Кандидат політичних наук за спеціальністю «Геополітика», політична оглядачка, іміджмейкерка
13:30
Четвер, 9 Листопада 2017

Досить оплакувати сусідські забаганки

Геополітичний дискурс друкованих та інтернет-ЗМІ за жовтень 2017 року. Частина друга.
Досить оплакувати сусідські забаганки
Досить оплакувати сусідські забаганки

У першій частині авторка проаналізувала відносини України з кількома сусідніми країнами та медійне висвітлення актуальних проблем у них. Далі — про необхідну зміну вектора уваги в інформаційному просторі на конструктивніші діапазони і стосовно інших сусідів.

У підчерев’ї України — Придністров’ї — зберігаються однозначно проросійські настрої. Щодо Молдови тимчасово усунений із посади Додон у серпні 2017 р. констатував нейтральний статус країни без перспектив вступу до НАТО. У вересні 2017-го — заборонив молдовським військовим брати участь у міжнародних навчаннях Rapid Trident-2017 на Львівщині та розкритикував український закон про освіту.

У статті екс-представника Молдови при ООН (2006–2008) та Раді Європи (2002–2006) Тулбуре, розміщеній на «Європейській правді» від 6 вересня, відмічено, що актуалізація питання виведення військ РФ із Придністров'я — це «ритуальна русофобія».

«Ще 2006 року країни ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова) внесли до порядку денного Генасамблеї ООН питання про заморожені конфлікти на території СНД, що включало проблему виведення російських військ із придністровського регіону Молдови… Щоб зберегти підтримку Заходу, Кишинів намагається довести свою залученість у питання регіональної безпеки… Молдова стала ще менше схожою на країну, яка прагне до Європи».

Та поряд зі скаргами на важке життя, гру на публіку, корумпованість влади та розкрадання коштів ЄС висловлено думку, що «історія з вимогою обговорити в ООН проблеми виведення російських військ з території Молдови не матиме продовження». Ще один «західний сусід», Угорщина, через «мовний конфлікт» блокуватиме подальше зближення між Україною та ЄС.

Такі «ускладнення» пов’язані «з надто теплими зв’язками з путінським режимом», — констатувала Ганна Гопко у виданні «День».

Натомість Президент України, навпаки, зазначив, що новий закон про освіту відповідає європейським практикам і захищає національні інтереси України. А представник української національної меншини в угорському парламенті, перший заступник президента Світового конгресу українців пані Хортяні зауважила: «Орбана не можна назвати великим другом Путіна. Існують історичні умови і їх треба розуміти. Угорщина — маленька країна, на 80 % енергетично залежна від Росії. Вона хоче мати добрі відносини з Україною: приймає дітей, поранених на оздоровлення, надає гуманітарну допомогу, першою визнала Україну як незалежну країну, Орбан був лобістом надання безвізового режиму».

Основні мотиви угорських можновладців гальмувати освітній процес, відзначені політичним оглядачем Тужанським, такі. По-перше, пригадавши «агресора», він відмітив, що «до кооперації створення міжнародної коаліції проти України відверто закликала Росія». По-друге, йдеться також про боротьбу за закордонний електорат через близькість парламентських виборів. Причому «опозиційні проросійські радикали з партії "Йоббік" вже назвали ухвалення освітнього закону "провалом політики уряду Орбана щодо України". По-третє, мета Орбана — «домогтися максимальної автономії, у першу чергу мовної та культурної, в країнах, де зараз мешкають етнічні угорці». Тут і «забезпечення парламентського представництва угорців Закарпаття, і пошук альтернативних каналів впливу в Україні». І взагалі, «один з головних мотивів підтримки угорської нацменшини в Україні з боку Будапешта — бажання утримати закарпатських угорців на їхніх історичних землях і таким чином хоча б на емоційному рівні відтворити обриси Великої Угорщини».

«Існуюча ситуація робила неможливою повноцінну інтеграцію багатьох українських угорців до українського суспільства поза межами свого регіону…Однак така ситуація повністю влаштовувала Угорщину. І в цьому й полягає ключова проблема», — підтвердили панове Сидоренко та Панченко у «Європейській правді».

Створення ворогів як частина передвиборної стратегії провладної угорської партії «Фідес» та розрахунок на голосі співвітчизників за кордоном — основні мотиви налаштованості на конфлікт, а не на діалог угорської сторони, на думку експертів. Теоретично можлива симетрична відповідь України: «Приміром, заборонити агітацію іноземних політиків в Україні — як Німеччина заборонила агітацію напередодні турецького референдуму». «…Угорський демарш — вже другий дзвоник для України, що вказує на необхідність зміни відносин із країнами ЄС. Першим, нагадаємо, було минулорічне рішення Сенату та Сейму Польщі щодо Волинської трагедії».

У статті знов-таки пролунали заклики про «зміну адвокатів» у ЄС через усе більший євроскептицизм. «Не виключене посилення проблем у відносинах зі Словаччиною та Чехією, де зростає популярність євроскептиків», — резюмували експерти.

У ще одному огляді Тужанського «Новий рівень угорського конфлікту: хто стоїть за вимогами відокремлення Закарпаття» надано «докази» конкуренції радикалів партії «Йоббік» та провладної «Фідес» за симпатії та гроші Москви.

«Томаш Гауді-Нодь у квітні 2014 року виступав на сесії ПАРЄ у футболці з написом "Крим законно належить Росії, — зазначив Тужанський. — “Йоббік” ніколи не приховував своїх посягань на Закарпаття, не раз вимагав у офіційної влади Угорщини озвучити територіальні претензії на цей регіон. Угорському МЗС довелося навіть офіційно від цих заяв та акцій відхреститися».

«… Останні два роки Кремль системно маніпулює амбіціями Будапешта у питанні захисту закордонних угорців в Україні та їхнього права на автономію, яку урядова команда настирливо просуває … Відтак, якщо ще до 2015 року для дестабілізації ситуації в Закарпатті Кремль експлуатував переважно тему “русинства” та через російські та проросійські ЗМІ в Україні проголошував “русинські автономії”, то останні роки — саме угорські», — резюмував експерт.

І «на десерт»: 27 жовтня з’явилась інформація про блокування грудневого засідання Україна — НАТО. «За компанію» з європейськими столицями Бухарест також висловив «надію на дотримання європейських стандартів у сфері захисту прав національних меншин». У відповідь голова українського МЗС запевнив Румунію, що «освітній закон допоможе меншинам самореалізуватись».

Але місію діалогу з сусідніми столицями наразі покладено на Румунію. На думку посла України в Румунії Олександра Банькова, саме ця країна виражає готовність до діалогу в порівнянні з іншими. Хоча румунський президент Йоханніс і скасував запланований на жовтень візит до Києва. «Вони (нацменшини. — Авт.) в першу чергу мають оцінити переваги двомовної освіти для майбутнього своїх дітей і розвіяти міфи про “закриття шкіл і насильницьку асиміляцію”», — резюмував посол.

Тож чи ставиться мета взагалі скласти ЗНО й отримати вищу освіту в Україні ? Навряд. Виходить, що національні меншини націлені на навчання при мінімумі української мови й максимумі мовою меншини з відповідним «культурно-ідеологічним навантаженням», що тяжіє до іншої ідентичності.

У цьому аспекті привернув увагу аналіз Балушка «“Донбас” і “Крим” на заході України?», опублікований «Дзеркалом тижня» від 22 вересня. «Усі людські спільноти (національні, етнічні, політичні тощо) творяться відповідними мережами комунікацій за принципом “одна така мережа — одна спільнота”, — зазначив автор. — Якщо на території якоїсь спільноти утворюються дві, та ще й окремо локалізовані, мережі інформкомунікацій, згодом ця спільнота розділиться на дві. Саме тому так важливо, щоб територія країни охоплювалася однією загальнонаціональною мережею інформкомунікацій, зазвичай державною або прирівнюваною до неї мовою».

Як приклад наведено випадок із референдумом серед франкоканадців у Квебеку, який мало не призвів до поділу Канади на дві країни, та результати включення Донбасу і Криму до загальноросійської мережі інформкомунікацій.

Наразі постає питання загрози утворення окремо локалізованих мереж угорської, румунсько-молдавської та болгарської меншин на заході України. Оскільки ще в 2010–2014 роках Орбан зазначав, «що угорці, які живуть у Карпатському регіоні, мають право на подвійне громадянство, на права національної спільноти й на автономію».

«Відомо, що дехто з політиків Угорщини марить “Великою Угорщиною”, а серед політиків Румунії є такі, що теж мріють про міфічну “Велику Румунію”», — резюмував пан Балушок.

Щодо Чехії, то прогнози Сидоренка й Панченка справдилися: президент Чехії Мілош Земан назвав анексію Криму «завершеною справою» і запропонував вирішити її за допомогою компенсації Україні «у фінансовій формі або нафтою та газом… в разі незгоди України на компенсацію почнеться "європейська війна"».

Загалом, відцентрові тенденції у Європі й отримання влади євроскептиками в Центрально-Східній Європі — не на часі для України, яка прагне доцентровості. «Привид бродить по Європі — привид сепаратизму», — зазначив пан Немировський у «Главкомі». Додаючи, що відцентрові тенденції ведуть до розвалу Євросоюзу та загрожують сепаратистськими настроями для України: «Втім, в цьому випадку в України, насправді, просто немає вибору. Він був раніш — між ЄС та “тайожним союзом”… І тепер відмовлятися від гасла “Україна — це Європа” означало б зрадити себе. Таким чином, парадоксально, але саме Україна, разом з іншими країнами екс-СРСР, Грузією та Молдовою, стала виразником прагнень до зміцнення Євросоюзу — ще не перебуваючи всередині самого Євросоюзу. Багато європейців дивуються такому “євроентузіазмові” на тлі власного “євроскептицизму”».

Тож повертаючись до прадавнього іміджу України як потенційного «геополітичного мосту», зауважу: такий варіант, на жаль, ніяк не укладається в сучасні геополітичні реалії. Оточення, яке сформувалося на сьогодні, не очікує від нас такої великої місії. Оскільки, по-перше, ми не в моді. По-друге, на жаль, не розуміємо, кого з ким поєднувати й навіщо. Наразі роль «геополітичних мостів» і «стратегічних коридорів» активно перебирають на себе інші країни. Наприклад, Туреччина, що планує зосередити на собі практично всі енергокоридори з російського, каспійського, центральноазійського, іранського, іракського, катарського напрямків і Близького Сходу в цілому. Чи як Хорватія, що прагне стати мостом між Росією та ЄС і запропонувала Росії взяти участь в ініціативі Тримор’я. Та, до речі, висловила готовність постачати Європі російський газ замість американського скрапленого.

Як бачимо, серед наших основних союзників наразі виявляються лише Литва й Канада. У внутрішніх стратегічних документах Литви загроза № 1 для національної безпеки — Росія. Як відомо, до кінця 2018 року литовське посольство — контактне посольство НАТО для України. Литва надає гуманітарну та військову допомогу Україні, між сторонами існують активні торгівельно-економічні зв’язки. Після Революції гідності саме Канада акумулювала в собі велику українську діаспору, яка лобіює українські ініціативи у світі. В аспекті рішення США скасувати постачання летальної зброї Україні, саме Канада очолила батальйон НАТО в Латвії, продовжила військову тренувальну місію UNIFIER в Україні до 2019 року, прийняла закон Магнітського для тиску на Росію, внесла нашу країну до Automatic Firearms Country List (списку країн, яким дозволено купувати озброєння в Канаді). Окрім того, з першого серпня 2017 року між країнами запрацювала Угода про вільну торгівлю, що надає нам низку пріоритетів. Отож, якщо ми говоримо про зміну «адвокатів», то Литва й Канада — найбільш прийнятні варіанти.

Щодо «ворожого оточення», то це, з одного боку, дещо гіперболізований образ, спотворений вітчизняними ЗМІ. З іншого — наближений до реальності стан справ, спричинений неправильним позиціюванням країни в геополітичному середовищі. Бо існування «незалежної і самостійної» країни, реально не залученої до континентальних проектів і цивілізаційних блоків, — явище небачене на сучасній геополітичній шахівниці.

Виходячи з аналізу, можемо сказати, що нині наш геопростір — це країни Східного партнерства, ГУАМ та потенційно Міжмор’я. Фактично ті, хто разом із нами прагне доцентровості. Відповідно, це такі країни пострадянського простору, як Молдова, Грузія, Азербайджан, Вірменія, і… додамо Білорусь.

Тоді чому в українському медіапросторі активно не висвітлюються ініціативи цих країн у залученні до глобальних транспортних та енергетичних проектів, їхні шляхи відстоювання власних інтересів?! Їхній досвід геополітичного балансування однозначно не був би зайвим для нас. Також важливий досвід країн Центральної Азії, які беруть активну участь у проекті «Нового шовкового шляху». Наприклад, Молдова. Морський порт на Дунаї Джурджулешти і Молдавська залізниця стануть частиною нового транзитного коридору «Іран — Європа». За маршрутом Іран — Азербайджан — Грузія — Чорне море — Румунія — Молдова — Євросоюз. У Білорусі можна повчитись, як країна протидіє тиску Литви в будівництві БелАЕС. Як відомо, на засіданні ПА ОБСЄ західні країни заблокували литовську резолюцію стосовно Білорусі. Це корисно в аспекті просування українського проекту підключення блоку № 2 Хмельницької АЕС до європейської енергосистеми та перетворення НАЕК «Енергоатом» на стратегічного енергетичного суб’єкта Центральної Європи. Чому протидіють Росія та Польща.

Щодо Грузії та Азербайджану, то окрім ролі країн у Південному газовому коридорі (Баку — Тбілісі — Джейхан та Баку — Тбілісі — Ерзерум) в обхід Росії, на днях було відкрито глобальний проект залізниці, який пов'язує Китай і Європу, проходить Азербайджаном, Грузією і Туреччиною і також іде в обхід Росії.

Азербайджан бере участь у проекті транспортного коридору «Північ — Південь». Маршрут: Індія — Іран — Азербайджан — Росія. Причому країна разом із країнами Центральної Азії також задіяна у проекті «Каспій — Перська затока». До речі, в Азербайджані непогано співіснують тюркська й шиїтська ідентичності.

Вірменія, незважаючи на тривале виключення із транскавказьких проектів, планує отримати доступ до портів у Перській затоці завдяки спільному з Іраном будівництву залізниці «Північ — Південь». Маршрут: Індія — Іран — Вірменія — Грузія.

Країни Центральної Азії — це найцікавіше. Впроваджуючи власний проект «Великого Турану», вони вдало балансують між «протилежними» геополітичними акторами — Китаєм, Росією та США, зберігаючи багатовекторний нейтралітет. А «Західна Європа — Західний Китай» — наразі найкоротший маршрут перевезення товарів із КНР до Казахстану, країн Центральної Азії, західних регіонів Росії та Європи. Якщо в 2009 році обіг становив 13 млн тонн, то у 2020-му показники мають зрости до 33 млн тонн на рік…

Отож, на часі — висвітлювати досвід пострадянських країн та роздумувати над власними геополітичними пріоритетами. А не лише оплакувати сусідські забаганки.

Фото: secop.com

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
519
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop