Трохи історії вірменського ТБ

Попередником вірменського суспільного, як і в інших пострадянських країнах, було державне телебачення, історія якого розпочалася в 1950-х. Напередодні розвалу СРСР важливою датою, свого роду точкою відліку, що змінила телевізійні практики, став 1988 рік — землетрус у Гюмрі й початок суперечок за Нагірний Карабах: перший внутрішній конфлікт на пострадянському просторі. Ці події вплинули на ефірну сітку основного каналу. Після землетрусу п'ять разів на тиждень виходила програма «Воронум» («Пошук»). Повідомлялося, що завдяки телебаченню й радіо у той час понад 40 тисяч людей змогли знайти одне одного.

Так само почали активно з'являтися сюжети й окремі програми на військову тематику («Лрабер», «Позиція», серія документальних фільмів Цвєтани Паскалевої). Війна й армія залишалися однією з основних тем на телебаченні — існували програми, окремо присвячені темі служби (наприклад, на hayojax.am). Почали частіше говорити про армію в сучасній літературі — тема надлому людини в армії зазвучала в творах Арама Пачяна.

У той же час на телебаченні з’являлися матеріали, присвячені історії та культурі Вірменії, — «Мер лезун, заходів хоска» («Наша мова, наша мова»). А утвердження незалежності й території країни на каналах стало можливим після скасування шостої статті Конституції СРСР (цензура й дозвільний принцип створення органів ЗМІ) і прийняття закону «Про пресу та інші засоби масової інформації».

У 1990-х вірменському телебаченню довелося боротися з технічними моментами — відключення електроенергії не дозволяли цілодобово транслювати програми, і ТБ перестало лідирувати у структурі ЗМІ. Але, за твердженням журналіста видання «Аравот» Рубена Мехрабяна, найскладніші часи для телебачення були в 1999–2008 роках, під час президентства Роберта Кочаряна.

На початку Міленіуму телебачення знову почало займати першість серед ЗМІ. Причин кілька: розв’язання проблем з електроенергією й повільне відновлення економіки, що дало змогу фінансувати і створювати нові медіа. Тим не менш, Рубен Мехрабян стверджує: «Роберт Кочарян зробив власниками наближених до себе людей майже на всіх основних каналах. Канали почали тримати бізнесмени, бутафорські олігархи, що не мали реальної влади. Власники каналів слухали владу, яка їх поставила на ці посади. Саме у період президентства Кочаряна вірменські журналісти мали регулярні проблеми з владою: переслідування, вбивство Тиграна Нагдаляна, відсутність альтернативної точки зору».

Бутафорні олігархи, або Хто справжній власник більшості медіа

Слова журналіста видання «Аравот» про власників каналів на початку 2000-х актуальні й тепер. Телебачення лишається найпопулярнішим видом ЗМІ у Вірменії. У загальному доступі є сорок приватних каналів та дві громадських мережі телебачення. Також у «країні каменю» ведуть трансляцію кілька іноземних каналів. Найпопулярніші з каналів — «Еркір Медіа ТВ», «Кентрон ТВ», «Вірменія ТВ», Н1 і «Шант». Однак ці ЗМІ можна об'єднати не тільки за популярністю, а й за тим, хто володіє каналами.

Законодавство Вірменії забороняє політичним партіям володіти телеканалами, але щонайменше чотири медіа де-факто належать або активно захищають інтереси партій. Наприклад, «Еркір Медіа ТВ» має тісні зв'язки з Вірменською революційною федерацією (АРФ), невеликою націоналістичною партією з соціалістичними поглядами. «Кентрон ТВ» належить Мураду Галояну, свату бізнесмена Гагика Царукяна. Царукян до лютого 2015 року був лідером партії «Квітуча Вірменія». У партії в парламенті 33 депутати, й сам Царукян також є членом парламенту. Канал «Вірменія ТВ» місцеві журналісти пов'язують із другом нинішнього президента Мікаелем Манасяном. «Ситуація не змінилася. Власники каналів так само залежні від думок влади, в основному від правлячої на даний момент Республіканської партії», — каже Рубен Мехрабян.

Суспільний мовник (Н1), який існує з 2000 року, нині посідає одне з перших місць серед усіх телевізійних каналів Вірменії. Із 2016-го канал перейшов на трансляцію з високою чіткістю. На Н1 присутні як розважальні (в переважній більшості), так і культурні програми. Однак і на цьому каналі далеко не завжди все гладко. «На початку 2000-х суспільне ТБ і зовсім вважалося провладним. Той же Тигран Нагдалян, голова ради телерадіокомпанії Вірменії (журналіста вбили в 2002 році. — Ред.), був лояльний до влади», — каже журналіст «Аравот».

Були й інші приклади в роботі суспільного ТБ, які привертали увагу журналістської громадськості вже після президентства Роберта Кочаряна. У доповіді Єреванського прес-клубу, який стежив за кампанією напередодні конституційного референдуму (вибори, запропоновані Президентом Сержем Саргсяном у 2015 році, мета яких — змінити країну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську. — Ред.), відзначається, що представники правлячої республіканської партії і прихильники конституційних поправок були незаперечними лідерами за кількістю отриманого ефірного часу. «Суспільне телебачення Вірменії» тоді випустило серію політичних дискусій. У ролі ведучого виступив Армен Ашотян — віце-голова Республіканської партії, міністр освіти і науки Вірменії та член передвиборчого штабу кампанії «Так».

Так само суспільне ТБ «відзначилося» у 2013 році, коли вперто не відповідало на запит опозиційного депутата Національних Зборів Арама Манукяна із приводу доходів від комерційної реклами. Питання про рекламу на суспільному телебаченні загалом було постійним предметом дискусій. Упродовж 2011 року Гюмрійський клуб журналістів «Аспарез» моніторив рекламу на суспільному мовнику протягом усього року, що дало можливість дійти висновку: кількість реклами значно перевищує закладений законодавством 7-відсотковий бар'єр.

Ідея про повне виключення комерційної реклами з суспільного мовника так само викликала в деяких представників опозиції побоювання, що таким чином суспільне телебачення може ледве зводити кінці з кінцями і буде ще залежнішим від державних вкладень.

І все ж навіть присутність великої кількості реклами не дає приводу говорити про прибутковість медіа в сучасній Вірменії. Вірменський оглядач Гегам Варданян, оцінюючи роботу місцевих ЗМІ за 2016 рік, доходить у своїй статті висновку, що рекламна галузь не може підтримувати фінансову життєздатність ЗМІ: «Існування по-справжньому сильних і економічно незалежних ЗМІ у Вірменії складно уявити, і ця проблема буде зберігатися, поки економіка країни дуже слабка і схильна до політичного впливу, щоб підтримувати якісні ЗМІ. Без політичного впливу немає фінансових ресурсів, а суспільство поки не готове платити за контент».

Плюралізм по-вірменськи

В останній доповіді «Репортерів без кордонів» Вірменія опустилася в рейтингу свободи преси на 79-те місце. Основними проблемами в журналістиці визначили нестачу плюралізму на ТБ і насильство з боку поліції. І все ж показники Вірменії кращі, ніж у більшості країн на пострадянському просторі (за винятком країн Балтії та Грузії). «За сім років роботи у ЗМІ я говорив багато непопулярних речей, за які наше видання могло чути критику як від влади, так і від опозиції. Але ні від тих, ні від інших нічого не було», — каже Рубен Мехрабян. Журналіст додає, що в країні є лише кілька ЗМІ, які дотримуються конкретної позиції. Серед переконаних прихильників влади він називає сайт Sputnik.Armenia, так само через політичні причини не відрізняються об'єктивністю видання Нагірного Карабаху. Навіть на телеканалах, які вважаються найбільш залежними у Вірменії, слово дають як опозиції, так і владі.

Плюралізм пов'язаний із нечіткою політичною ситуацією. «Політичне життя у Вірменії надзвичайно різноманітне і не зводиться до простої схеми “влада — опозиція, проросійські — антиросійські сили”. Практично за всіма політичними об'єднаннями розосереджені колишні міністри, спікери парламенту і навіть екс-президент, не кажучи вже про нинішніх політиків, бізнесменів, які встигли побувати і чиновниками, і учасниками провладних коаліцій, і опозиціонерами», — пише Сергій Маркедонов у статті на сайті аналітичного центру «Московський центр Карнегі».

Показовим прикладом вірменської політики є то постійна підтримка, то критика на адресу Сержа Саргсяна і навпаки. Так, лідер масових протестів 2008 року і перший президент республіки Тер-Петросян у середині квітня 2016 року після «чотириденної війни» з Азербайджаном закликав народ підтримати президента — колись свого непримиренного суперника — перед обличчям зовнішньої загрози. «Перемир'я між Саргсяном і Тер-Петросяном доводить, що політичне життя Вірменії залежить від особистих розбіжностей і мінливих альянсів, за якими найчастіше стоять конкуруючі олігархи», — пише Пол Стронський у тому ж «Інституті Карнегі». До слова, в середині жовтня 2016 року Тер-Петросян знову почав різко критикувати діяльність влади в економіці й у сфері демократії.

У вірменських медіа природно почути різні погляди на одну й ту ж ситуацію через строкаті погляди ключових фігур. Однак деякі події показують, що ЗМІ не завжди вдається стати «народною трибуною». Яскравим прикладом стали події, про які в ЗМІ або говорили мало (Угода про Асоціацію з ЄС у 2013-му), або представляли подію однобоко (Конституційна реформа 2015-го).

«Ми зовсім не говорили про ЄС. Здавалося, ніхто навіть гадки не мав, що Вірменія має намір підписувати договір з Євросоюзом. У підсумку ніяких мітингів, протестів проти вступу в Митний Союз не спостерігалося», — каже Рубен Мехрабян. Конституційна реформа й узагалі відбулася не через ЗМІ, а через підкуп виборців, вважає журналіст «Аравот». Деякі працівники ЗМІ намагалися висвітлювати порушення, однак 6 грудня 2015 року, в день референдуму, співробітники ЗМІ неодноразово стикалися з різними перешкодами. «На деяких ділянках для голосування поруч з офісами передвиборної кампанії журналістам не давали спокійно працювати, були спроби зламати їхні відеокамери, в ряді ситуацій журналістів просили залишити дільницю для голосування», — пише журналіст Гега Варданян.

Багато подій могли повторити долю референдуму й угоди про асоціацію й теж бути проігнорованими або однобоко висвітленими. Однак активність суспільства не дозволила ЗМІ діяти за сценарієм владних органів. Після розвалу Радянського Союзу у Вірменії відбулося більше десяти масових протестів, останні з яких — електромайдан і захоплення поліцейської дільниці — висвітлювалися далеко за межами Вірменії. В той же час деякі події проходять повз медіа (наприклад, «Привіт, революція», ініційована опозиціонером Ованісяном).

Однак велика кількість важливих подій висвітлюється всередині країни, зокрема й на суспільному телебаченні. Згідно з дослідженнями Freedom House, у Вірменії владу називають неконсолідованим авторитаризмом. Уникати повного контролю влади над ЗМІ й іншими структурами вдається завдяки виступам суспільства і, відповідно, активності журналістів. Пол Стронський у своїй статті пише, що завдяки цьому Вірменія унікальна у своєму регіоні: «Незважаючи на труднощі, з якими стикається громадянське суспільство Вірменії, воно залишається енергійним і сміливим. У країні, звісно, є проблеми з правами людини, але поки їй вдається уникати різкого повороту до авторитаризму, який стався в інших державах Євразії».

Фото: saleshop.tv