Якщо боротьба селян Холодного Яру проти більшовиків на Черкащині, Голодомор, операція «Вісла», депортація кримських татар вже увійшли у свідомість українців, то операція «Запад» залишається для загалу в Україні й тим більше поза її межами terra incognita. А тим часом масштаби цієї акції російських карателів просто разючі. На мою думку, ці сумні роковини могли би стати добрим інформаційним приводом нашим ЗМІ для докладнішого висвітлення цього найбільш масового примусового переселення мирного населення в новітній історії.

Метою операції «Запад» була боротьба проти Української повстанської армії, котра, як відомо, найдовше серед аналогічних армій інших народів вела збройну боротьбу проти більшовизму. Виселення західних українців почали практикувати ще до завершення Другої світової війни.

Історик Олег Бажан пише, що впродовж 1944 року з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської й Тернопільської областей було примусово відправлено в заслання 4724 родини загальною кількістю 12 тис. 762 особи. «Глибоке очищення» західноукраїнських земель від членів родин вояків УПА та підпільників ОУН продовжилося і в наступному році. Примусової депортації в 1945 році зазнали 7393 родини повстанців у кількості 17 тис. 497 осіб. У перший повоєнний рік із західноукраїнського регіону було вилучено 2612 сімей «антирадянського елементу» (6350 осіб). Загалом, за даними Галузевого державного архіву СБУ, в 1944–1946 роках із теренів Західної України на північ СРСР було депортовано 14 тис. 728 родин учасників національно-визвольного руху в кількості 36 тис. 608 осіб.

Практика показала, що така діяльність вибиває з-під УПА її соціальну базу, зменшує її ефективність, словом, послаблює її, тому комуністична верхівка вирішила не зупинятися на досягнутому.

За інформацією Олега Бажана, який посилається на Галузевий державний архів Служби безпеки України, «Запад» розроблялася як справжня військова операція за умов суворої секретності.

Підсумки операції «Запад», — зазначає історик, — були підведені в кінці жовтня 1947 року. Міністр внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов у листі на ім’я заступника голови Ради міністрів СРСР Лаврентія Берії доповідав про вилучення із західних областей України 26 тис. 682 сімей спецпереселенців, або 76 тис. 192 особи, в тому числі 18 тис. 866 чоловіків, 35 тис. 152 жінки і 22 тис. 174 дитини. Із них у примусовому порядку було направлено на підприємства вугільної промисловості східних районів СРСР 21 тис. 380 сімей (60 тис. 814 осіб), у тому числі на комбінат «Кузбасвугілля» — 30 тис. 251 особу; комбінат «Челябінськвугілля» — 10тис. 495 осіб; комбінат «Молотоввугілля» — 4976 осіб; комбінат «Карагандавугілля» — 8191 особу; комбінат «Східсибвугілля» — 5203 особи; вугільний сектор Красноярського краю — 1698 осіб. Крім того, 5264 сім’ї (15 тис. 202 особи) «активних українських націоналістів» під конвоєм було відправлено в Омську область для роботи на промислових підприємствах та сільському господарстві. Масштаби жовтневої 1947 року депортації з теренів Західної України постійно уточнювалися. Так,  «Довідці про кількість виселеного контингенту з території України на період 1944–1948 рр.» вказувалося, що в жовтні 1947-го органи держбезпеки СРСР вислали 26 тис. 332 сім’ї учасників націоналістичного підпілля у кількості 77 тис. 791 особи (Волинська область — 2711 сімей (9050 осіб); Дрогобицька обл. — 4504 сімей (14 тис. 456 осіб); Львівська обл. — 5223 сімей (15 тис. 920 осіб); Рівненська обл. — 3767 родин (11тис. 347 осіб); Станіславська обл. — 4512 сімей (11 тис. 883 особи); Тернопільська обл. — 5001 сім'ю (13 тис. 508 осіб); Чернівецька обл. — 613 сімей (1627 осіб)). На початку 1960-х років у документах КДБ УРСР кількісні показники депортації 1947 року родин учасників підпільників (членів) ОУН визначалися цифрою 77 тис. 808 осіб.

Депортовані мешканці Червонограда і політв’язні Василь і Ярослава Левковичі разом із священником о. Дмитром 2008 рік, Червоноград

Народний депутат України ІІ скликання Євген Жеребецький твердить, що «донині в Україні живі свідки цих подій, хоч кількість їх зменшується з кожним роком. У місті Червонограді мешкає священик УГКЦ отець Дмитро (Дмитраш). Щороку 21 жовтня він відправляє службу за упокій невинно замучених і загиблих під час цієї депортації. У мене є інформація про те, що цього року у церкві Св. Йосафата теж відбудеться така служба Божа і Урочисте засідання на спомин 70-річчя цієї сумної дати».

Однак, вважає Євген Жеребецький, відзначення цієї події лише в Червонограді і, як він припускає, ще в декількох містечках і селах Галичини й Волині «є неспівмірним із величиною й масштабами цієї трагедії 70 років тому». Тому він із власної ініціативи почав робити певні кроки, щоб надати цій річниці більшого розголосу й поширення.

Із цією метою він письмово звернувся до Адміністрації Президента й до заступника голови ВР Оксани Сироїд, до керівників Інституту національної пам'яті та Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ у Львові, до предстоятелів Української греко-католицької та Української православної церкви Київського патріархату із пропозицією спільно відзначити цю дату.

Відгукнуться вони чи ні, але журналістам, мабуть, не варто було би про це мовчати. Ще один злочин радянської влади проти українців має зайняти своє місце у свідомості громадян України.

На фото — відзначення річниці депортації 21 жовтня у Червонограді Львівської області.

Фото надано Євгеном Жеребецьким