці «всіх повбивати» на «всіх пересаджати». «Убити президента» — на «негайний імпічмент», і це за умов, що імпічмент є дуже складною й дуже тривалою процедурою, бо включає в себе проведення слідства; в будь-якому разі процедура імпічменту вже навряд чи встигла би завершитися до чергових президентських виборів. А нам же політичні лідери навіюють переконання, що імпічмент — це щось миттєве, блискавичне, що це «прийти і скинути».

А чи поодинокою є Савченко у своїй упевненості: всі соціальні й економічні проблеми можна розв'язати за допомогою, умовно кажучи, Кримінального кодексу? Що «кадри вирішують усе»? В отому суто совковому, ще зі сталінських часів переконанні, що єдине гальмо на шляху сталого розвитку — це «вороги заважають», а реформи, інституційні зміни непотрібні? Чи поодинокою є Савченко в переконанні, що список тих ворогів — мов той список «євреїв» в антисемітів — можна розширювати без кінця, на власний розсуд, не обтяжуючи себе аргументуванням?

Ні, Надія Савченко є в усьому цьому далеко не поодинокою, навпаки — вона цілком у тренді.  І ми дуже добре знаємо її однодумців і однодумиць, надто часто їх чуємо й бачимо на своїх телеекранах.

У тому й річ, що Надія Савченко не виголосила геть нічого ексклюзивного. Вона просто довела до абсурду те, що ми щоденно, повсякчас чуємо й від наших політиків, і від багатьох журналістів. Вона вкрай радикалізувала, екстремізувала наявні тенденції — й не більше. Вона, власне, стала наочною моделлю українського обивателя: просто висловила все те, що чує обиватель від політиків, так, як він, обиватель, усе те розуміє — й почала вживати посильних їй заходів. Той самий обиватель, на якого й орієнтуються українські ЗМІ — тільки обиватель із мінометом.

І от цікаво: чи стане історія з Надією Савченко щепленням від популізму?