Будь-яку масову суперечку у Facebook можна розглядати з двох боків. Один підхід - аналізувати, хто правий, хто винен і що робити; інший - подумати над тим, що стоїть за громадськими реакціями на дану проблему та їхнім стилем.

Другий варіант може здатися тягучим і малопрактичним, але завдяки йому можна набагато швидше і точніше розібратися, хто правий, хто винен і що робити.

З цього приводу у фейсбучних обговореннях останньої колонки Мостової промайнула одна справедлива думка: публікація, яка викликала широкий інтерес, потребує аналізу, чому саме вона стала популярною.

Щоб зрозуміти, чому «Не відрікаються в любові» викликала грандіозний резонанс, глибоко копати в принципі не потрібно. На це, як то кажуть, п'ять причин.

По-перше, цей текст написала відома журналістка з відомого видання, яка є дружиною відомого політика.

По-друге, авторський пафос, помножений на пафосні коментарі у Facebook.

По-третє, суміш громадянської та інтимної лірики.

По-четверте, перед багатьма українцями, що не кажи, зараз дійсно стоїть дилема – їхати або залишатися.

По-п'яте, політично активній частині українського сегменту Facebook був потрібен черговий привід, щоб висловити власну думку і посперечатися. Плюс ланцюгова реакція: я обговорюю, бо всі обговорюють.

Ще одне питання, що вимагає аналізу, чому коментатори певним чином відреагували на ту чи іншу частину колонки Мостової. А саме: на катастрофічну картину української реальності, намальовану авторкою, та ірраціональну аргументацію, чому особисто вона залишається.

Ті, кого прийнято записувати в «порохоботи», накинулися на журналістку, звісно, через те, що вона ґрунтовно пройшлася по президенту і напророкувала йому переконливу поразку в 2019 році. У коментарях зауважили: якщо б не ці рядки, Порошенко процитував би «Не відрікаються в любові» на параді.

Багатьох обурило, що Мостова аж надто згустила хмари, зображуючи вітчизняні реалії. Мовляв, проблем у нас, звичайно, хоч греблю гати, але не все так депресивно. Комусь не сподобалося, що авторка вдарилася в зайву емоційність. А інші вигукували, що на високих патріотичних почуттях все й тримається.

Деяких зачепило класове питання. Мовляв, журналістка міркує з позиції ситої киянки, яка й так непогано влаштувалася в столиці, а перед якимось Федором Петровичем з умовного Ковеля подібні питання взагалі не стоять, він спокійно собі живе і працює, а якщо вирішить емігрувати до Польщі, візьме і поїде без зайвої драматургії.

Не варто списувати з рахунків і гендерний чинник: солідарні жінки підтримали Мостову як патріотку, що апелює до почуттів, а армії чоловіків було незрозуміло, чому емоції ставляться вище за раціо.

Один відомий український оглядач, коментуючи текст Мостової та фейсбучні реакції, написав, що його лякають не журналісти-графомани, які десятиліттями пишуть одну і те ж патетичну нісенітницю, не розуміючи, що відбувається в їхній країні та світі, а читачі-графомани, що не можуть відрізнити лицемірство від щирості і бездарність від компетентності. І тому, мовляв, Україна гальмує в розвитку.

У коментарях цьому оглядачу поставили питання, чи здатні такі люди, як він, аналізувати себе і розуміти, що з ними відбувається, коли говорять не тільки про них. На це викривач графоманії відповів, що манію величі йому давно замінило честолюбство, і його хвилює насамперед якість дискусії.

І справді. Колонку Мостової можна обговорювати до наступних президентських виборів, а ніч буде все темніше, і терпіти в очікуванні світанку буде все важче.

Очевидно, спроби вирішити у громадському обговорені проблеми, які вирішуються на індивідуальному рівні, швидше повертають нас до колгоспного минулого, ніж наближають до цивілізації. Інша проблема - чи можна називати дискусією те, що ми вважаємо такою.

Журналістка на сторінках поважного видання пише суспільно значимий текст. Її шановні колеги та читачі на просторах глобального Facebook дають суспільно значущі коментарі. Окремо все начебто шановане, суспільно значуще і глобальне, а лісу за деревами не видно.

Побачити його, звісно, непросто. Особливо, коли на сцену виходять пристрасті, а здоровий глузд палить за лаштунками; коли самоствердитися, демонструючи власну зарозумілість, важливіше, ніж знайти спільну мову; коли всі, хто зі мною згоден, - розумні люди, а хто міркує інакше - неосвічені ідіоти.

І коли журналіст, який пише по кілька повчальних колонок на день, звинувачує свою колегу в графоманії та патетиціname="_GoBack">, даючи зрозуміти, що потрібно слухати таких, як він, а краще саме його - мовляв, тоді й дискусії будуть якісніше.

Дивлячись на все це, стає зрозуміліше, чому світанок усе ніяк не наступає, і чому ми запізнюємося в розвитку. Стиль полеміки важливіше за предмет полеміки, говорив один мислитель, - предмети змінюються, а стиль створює цивілізацію.