Усякий прогрес розпочинається з мрії. Як багаторічний учасник працемісткого моніторингу дотримання журналістських стандартів у регіональних ЗМІ, що його проводить Інститут демократії ім. Пилипа Орлика, дуже прагну створення ІТ-спеціалістами двох програмок-пошуковиків.

Запрограмовані на об'єктивність

Перша з них знаходила би щодня сотню найбільш об'єктивних публікацій на актуальні теми, в яких дотримано всі журналістські стандарти. Такий собі рейтинг доброякісної інформації на всесвітньому ринку комунікації. Видання всіх видів і типів, які би наповнювали цю сотню якісних матеріалів упродовж 365 днів, ставали би «інформаційними авторитетами року». Їх би всюди та всім нагороджували і прославляли. Вартість реклами в цих медіа, як і зарплата журналістів, звісно, мали би бути теж найвищими.

Всі інші видання прагнули би наблизитися до цих висот професійного й етичного рівнів, а ті, що не зуміли, банкрутували би від заздрощів і цілковитої відсутності читачів. Адже всі читачі, як мудрі люди, швидко призвичаїлися би споживати й засвоювати лише ту інформацію, що створена згідно з журналістськими стандартами.

Кожна мрія трохи казкова. Тому, по-перше, IT-фахівці вже розчаровують, що така програмка-пошуковик з'явиться нескоро, бо їй треба буде дуже багато знати і водночас уміти: і мислити як людина, й абстрагуватися від людської суб'єктивності. Одне слово, до появи досконалого штучного інтелекту немає на що особливо сподіватися від розробників. Та й чи варто після його народження плекати читацькі ілюзії, якщо штучний інтелект надумає показати ще й свою розумову вищість над людиною? А про різних хакерів-гуманоїдів, які захочуть втрутитися в роботу такої програмки, вже й казати зайве. Бо замовників у них одразу буде чимало: й політичних, і корпоративних.

Друга причина — опонент такої програмки полягає в тому, що інформотворці (не знаю новішого спільного слова для всіх, хто нині продукує публічний контент) швидко вчаться моделювати-маніпулювати нібито об'єктивний за формою й наповненням текст, що насправді є майстерною підробкою правди, симулякром.

І по-третє, для читачів — пізнавально, естетично, емоційно — важливі також і ті характеристики текстової інформації, що є за межами традиційних професійних журналістських стандартів: «сенсаційність», «цікавість», «оригінальність», «парадоксальність», «географічність», «жанровість», «стилістичність» і т. п. Цей перелік можна розширювати залежно від смаків різних аудиторій.

Навіть цих трьох причин достатньо нині, щоб зупинитися в замріянні звільнитися від рутинної праці й надалі в ручному режимі моніторити матеріали.

Легше, мабуть, дочекатися від розробників другої програмки-пошуковика, що знаходила би справжніх власників медіа в Україні. Державних реєстрів та їхніх добровільних і діяльних помічників, на кшталт лояльного до журналістів YouСontrol, все одно замало, щоб відкрити реальних кінцевих бенефіціарів, а не записаних формально.

Корпоративна відвертість — на публіку

Коли Львівський прес-клуб розпочинав проект годинних відеоінтерв'ю зі власниками (співвласниками) ЗМІ Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, то стало відомо, що в реєстрах тут записані медіа й на водія заможного народного депутата, і на свата, й на доньку, і на брата, й на однокласника. Поза конкуренцією — дружини. Реєструють на громадську організацію-одноденку, засновники якої ніколи не бачилися й, певно, не побачаться. Популярний також варіант, коли реальними власниками — замість зареєстрованих — стають інвестори-«позичальники» чи рекламодавці. Або фірми, що переходять із однієї в іншу як «мотрійки». Можливо, саме з цих причин на відеоінтерв'ю у Львівському прес-клубі не погоджувалися ті медіавласники, що хочуть бути публічно «невидимими», усвідомлюючи свою недоречність у цій ролі.

Однак як би глибоко в підпіллі не заховався справжній господар ЗМІ, він завжди є. Навіть якщо він промовляє до публіки винятково голосом менеджера або головного редактора медіа — «круглого сироти», а в його вимальованому профілі для аудиторії ніколи не з'являться власноручний підпис і фотографія з сімейного альбому. Бо з-поза лаштунків зручніше й безпечніше маніпулювати громадською думкою, особливо якщо вона давно розчарована особою медіавласника.

Хочу поділитися згрупованими думками восьми власників ЗМІ, які вже дали відеоінтерв'ю. Роблю це так, ніби у шести публікаціях чи відео ми дали пошук за ключовими словами із заголовка.

Ховається той власник, кому соромно

На запитання, чи знає він усіх реальних власників медіа в Івано-Франківську, головний редактор і співвласник інтернет-агенції «Фіртка» Олег Головенський відповідає так: «Думаю, що знаю. Якщо не знаю, то здогадуюся з дуже високою ймовірністю, хто власник». Щоправда, додає Олег Головенський, якщо звернутися з чимось до тієї особи, яка за дотичними ознаками є власником медіа, то в неї завжди є формальна підстава відмовитися від цієї ролі й пообіцяти сконтактувати зі справжнім господарем.

«Зараз є дуже багато інтернет-видань, де неможливо простежити й виявити кінцевих бенефіціарів. У телеканалі чи газеті має бути все прописано. А тут — важко дізнатися. Десь за чутками щось дізнаєшся, — підтримує цю ж думку засновник і керівник RАІ Media Group із Івано-Франківщини Андрій Русиняк. — Якщо власники ЗМІ хочуть співпрацювати з будь-якою політичною силою, то вони можуть це робити так, що ніхто цього знати не буде».

«Знайшлися люди, які схотіли вкласти в наш проект гроші, — розповів офіційний засновник і керівник інтернет-видання «Форпост» (м. Львів) Олег Радик. — Я не уповноважений їх називати… У людей їхнього кола виникають певні проблеми в житті, які потребують висвітлення. Тобто час від часу вони мусять іти кланятися до ЗМІ, які за це беруть гроші, наскільки я зрозумів. Ці люди — середній клас. Їм краще дружити й допомагати своїм ЗМІ, ніж ходити раз на рік кланятися до інших ЗМІ. Якщо вони запитують: “Чи не міг би ти про мій бізнес написати?”, я кажу: “На правах реклами”. Про будь-який бізнес наших жертводавців ми пишемо на правах реклами».

«Я думаю, важливо, щоби це було прозоро, щоби людям було зрозумілим — хто є хто, хто за ким стоїть. І тоді медіаресурс відповідно сприймається», — наголосив керівник «Видавничого дому «Високий замок» (м. Львів) Степан Курпіль, який після обрання до Верховної Ради кілька років тому передав юридично свою медійну власність дружині — головній редакторці газети «Високий замок» Наталії Балюк.

Найбільш прозоро і зрозуміло питання власності також зафіксоване для редакцій районних газет, які нещодавно закінчили процес роздержавлення. «Власником газети є товариство з обмеженою відповідальністю “Редакція газети Нова доба”, тобто колектив редакції, — пояснює алгоритм приватизації газети на сімох працівників її редактор і директор ТОВ Василь Тракало з Бучача Тернопільської області. — Ми врахували стаж, зарплату за останні п’ять років. Моя частка складає 27 %. Заступник має 18 %. І так усі працівники, включно з бухгалтером, мають 18, 12, 8 %». А у «Вільному слові», райгазеті з смт Козова на Тернопіллі, де лише п'ять працівників, редактор Степан Шкарабан має 34 %, тоді як колега-пенсіонер аж 36 %.

Усна правда редакційної політики

Як власники саме цих медіа впливають на редакційну політику й дотримання журналістських стандартів? Зауважимо, що більшість із них — заслужених журналістів у прямому й переносному значеннях — пам'ятають часи обов'язкової радянської цензури та виховуваного «внутрішнього цензора» в головах тодішніх редакторів і журналістів.

Газета «Високий замок» уперше сформулювала свою редакційну політику в час приходу відомого норвезького інвестора. «Засади редакційної політики були буквально в кількох пунктах: що редакційна політика дотримується об’єктивності, всебічності, демократії. І я наполягав на такому пункті: сприяє утвердженню незалежності України. Хоча вони були іноземці і це їм було байдуже, але вони погодилися», — згадує Степан Курпіль, багаторічний секретар Національної спілки журналістів України.

Зарубіжний інвестор уже покинув «Високий замок», але інших документів, які би узаконювали його редакційну політику, немає. «Якщо в Британії немає Конституції, то це не означає, що в них немає права. Так само і в редакційних колективах: затверджуються якісь певні стандарти і всі, хто приходить із нових журналістів, вони розуміють, що є такі стандарти, їх треба дотримуватися…. Я не думаю, що це треба формулювати як якусь Конституцію. Хоча якщо хтось сформулював це, то добре. Наприклад, є Кодекс етики українського журналіста», — нагадує Степан Курпіль.

Основою редакційної політики «Нової доби» Василь Тракало, обраний цього року головою Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів, називає чесність і порядність: «Читачі дуже тонко виловлюють фальш — спробуй у районі здурити».

Переважно усні стандарти, що передаються з редакторських вуст у вуха журналістів, популярні і в інших медіа. «Редакційна політика яким чином ведеться, — ділиться досвідом головний редактор інтернет-видання «Бізнес Компаньйон Тернопіль» Олег Жак. — Журналісти, які працюють із “Бізнес Компаньйон Тернопіль”, знають, що вони мають писати. Не як писати, а що писати. Ми пояснюємо журналісту, що таке взагалі “Бізнес Компаньйон Тернопіль”, як він має виглядати, які публікації необхідні, які більш читабельні, які менш читабельні, які теми пріоритетні, а які — ні».

На правах завуальованої реклами

«…Як досягаються стандарти? Зокрема і через такий спосіб, що коли ти приніс щось не те, то тобі кажуть: “Слухай, це щось не те. Тут або завуальована реклама, або однобічність, що не прийнято”. Коли є конфліктуючі сторони, то в нас прийнято дати слово стороні, яку критикують. Хай це і не буде однаково за площею», — каже про баланс думок Степан Курпіль.

«Високий замок», за словами Степана Курпіля, шукає також обопільні компроміси й щодо матеріалів із ознаками замовності: «Ми стараємося в більшості випадків (я не можу сказати — у ста відсотках), щоби промоційні матеріали були відповідним чином оформлені й позначені. Або якщо це політична реклама, — то політична реклама, якщо комерційна, то також відповідна рамочка і примітка: “На правах реклами”. Інша річ, що здебільшого ті, хто відповідає за піар якихось громадських чи політичних організацій, хотіли б, щоби такі матеріали йшли без маркування. Який спосіб ми знаходимо в такій ситуації? Тоді ми говоримо: “Ок. Але інтерв’ю бере наш журналіст. Питання — наші”. Тобто цей матеріал стає редакційним. Він ніби і промоційний, але, з іншого боку, реакція повністю зберігає обличчя. Редакція ставить запитання».

«Ми не зобов’язані нікого любити. Ми можемо бути суб’єктивними, ми можемо помилятися. Ми ні з ким не дружимо. Ми пишемо те, що ми думаємо. Ми не є об’єктивним ЗМІ. Ми є суб’єктивними, — відверто декларує Олег Радик. — Часто кричать: а чого ви не дали думку тій стороні? Та якщо я в кожній новині буду давати думку тої сторони, і третьої сторони, і ще експерта, то я зійду з розуму з однієї новини. Це все певні натягнутості. Журналістика — це є суб’єктивна річ. Із розвитком інтернету, Фейсбуку, блогерства — це абсолютно інша річ. Я не бачу людей, які їх (стандартів. — РШ) дотримують... Незалежних видань не буває. Ми залежні хоча б від себе, від своїх думок, від свого минулого, від свого майбутнього».

Жертводавців-інвесторів «Форпосту» в цьому переліку залежностей поки що немає. Зазвичай, їхній вплив у багатьох медіа відчутно демонструється раз на кілька років під час виборчих кампаній.

Вибори — жнива «фінансової незалежності»

«Співпраця з політичними партіями, в тому числі й під час виборів — це важке питання, — констатує Василь Тракало з «Нової доби». — Як правило, вони нас шукають. Особливо напередодні виборів. А ми: “Плати за публікацію”. А вони: “Ми не маємо грошей”».

«У Тернополі є редактор однієї газети, який щовиборів змінює автомобіль — на дорожчий і ліпший. І вже десь кілька тижнів він свою машину не миє. Щось він знає, чого ми не знаємо, — пожартував під час відеоінтерв'ю співзасновник і головний редактор інтернет-видання молодіжних новин «Ровесник» Володимир Андріїшин. — Ми не хочемо заангажовувати молоде покоління політичними баталіями, де немає і не буде об’єктивності. І дотепер ніхто не бачив на нашому сайті матеріалів, де би відображалися люди, які хоч чимось задіяні в політиці чи виборах. А стосовно того, як керувати журналістами і як їм планувати свої матеріали, то наші дописувачі, в основному — мої студенти, й вони знають це з наших курсів. Основний наш жанр — це замітка. Там присутній факт, а не баланс думок. Студенти, як ми їх на факультеті навчили, так і відображають події».

«Я би розмежував поняття “журналіст” і “людина, яка вміє писати”, логічно викласти інформацію та ставити коми, — зауважує Володимир Андріїшин. — Оце, що ми називаємо замовними матеріалами, піар, блоги — це не є журналістика. Це поважна професія, піарник, людина, яка вміє логічно викласти інформацію про факти й події, яка отримує за це гроші. Ця професія має право на існування. Але це не є журналістика. Часто звучать звинувачення на адресу людей, які пишуть замовні матеріали, кажуть, що вони — продажні журналісти. І ці люди ображаються. Я кажу: “Чого ти ображаєшся? Ти — не журналіст. Ти просто людина, яка на замовлення гарно виклала факти”. А коли з’являються журналістські матеріали, то там мають бути витримані журналістські стандарти».

«Щоби з’явилися саме журналістські матеріали, потрібна фінансова незалежність, — резюмує Олег Жак. — А фінансову незалежність ми бачимо в партнерських стосунках із малим і середнім бізнесом, який переважає в Україні».

Про фінансову незалежність з допомогою безкорисливого інвестора також мріє й редактор «Вільного слова» Степан Шкарабан: «Мені два підприємці висловили своє бажання стати співзасновниками. Я їм подякував за таку довіру й увагу до нашої газети, тому що я не хочу. Спочатку ми будемо пробувати самі виходити з того, що ми маємо зараз. А потім будемо думати, чи нам вигідно брати співзасновників, чи ні. Бо може бути і вигідно. Якщо знайдеться якась грошова людина, яка буде нам допомагати, але не впливати на політику нашої газети».

Гріх джинси — первородний у професії

«Намагаємося давати об’єктивну інформацію. Якщо, до прикладу, є в нас замовні матеріали, то ми їх виносимо за межі новин. У нас є кілька рубрик: “Варто знати” та “Новини компаній”», — каже Андрій Русиняк про м'які форми натяку глядачеві на рекламні телесюжети без належного маркування.

«…Якщо ми робимо презентаційні репортажі, то комерційної реклами як такої немає, — вагається в пошуку фінансової незалежності Олег Жак. — Ми висвітлюємо якусь подію фірми. Це може бути навіть річниця створення… Десь там так, проглядається замовність. Хоча класифікувати — замовність чи незамовність — сьогодні теж не так легко. Зараз у багатьох ЗМІ можна відстежувати відкрито замовні матеріали».

«Я не можу сказати, що знаю в Івано-Франківську сайт, який би не “грішив” такою ознакою, як джинса. Всюди йдуть статті, інформації: десь по дружбі, десь за гроші, десь ще за щось. Це все присутнє. Тому ідеалізувати ситуацію не варто», — визнає Олег Головенський.

«Що стосується молодіжних новин “Ровесник”, тут швидше питання світоглядне, — пояснює своє матеріально-технічне сприяння «Ровеснику» Олег Жак. — У мене троє синів і я бачу, в якому середовищі вони живуть, я ходжу по вулицях, бачу, що робиться. І тому мені би хотілося, не шукаючи якогось фінансово-економічного зиску, долучитися до того, щоби в молодіжне середовище потрапляв якісний контент, добра і правильна інформація».

Степан Курпіль сумнівається, що якісь новаційні зміни в законодавстві про ЗМІ або ж, наприклад, прийняття кодексу професійної етики медіавласника зможуть врегулювати «політичні» стосунки між медіавласниками й журналістами: «Тому що кожен власник має якийсь свій інтерес. Якщо він політичний, то тут ніякого кодексу не треба, ніякий кодекс не допоможе. Якщо інтерес у медіа ринковий, тоді кодекс може допомогти в цій ситуації».

А професія чи освіта медіавласника, на думку Степана Курпіля, жодного значення не мають: «Якщо вони (власники. — РШ) хороші, якщо люди їх люблять, то яка різниця, хто є власником. Головне, щоб це було відомо, щоби люди знали, що власником є такі-то люди. Так, як це прийнято в цивілізованому світі. І щоби при будь-яких спекуляціях було зрозуміло, що відбувається й чому».

Що можна власнику, то не дозволено журналісту

Що ж до політичних симпатій журналістів, то Степан Курпіль, який досі формально перебуває в партійних лавах ВО «Батьківщина», не залишає колегам такого права у професії: «Журналісти можуть входити у будь-яку політичну партію чи створити організацію. Але, очевидно, за межами редакції. А якщо це буде позначатися на їхній роботі, то треба буде вибирати: або журналіст, або “на правах реклами”».

«Співвласниками “Фіртки” є порівняно люди аполітичні, наскільки можна в нашому житті бути аполітичним. Тому побажань чи якихось впливів абсолютно не відчувається. Більше відчувається мій вплив. Тому що я, крім того, що журналіст, ще й належу до різних політичних органів і співпрацюю з різними політиками, — констатує Олег Головенський, але відразу уточнює міру свого впливу. — Я вважаю, що журналіст, як і кожна людина, має право мати свої думки, політичні переконання. Якщо журналіст у щось вірить, то він має право ті ідеї розповсюджувати».

«У нас заборонені псевдоніми. Ти відповідаєш своєю репутацією за те, що ти пишеш», — каже Олег Радик. Без підпису у «Форпості» публікують лише матеріали під рубрикою «На правах реклами».

Одне із завдань відеоінтерв'ю з власниками — допомогти читачам зрозуміти, яке медіа дає найбільш об’єктивну інформацію.

«Немає такого, — каже Олег Головенський. — Не треба шукати одне медіа. Треба намагатися моніторити декілька. Тоді буде повна картина. Тому що з п’яти сайтів чотири будуть мати якусь приналежність. Це я так прямо зізнаюся. Але тут і не сховаєш нічого. На рівні Франківська журналісти знають, хто кому належить. Якщо один сайт читаєш — то все таке пласке: ніби правдиве, але неправдиве. А якщо декілька — то вимальовується 3D картинка».

Замість епілогу. Ніхто з восьми власників чи співвласників ЗМІ не опублікував текстів — повних чи скорочених — цих інтерв'ю або відео у своїх медіа, обмежившись лише поширенням їх у соціальних мережах. Чому? Ми запитали інтерв'юйованих про це ій одержали від них несподівані відповіді. Про них — у наступній публікації.

Фото: Steam Community