Перший заступник голови Держкіно втратив здатність учитися ще з часів свого радянського дитинства. Так вважає Олександр Гусєв, який став одним із публічних опонентів Сергія Неретіна, того самого, за визначенням кінокритика, чиновника. Інші кінознавці, які ще недавно працювали з паном Неретіним в одній команді, тепер відхрещуються від знайомства з ним. Причина відома не надто широкій, будемо відверті, аудиторії втаємничених — заступник голови Держкіно поставив під сумнів спершу компетентність українських кінокритиків, а потім — і сам факт їхнього існування.

Дивне протистояння досягло найвищої точки кипіння, щойно «срач» вийшов за периметр Фейсбуку на рівень інформаційного приводу, який треба висвітлювати. Після чого все пішло на спад, і сторони навіть почали шукати точки дотику й примирення в улюбленій соціальній мережі. Проте саме позиція згаданого вище пана Гусєва, кілька разів озвучена різними способами під час баталій, чітко пояснює, звідки виросли ноги в конфлікту й коли він пустив коріння.

Усе почалося з неготовності вийти із зони комфорту, в якій перебувають обидві сторони. Причому критики виявилися до цього неготовими значно більше, ніж емоційний представник Держкіно. Ваш автор знав це раніше, але вкотре переконався, ставши учасником дискусії, присвяченої проблемам професійної кінокритики в Україні. Говорив там і повторюся знову: пишу про кіно, цікавлюся ним, читаю багато актуальних публікацій і спеціальну літературу, але при цьому фаховим кінокритиком себе не вважаю. Натомість присутні в залі під час дискусії колеги ними є, це відчувається з рівня розмови. Проте він тримав належну, варту уваги й поваги планку, поки слово не взяла директор кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе, не менш компетентна й авторитетна в усьому, що стосується кіно, людина.

По суті, конфлікт між Сергієм Неретіним і середовищем кінокритиків виник після того, як він лише прокоментував фейбучний допис пані Горделадзе. У ньому вона підбила підсумок згаданої дискусії, повторивши: «Дуже важливо, щоб критики утрималися від зверхньо-принизливого тону на етапі початку прокату фільмів. Глядачеві буде цікаво прочитати кваліфіковану думку про фільм, який він уже подивився. Суспільству треба пояснити, чому фільм виявився затребуваним широким глядачем, або заслужено проігнорований, або незаслужено пропущений». Лише далекий від сьогодення українського кіно, хтось на кшталт слюсаря-сантехніка в одному з найвіддаленіших райцентрів, не зрозуміє: пані Горделадзе натякнула на касово успішну комедію «Дзідзьо Контрабас», яку кінокритики ще на початку прокату змішали з дуже добре знайомою сантехніку субстанцією.

Учасниця дискусії Дар'я Бадьйор не втрималася першою, вигукнувши зовсім не по темі: «“Дзідзьо” — погане кіно!» Інші колеги розвинули тему: мовляв, критик не повинен обслуговувати прокат, для цього є промотори, піарники, рекламники та інші. Можливо, це так. Навіть напевне це так. Але ключ до розуміння проблеми все ж дав Олександр Гусєв: «Більшість кінокритиків не вважає, що касовий успіх іде на користь вітчизняній індустрії, українській культурі, нашій країні та людству». Назвавши майже всі українські фільми, цитата, «нікуди не годними жованими шматками кіноплівки», він охрестив опонентів, передусім пана Неретіна, невігласами, позбавленими будь-якого смаку. Натомість критики, на його переконання — люди, поціловані Богом у чоло від народження. Саме вони мають смак, поєднаний із літературним талантом.

Добре, що критики все це мають. Не дуже добре, що виносять вердикти й оцінюють українські стрічки з точки зору передусім мистецтва. Тоді як до мистецтва поки що належить тільки «Рівень чорного» Валентина Васяновича. Два роки тому Мирослав Слабошпицький явив інший зразок мистецтва кіно — «Плем'я». Водночас відкривши й закривши для себе цю тему.

Критики ж звикли вважати: комерційний успіх чи бодай відвертий замах на нього злочином проти мистецтва. Забуваючи, що мистецтво — лише складова великого й широкого поняття, яке прийнято називати культурою. А культура має всі відтінки сірого та безліч рівнів чорного. Відповідно, кожен новий український фільм вартий уваги українських кінокритиків. І перегляд його й подальше написання з цього приводу тексту не має виглядати подачкою, яку ще треба заслужити.

Сергій Неретін своїм обуреним дописом виступив проти такого підходу, такого ставлення. Він не згоден (і автор цих рядків його підтримує в цьому) з діагностуванням касового успіху як чогось завідомо не вартого уваги. Між тим в Україні нарешті намагаються освоювати жанрове кіно. І пан Неретін закликає розуміти контекст, у якому процес відбувається. Згоден, глядачеві, як і критику, цікавий готовий продукт. Нікого не хвилюють обмежені бюджети, переписані відповідно до них сценарії, актори, більшість із яких не мають досвіду роботи в кіно, режисерські дебюти творців, котрим 50+, та інші гальма й особливості національного кіновиробництва. Але насправді саме так і є, й тому продюсери й режисери ображаються, теж маючи на те повне право і власну «правду» — всі виклалися по повній, зробили, що змогли, а об їхні старання витирають ноги.

Критики в подібних випадках роблять одну системну помилку: підходять до стрічок на кшталт «Дзідзьо Контрабас» із міркою, звичною для оцінки «Рівня чорного» й загалом фестивального, принципово авторського кіно. Та, повторюся, не враховуючи загального контексту українського не лише кіновиробництва, а й, якщо хочете, суспільно-політичного, та навіть історичного.

Але Держкіно в особі Сергія Неретіна теж вийшло із зони комфорту. Урочисто оголосивши про тринадцять національних прем'єр із 24 серпня по 6 грудня, що є справді безпрецедентним фактом, керівники агентства стикнулися з критикою як із темним, проте неодмінним, невідворотним наслідком публічності — до чого вони виявилися неготовими. Ідеться не лише про однозначно негативну оцінку всіх жанрових стрічок більшістю фахівців. Мова також про безжальний, нещадний і безглуздий вал дописів у Фейсбуку від користувачів, які дивляться кіно чи не мають такої змоги та / або бажання, зате виписують кілометри зауважень. Котрі безапеляційно вважають фаховими й, на відміну від справжніх критиків, вимагають враховувати в подальшому.

До честі фахових критиків і кінознавців, вони значно стриманіші й не повчають нікого, як треба знімати кіно. Мають натомість іншу ваду: переконані, що знають, яке саме кіно треба знімати в Україні і яке повинен дивитися глядач за свої гроші. Декларована єдино правильна думка про смак без зазначеного Неретіним контексту, який став причиною запуску кожного конкретного проекту, викликає цілком природне заперечення. Згодом переростає в протистояння, перехід на особистості, взаємні звинувачення в невігластві та оголошення війни.

Але давню «Штольню» Левицького все одно слід порівнювати не зі стрічкою «П'ятниця, 13-те», а лише з «Синевіром» та «Чунгулом» братів Альошечкіних — на користь «Штольні», як би критики цього не хотіли. «Дзідзьо Контрабас» — навіть не зі «Слугою народу — 2», а з «Інфоголіком» та неновим «#selfieparty». І так далі. Зовсім невдячна справа — писати про якісь провали в прокаті. Адже жоден фільм, крім проектів «Кварталу 95» і нового лідера «Дзідзьо…» в національному прокаті себе не окупив. Хоч ідеться про збори «Поводиря» трирічної давнини, хоч про нинішнього «Червоного». На те є об'єктивні причини, які так само треба розуміти з огляду на певний контекст.

Та в підсумку виходить парадокс, якого не помічають сторони конфлікту. Критики не вважають касові збори причиною для похвали і взагалі витрачання часу на оцінку. В такому разі, хвалити треба кожен український фільм, тільки за те, що він український, адже про захмарні збори рапортують одиниці. Якщо ж справа не у зборах, то повертаємося до того, з чого почали: українське кіно виходить із винятково фестивального формату. Тому жанрове кіно — чи спроби робити його, — варті уваги й оцінки з точки зору жанрових законів та відповідностей. А не з дзвіниці чистого непогрішимого мистецтва.

Фото: кадр із мультфільму «Рататуй»